Філологічні науки/ 3. Теоретические и методологические

проблемы  исследования языка

К.п.н., Бондар Л.В.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Предикація та її граматичне вираження

На особливу увагу заслуговує аналіз категорії предикації, що детермінує найважливіші характеристики речення як мінімальної комунікативної одиниці мови. У реченнєвотвірному механізмі мови конструктивна роль належить предикату, який своєю семантико-синтаксичною валентністю прогнозує кількісний та якісний склад субстанційних синтаксем, указує на їхні семантичні функції та відношення між ними [5].

Розглянемо поняття предикативність як універсальну лінгвістичну категорію, як загальну властивість речення, що відмежовує його від інших мовних одиниць [6, c. 166].

В. А. Звегінцев зауважує, що предикативність становить не більше, ніж наукове позначення незрозумілого процесу, що створює речення, але воно не пояснює суті цього процесу [3, c. 98]. Питання про певну глобальну й вичерпну властивість речення було постійно в центрі уваги вітчизняних лінгвістів. За В. В. Виноградовим, значення та призначення загальної категорії предикативності, яка формує речення, полягає у віднесенні змісту речення до дійсності [1, c. 80]. Таке „віднесення” забезпечують особливі синтаксичні категорії часу, особи та модальності, „які підводяться під загальне поняття предикативності, що базується на морфологічних категоріях, але які далеко виходять за їх межі” [1, C. 78–79]. Кожному реченню, незалежно від його складу й будови, властива предикативність, тобто віднесеність до дійсності, що робить його засобом формування й повідомлення думки [2, c. 48].

Категорія предикативності формується значеннями часу та способу й репрезентує їх як складну мовну цілісність. Предикативність розглядається як граматичне значення, яке властиве „синтаксичним зразкам” і об’єднує їх в синтаксичну категорію простого речення.

У більшості тлумачень властивість предикативності притаманна і реченню, і висловленню. Так, за визначенням М. В. Ляпон, предикативність – це синтаксична категорія, що визначає функціональну специфіку основної одиниці синтаксису – речення, це ключова ознака речення, що співвідносить інформацію з дійсністю й тим самим формує одиницю, призначену для повідомлення [4, c. 392]. Автор уточнює, що „предикативність виражає актуалізовану віднесеність до дійсності” [4, c. 392]. Предикативність, що співвідноситься з об’єктивною модальністю, на думку М. В. Ляпон, становить найважливіший аспект повідомлюваного.

Те, що речення, яке містить предикативну синтагму, у якій втілюється предикація, має потенційну здатність співвідносити зміст предикації з дійсністю, не викликає сумніву, але особливою предикативністю володіють і висловлення типу : Bien! Et alors!, тощо, які не містять предикативної синтагми.

Предикативність пов’язують зі структурною схемою речення, з реченням, висловленням, із предикацією, модальністю, пропозицією, із присудковістю й іншими категоріями. Треба, очевидно, виходити з того, що предикативність пов’язана з усіма цими категоріями, але в кожному випадку це будуть різні аспекти предикативності, які розуміють широко – як типові властивості речення й висловлення.

Предикативність як актуалізаційна категорія має різні форми вияву, неоднакові значення й функції в реченні й висловленні. Предикативність у реченні є потенційною категорією, пов’язаною з темпоральними, аспектуальними, персональними й іншими значеннями. У сучасній когнітивній граматиці предикацією називають семантичну структуру мовного вираження.

Г. П. Мельников вважає, що під предикацією варто розуміти будь-який розумовий акт, тобто зміну структури свідомості, що протікає під впливом

сприйнятих знаків. Послідовність мовних знаків, що викликає хоча б єдину предикацію, автор пропонує називати повідомленням. Тоді речення – це окремий випадок повідомлення. Речення – це таке повідомлення, коли узгоджувачі теми й реми стають обов’язковими і нелексичними [6, c. 119]. Г. П. Мельников розуміє предикацію як перетворення, що забезпечує „формування нового, вивідного, знання у свідомості слухача” [5, c. 294]. Автор підкреслює, що предикація має відношення не тільки до породження висловлення, до його глибинної й поверхневої структури, але й до розшифровки повідомлення реципієнтом, до вивідного знання, що актуалізується в комунікативному акті у свідомості одержувача інформації [6, c. 152]. Отже, речення як системна одиниця мови має потенційну здатність виражати акт предикації, тобто воно постає не лише як ім’я ситуації, але і як модель для здійснення акту предикації.

Література:

1. Виноградов В. В. Основные вопросы синтаксиса предложения / Виктор Владимирович Виноградов. – М. : Изд-во АН СССР, 1955. – 510 с.

2. Зеленщиков А. В. Пропозиция и модальность : дис. на соискание уч. степени доктора филологических наук : спец. 10.02.04 «Германские языки» / Александр Васильевич Зеленщиков ; Санкт-Петербургский государственный университет. – Санкт-Петербург, 1997. – 243 с.

3. Звегинцев В. А. Предложение и его отношение к речи / Владимир Андреевич Звегинцев. – М. : МГУ, 1976. – 307 с.

4. Ляпон М. В. Смысловая структура сложного предложения и текст. К типологии внутритекстовых отношений / Майя Валентиновна Ляпон. – М. : Наука, 1986. – 260 с.

5. Мельников Г. П. Системология и языковые аспекты кибернетики / Геннадий Прокопьевич Мельников. – М. : Сов. радио, 1978. – 354 с.

6. Мельников Г. П. Сущность предикации и способы ее языкового значения и структура предложения / Геннадий Прокопьевич Мельников // Инвариантные синтаксические значения и структура предложения : сб. ст. – М. : Наука, 1969. – С. 116 – 126.