к.е.н. Мироненко М.Ю. Бородавко Т.В.,

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

ТЕНДЕНЦІЇ ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ УКРАЇНИ

Фінансування соціальної сфери наразі залишається основним пріоритетом державних видатків в Україні, і номінальні обсяги асигнувань, що спрямовуються на соціальні цілі, з кожним роком зростають. Водночас основні соціальні індикатори в країні не засвідчують одночасно позитивної динаміки, а соціальні гарантії не забезпечують гідного рівня життя. Це засвідчує недосконалість сучасного механізму фінансового забезпечення соціальної сфери, існування недоліків, що пов’язані з адмініструванням коштів та управлінням бюджетними ресурсами. Зміни, які відбулись в останні вісімнадцять років в Україні, торкнулися докорінних інтересів усього населення, що вимагає невідкладного формування принципово нової соціальної політики та її невід’ємної складової частини – соціального захисту населення, зокрема соціального обслуговування. Соціальна сфера – багатоаспектне поняття, яке насамперед означає цілісну, динамічну залежно від розвитку держави підсистему суспільства, породжену об’єктивною потребою суспільства у безперервному відтворенні суб’єктів соціального процесу; це стійка сфера людської діяльності соціуму з відтворення свого життя, простір реалізації соціальних функцій суспільства[1, с.38].

Питання фінансування соціальної сфери досліджували зарубіжні вчені, серед яких А.Вагнер, Л.Ерхард, А.Пігу, Д.Роулс, М.Фрідман; в Україні – В.Андрущенко, С.Буковинський, О.Василик, О.Величко, В.Козак, В.Кравченко, Д.Полозенко, І.Чугунов та інші науковці.

Подальше реформування політики надання соціальних послуг в Україні потребує розробки і впровадження нових механізмів фінансування такого їх виду, як утримання та догляд у стаціонарних установах інвалідів і людей похилого віку. На Заході визнаний як ефективний принцип фінансування надання соціальних послуг «moneyfollowstheperson» (українською – гроші слідують за собою) ; саме його покладено в основу соціальної політики, зокрема, в галузі медичного обслуговування, і стратегії використання коштів, за якої клієнт сам вибирає, які послуги він одержуватиме й хто їх надаватиме. Щодо надання соціальних послуг із державного утримання людям похилого віку та інвалідам, то цей принцип означає, що вказані особи мають одержати від держави певні (однакові) кошти на свій догляд і утримання. Належне матеріально – технічне забезпечення цієї категорії населення – одна з основних засад державної політики їх соціального захисту [2, c.45].

В Україні також розпочато запровадження нового способу фінансового забезпечення державної соціальної допомоги дітям – сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, в основу якого покладено принцип «гроші ходять за дитиною». Він деталізований у постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги на дітей – сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, грошового забезпечення батькам – вихователям і прийомним батькам за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях за принципом “гроші ходять за дитиною”» від 06.02.2006. №106. Принцип , що діє сьогодні, спрощує механізми оформлення й отримання соціальної допомоги. До прийняття вказаних державних рішень кошти з державного бюджету виділялися лише на державний заклад (інтернат), в якому утримувалася дитина. Починаючи з січня 2006 року батьки-вихователі в дитячих будинках сімейного типу та прийомні батьки отримують з державного бюджету державну соціальну допомогу на дитину, яка проживає в сім’ї (не менше двох прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку), а також один із вихователів чи прийомних батьків отримує грошове забезпечення(не менше 35 % соц. допомоги на кожну дитину – вихованця або на кожну прийомну дитину, але не більше 5 прожиткових мінімумів для працездатної особи). Цей крок покликаний стимулювати потенційних батьків, надати їм можливість забезпечувати дітей усім необхідним. Це є черговим видом державної субвенції надання відповідної допомоги, мета якої – стимулювати розвиток сімейних форм влаштування дітей – сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, замість передання їх до інтернатів.

