Булава Н.Ю. (Донецьк)

ОЗНАКИ МЕНТАЛЬНОСТІ В ПРІЗВИЩАХ ПІВНІЧНОЇ ДОНЕЧЧИНИ

Актуальність обраної теми зумовлена потребою дослідити прізвища як із метою опису антропонімікону окремих регіонів, так і у зв’язку з вивченням загальної картини української антропонімії. У цьому аспекті вчені-ономасти наголошують на важливості всебічної наукової кваліфікації прізвищевих складників національного антропонімікону, що уможливить створення загальнонаціонального словника прізвищ, відповідних атласів, які б давали уявлення про українську антропонімійну систему загалом та розкривали специфіку зазначеного класу. Цей комплекс завдань можна розв’язати через детальний аналіз прізвищ усіх регіонів. У вітчизняній ономастиці праці, присвячені регіональному дослідженню прізвищ та прізвищевих назв, охоплюють такі українські етнічні території: Закарпаття (П.П. Чучка), Бойківщина (Г.Є. Бучко), Лемківщина (С.Є. Панцьо), Верхня Наддністрянщина (І.Д. Фаріон), Гуцульщина (Б.Б. Близнюк), північна Тернопільщина (С.В. Шеремета), Правобережне Побужжя (Т.Д. Космакова), Північне Лівобережжя (О.Д. Неділько), Полтавщина (І.Д. Сухомлин), Лубенщина (Л.О. Кравченко), Кіровоградщина (Т.В. Марталога), Опілля (Г.Д. Панчук), Буковина (Л.В. Кракалія), Нижня Наддніпрянщина (І.І. Ільченко), Дніпровське Припоріжжя (І.А. Корнієнко).

Дослідження антропонімікону північної Донеччини зумовлено необхідністю детально проаналізувати відображення історії, культури, ментальності та інших характерних рис населення цього регіону у прізвищевих феноменах. Прізвища північної Донеччини не були предметом спеціального ономастичного вивчення, тому ці антропооснови необхідно дослідити з погляду збереження у їх складі архаїчної, рідковживаної, а іноді й втраченої лексики, а також із погляду відповідної словотвірної специфіки, оскільки у твірних основах наявні не лише активні, а й давні словотворчі елементи. Сучасний антропонімний матеріал східних областей України залучався до наукового аналізу В.Д. Познанською в кандидатській дисертації “Антропонімія південно-східної України” [9, с. 7], проте всі прізвища такої великої і густозаселеної території практично не могли бути охоплені одним дослідником. Результати нашого дослідження виявляють регіональну специфіку цієї території й доповнюють загальну картину антропонімікону східної України. Необхідність всебічного й комплексного аналізу прізвищ цього географічного регіону зумовлює актуальність обраної теми.

Мета нашого дослідження передбачає ретельний аналіз антропооснов, в основах яких збережені ментальні риси українства. Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань: зробити семантичний аналіз антропооснов північної Донеччини; визначити, які ментальні риси збережено в основах прізвищ; охарактеризувати частотність відбиття певних національних рис в антропоосновах.

Об’єктом дослідження є українські прізвища, поширені на території північної Донеччини. Нами зафіксовано понад 10000 сучасних українських прізвищ в 143 населених пунктах північних районів Донеччини (Артемівський, Добропільський, Костянтинівський, Краснолиманський, Олександрівський, Слов’янський), що містять різноманітну лексику на позначення психічних особливостей, властивостей національного характеру.

Мова, за О.О. Потебнею, – це не лише засіб вираження та оформлення думки, але й активний чинник формування, вибудови, конструювання духовного світу людини [10]. На думку вченого, мова, мовлення і мислення релевантні, так само як і мова, мовлення й культура. Тому, вивчаючи мовний матеріал (зокрема прізвища), доцільним є комплексне дослідження антропооснов, що передбачає врахування психолінгвістичного, культурологічного, індивідуально-психічного аспектів, оскільки в мові фіксується певний світогляд, духовні властивості мовців [7].

У процесі дослідження антропонімікону північної Донеччини виявлено збереження певних ментальних ознак українства, пов’язаних із духовною й матеріальною культурою.

Термін “ментальність” уперше застосував Р. Емерсон, витлумачуючи це поняття як глибинний рівень колективної й індивідуальної свідомості, усталену й водночас динамічну сукупність настанов особистості, демографічної групи у сприйманні етногенетичної пам’яті, культури тощо. Згодом це поняття набуло поширення у франкомовній гуманітаристиці, передусім у засновника школи “Анналів” Л. Февра та його послідовників. У маніфесті “Нових анналів” учений писав, що мисленнєві операції, спосіб світосприйняття, емоційні процеси живляться з першоджерел людської душі, хоча вони чітко не усвідомлюються, проте визначають головні імпульси, спрямовані на формування історії та людини. Водночас ментальність формує специфічне середовище особистісного, національного та соціального життєдіяння, зумовлює його національно-культурну динаміку, надає йому унікальних рис, відмінних від інших середовищ. Ознаки ментальності відбиваються у звичаях, традиціях, людській поведінці, у діяльності в будь-яких сферах, особливо яскраво – у мистецтві та літературі. Ментальність як соціально-психологічна самоорганізація представників певної культурної традиції зумовлена глибоко органічними чинниками національної психології.

В Україні дослідження психічних особливостей, ментальності народу, властивостей національного характеру започатковано працями М.І. Костомарова, В.Б. Антоновича, І.С. Нечуя-Левицького, М.П. Драгоманова, М.С. Грушевського та ін.

Домінантними ментальними характеристиками українства є емоційно-чуттєві риси, виявлені в тонкому ліризмі переживань (у піснях), мрійництві, одухотвореності, тяжінні до витонченого естетизму (народні вироби), гармонії (у ставленні до природи), повазі до особистісних інтересів, до свободи, любов до рідної землі, обожнення її, прагнення до гармонійних стосунків із нею, шанування родини. Цю емоційну характеристику підкріплює традиція рільничої та скотарської культури, яка добре розвинена в Україні [8, с. 451]. Водночас добросердна вдача українців, у якій поєднуються критерії краси та користі, позбавлена ознак марновірства, зумовлена прекрасними краєвидами лісостепу та степу, у глобальних проблемах тяжіє до безкраю, до ірраціональних вимірів, світоглядного плюралізму, до вільного виявлення своєї натури та ін. У сукупності всі ці елементи становлять “кордоцентризм”, власне основу української душі, її головний визначальний принцип, у межах якого й розглядається національна ментальність, визначаються відповідні світоглядні настанови. Брак раціональних елементів, дисциплінованості, вольового чину національної ментальності одними з перших усвідомили письменники (Т.Г. Шевченко, Леся Українка, І.Я. Франко, “неокласики” та ін.) [8, с. 451].

В. Янів визначив такі основні риси українського характеру: “Українець – це інтровертивна людина із сильним відчуттям свого “я”. Заглиблений у собі і маючи відчуття гідності, він прагне повалення будь-яких обмежень особистої свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перешкод. Небажання коритися волі іншого досить велике, тому властивість підкорюватися в нього слабо розвинена. Ця остання риса характеру ще більше поглибилася внаслідок століть неволі” [8, с. 259]. Учений наголошував, що сердечність, релігійність, невойовничість є основними рисами української ментальності, джерелами нашої християнської віри, і на цій підставі характеризував український виховний ідеал.

Д.І. Донцов, Ю.І. Липа, О. Ольжич виокремлювали й інші риси національного характеру, засуджуючи надмірну розчуленість українців, закликали формувати “боєвий інстинкт”. На думку О. Ольжича, “войовничість в українській свідомості творить невід’ємну рису й одну з основ національного світогляду, яка давала народові місце і певність себе на своєму історичному шляху” [8, с. 259].