Механізм фінансування державної підтримки таких уразливих категорій населення, як інваліди та особи похилого віку, що потребують постійного догляду, в основному лишився від радянських часів. Нововведення полягає лише в тому, що , відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення», одним із джерел фінансування стаціонарних установ соціального забезпечення (будинків – інтернатів, пансіонатів, стаціонарних відділень територіальних центрів) є частина пенсії підопічних [2, c.46].

Згідно з чинним законодавством, особам, які безоплатно проживають у названих установах, виплачується 25% розміру призначеної їм пенсії, але не менше 20% розміру мінімальної пенсії за віком. Якщо розмір пенсії перевищує вартість їх утримання, то виплачується різниця між пенсією і вартістю утримання, але не менше 25% призначеної пенсії. До 50% розміру призначеної пенсії підопічного стаціонарної установи виплачуються непрацездатному члену його сім’ї, який перебував на його утриманні (в разі, якщо такий є). Встановлено, що зазначенні кошти можуть використовуватися лише на придбання предметів споживання і матеріалів, оплату послуг та інших видатків, придбання обладнання і предметів довгострокового користування. Інвалідам і пенсіонерам, які проживають у стаціонарній установі на платній основі, пенсія виплачується в повному розмірі. Особам, які згідно з чинним законодавством України мають пільги , плата за їх утримання в стаціонарній установі розраховується з урахуванням наявних пільг [2, c.47].

Згідно із Законом України від 16.11.2000 року «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам», державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам встановлюється у новому розмірі з дня набрання чинності законом про збільшення розміру прожиткового мінімуму (табл. 1.1).

Якщо інвалід з дитинства або дитина-інвалід має право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника і державну соціальну допомогу відповідно до цього Закону, ці виплати призначаються одночасно.

Таблиця 1.1

Державна соціальна допомога ( зміни, внесені відповідно до Закону, N 3133-VI ( 3133-17 ) від 15.03.2011, ВВР, 2011, N 39, ст.)

Категорії	з січня	з квітня	з жовтня	з грудня
інвалідам з дитинства І групи з надбавкою на догляд	1125 грн.	1146 грн.	1176 грн.	1200 грн.
інвалідам з дитинства II групи	600 грн.	611, 20 грн.	627, 20 грн.	640 грн.
одиноким інвалідам з дитинства II групи, які за висновком медико-соціальної експертної комісії потребують постійного стороннього догляду з надбавкою на догляд	712, 50 грн.	725,80 грн.	744,80 грн.	760 грн.
інвалідам з дитинства ІІІ групи	450,00 грн.	458,40 грн.	470,40 грн.	480 грн.
одиноким інвалідам з дитинства III групи, які за висновком медико-соціальної експертної комісії потребують постійного стороннього догляду з надбавкою на догляд	562,50 грн.	573 грн.	588 грн.	600 грн.
на дітей-інвалідів	525 грн.	534,80 грн.	548,80 грн.	560 грн.
на дітей-інвалідів до 6 років з надбавкою на догляд	933 грн.	950,80 грн.	975,30 грн.	995 грн.
на дітей-інвалідів від 6 до 18 років з надбавкою на догляд	1013,50 грн.	1033,30 грн.	1059,80 грн.	1081 грн.
на дітей-інвалідів, захворювання яких пов'язане з Чорнобильською катастрофою	787,50 грн.	802, 20 грн.	823,20 грн.	840 грн.
на дітей-інвалідів, захворювання яких пов'язане з Чорнобильською катастрофою до 6 років з надбавкою на догляд	1195,50 грн.	1218,20 грн.	1249,70 грн.	1275 грн.
на дітей-інвалідів, захворювання яких пов'язане з Чорнобильською катастрофою від 6 до 18 років з надбавкою на догляд	1276 грн.	1300,70 грн.	1334,20 грн.	1361 грн.

До державної соціальної допомоги встановлюються доплата - щомісячна державна адресна допомога у сумі, що не вистачає до прожиткового мінімуму (ПКМУ від 26.03.2008 р. № 265 „Деякі питання пенсійного забезпечення громадян”).