Аналіз суспільної свідомості, національної своєрідності можливий завдяки дослідженню мови як досвіду людства, як культурно-історичного контексту [2, с. 452], що доводять численні праці лінгвістів, зокрема Л.Є. Азарової, Н.В. Бардіної, Н.В. Вдовиченко, Н.В. Гуйванюк, О.Ю. Карпенко, Т.Ю. Ковалевської, С.Я. Єрмоленко та ін. Зв’язок топонімії з ментальними ознаками нації детально простежив професор Ю.О. Карпенко. Учений відзначив, що вся ономастика становить етногенетичний код у всьому, що стосується етногенезису та ментальності народу [6, с. 125]. Прізвища також є специфічним класом лексики, найбільш тісно пов’язаним із життям людини, вони ілюструють найрізноманітніші аспекти життя народу й оточуючих його реалій – побут, заняття, сімейний стан, соціальну організацію, тваринний і рослинний світ тощо, відповідний аналіз яких сприятиме поглибленому усвідомленню національної специфіки [5]. Антропооснови північної Донеччини є своєрідними маркерами таких національних рис, як релігійність (Маздор (2) < маздур “малорос, що сповідує католицьку віру” [12: II, с. 396], Молибога (6), Отченашенко (2), Перекрест (1), Пономар (5); висока моральність та повага до старших (Дядик (1) < дядик “батько” [12:I, с. 461], Дядюшко (1), Мамич (1), Матірка (4) < матірка “мати” [12:II, с. 410]); вірність у дружбі (Кумейко (10), Покумейко (1), Самосват (2), Сватко (8); любов до музики (Майстренко (13) < майстер “співак, що навчає співу учня” [12:II, с. 398], Музика (14) < музика [12:II, с. 453], Музиченко (15), Співак (17)); “боєвий інстинкт” (Атаман (1), Гайдук (38) < гайдук “солдат надвірної сторожі” [12:I, с. 265], Гармаш (22) < гармаш “артилерист, пушкар” [12:I, с. 274], Журко (6), Чура (2) < джура “козацький слуга‑товариш, зброєносець” [12:IV, с. 178]), а також прагнення першочергово звертати увагу на негативні особливості в поведінці та зовнішності людини (Мазан (3) < мазан “поганий маляр” [3:III, с. 358], Міняйло (21), Цигуш (1) < цигикати “погано грати на скрипці” [12:IV, с. 429]), певна пасивність (В’ялий (10), Забара (1), Маруда (1) < маруда “мямля” [12:II, с. 407]), культура вживання алкогольних напоїв (Бражник (5) < “людина, що займається виготовленням горілки”[11, с. 45], Броваренко (2) < бровар “пивовар” [12:I, с. 100], Винник (11) < винник “винокур” [12:I, с. 173], Виниченко (15), Наливайко (4)) тощо [1]. Надмірна емоційність та добросердна вдача (як характерні ментальні риси виявилися у доборі прізвиськ (що згодом стали прізвищами), мотивованих емоційно-оцінною лексикою, де її конотоване забарвлення досягається завдяки використанню семантичних потенцій української мови (наприклад, іронічне Брехунець, Хорошайло, Лепетуха, глузливе Балаболка, Верещага, Теребило та ін.) та певних засобів словотвору (наприклад, суфіксів ‑ак(а) (Задирака), ‑ець (Брехунець), ‑ик (Живчик, Попик, Кушнерик, Римарчик), ‑к(о) (Шепотько), ‑л(о) (Талалайло), ‑ул(я) (Мигуля), ‑ун (Дроботун), ‑ур(а) (Велигура), ‑ух(а) (Лепетуха), ‑уш(а) (Лигуша) і т. ін.

Розмаїття лексем, відображених в основах прізвищ, дає змогу дослідити не лише сукупність реалій довкілля, але й систему смислів, що втілюються у ці реалії через слово-знак. Виразними пам’ятками історико-культурної свідомості народу є антропооснови, пов’язані передусім із народними звичаями, традиціями – явищами, що підтримують історичну спадковість, тим самим зміцнюючи людську етноспільноту. Такі слова в українській мові мають етнографічний, етноісторичний, етнокультурний, етнофілософський, етнопсихологічний, етнопедагогічний та інші національнокультурні підтексти [4, с. 4]. Лексико-семантичний аналіз антропооснов засвідчив збереження у їх значеннєвій амплітуді найактуальніших національних рис українців (релігійність, любов та повага до батьків, музикальність, іронічність та ін.), що, у свою чергу, увиразнює наукові перспективи антропоніміки як етногенетичного коду психоментальних феноменів нації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Булава Н.Ю. Антропонімія північної Донеччини як джерело вивчення етнокультурної специфіки // Науковий вісник ВДУ. – Луцьк, 2004. – № 6. – С.84 – 88.

2. Ґадамер Ґ.-Г. Істина і метод. – К.: Юніверс, 2000. – Т.1. – 464 с.

3. Етимологічний словник української мови / За ред. О.С. Мельничука. – К.: Наук. думка, 1982 – 1989. – Т. 1 – 3.

4. Жайворонок В.В. Проблема концептуальної картину світу та мовного її відображення // Культура Причерноморья. – 2002. – №32. – С.51 – 53.

5. Карпенко О.Ю. Ментальна організація власних назв // Мовознавство. – 2004. – № 4. – С.25–35.

6. Карпенко Ю.О. Топонімія як носій етногенетичного коду // Записки з українського мовознавства. – Одеса: Астропринт, 2003. – Вип. 12. – С.120 –125.

7. Ковалевська Т.Ю. Аспекти дослідження особистісної лінгвоментальності // Актуальні проблеми металінгвістики. Науковий збірник. – К. – Черкаси: Брама,1999. – С. 288 – 292.

8. Літературознавчий словник-довідник. – К.: Академія, 1997. – 752 с.

9. Познанская В.Д. Антропонимия юго-восточной Украины: Автореф. дисс. ... канд. филол. наук. – Харьков, 1983. – 20 с.

10. Потебня А.А. Мысль и язык. – К.: Наук. думка, 1993. – 263 с.

11. Редько Ю.К. Сучасні українські прізвища. – К.: Наук. думка, 1966. – 216 с.

Словарь української мови: В 4 т. / Упоряд. з додатком влас. матеріалу Б.Д. Грінченко. – К., 1907 – 1909.