Нагальною є потреба у визначенні державних соціальних стандартів гарантованого матеріального забезпечення (ГМЗ) для людей похилого віку та інвалідів, які потребують стороннього догляду, побутового та медичного обслуговування. Вони мають встановлюватися незалежно від того, де така особа перебуває на утриманні та догляді [2, c.49].

Розміри ГМЗ можуть варіюватися в регіональному розрізі залежно від бюджетних можливостей територій, рівня життя, особливостей місцевих традицій тощо. Це сприятиме реалізації фундаментальних принципів у сфері надання соціальних послуг – соціальної справедливості та дотримання прав людини, розширюватиме можливості громадян, які користуються безплатними або субсидійованими послугами, щодо вибору надавачів послуг, сприятиме створенню умов для формування і розвитку ринку соціальних послуг в Україні та можливостей участі в ньому надавачів соціальних послуг усіх форм власності, а також стимулюватиме їх до постійного поліпшення якості своїх послуг [2, c.52].

Сучасний механізм фінансування соціальної сфери в Україні ґрунтується на ряді джерел, серед яких – бюджетні асигнування, кошти юридичних та фізичних осіб, ресурси страхових фондів, сформовані за рахунок страхових відрахувань застрахованих осіб та роботодавців, донорські кошти благодійних організацій і фондів, кредитування [3, c.34].

Водночас розвиток і утримання соціальної сфери вимагає не лише державної підтримки, а й залучення приватних, “змішаних” та недержавних коштів. Комерціалізація соціальної сфери більш доцільна в матеріально-побутовому секторі (наприклад, житлово–комунальне господарство), де прикладання приватного капіталу більш вирогіднe з огляду на швидке отримання прибутку. З іншого боку, залучення “змішаних” коштів через спеціальні соціальні фонди та донорські організації є більш прийнятим для соціально – культурної сфери. Проте в будь-якому разі розвиток економічних відносин в умовах кризи вимагатиме підвищення ролі бюджету як системи розподілу та перерозподілу національного доходу через державні фінанси з одного боку, та інтеграції ринкових механізмів до реалізації соціальної політики – з іншого.

Проблемним питанням механізму фінансування соціальної сфери залишаються міжбюджетні відносини в частині планування соціальних видатків. Незважаючи на те, що переважна частина видатків соціального спрямування передана для забезпечення до місцевих бюджетів, функціональні та видаткові повноваження з фінансування соціальної сфери залишаються нерозподіленими і нечіткими, певною мірою перетинаються між різними рівнями влади, що призводить до дублювання функцій і зниження ефективності на місцевому рівні. Така ситуація викликає нерівномірність забезпечення населення послугами.

Наступною проблемою, що створює підвалини для нерівномірного забезпечення населення соціальними послугами, є існуюча схема руху фінансових потоків у галузях соціальної сфери у територіальному розрізі. За існуючих умов розпорядники бюджетних коштів державного бюджету, який витрачається на забезпечення соціальних послуг у регіональному розрізі, та впливати на підвищення ефективності бюджетних витрат.

З іншого боку, ресурсна база місцевих бюджетів залишається недостатньою для фінансування послуг соціальної сфери, внаслідок чого основна частина їх видатків (до 70 %) направляється на виплату заробітної плати як захищеної статті бюджетного фінансування. Хоча рівень фінансування програм соціального захисту було значно поліпшено завдяки наданню цільових субвенцій з державного бюджету, проблема залишається невирішеною, оскільки частина пільг продовжує фінансуватись за рахунок підприємств, що надають відповідні послуги (наприклад, пільги на сплату житлово–комунальних послуг – комунальними службами) [3, c.35].

Недосконалою залишається і формула розрахунку обсягу міжбюджетних трансфертів. Механізм надання бюджетних трансфертів із державного бюджету не враховує об’єктивні соціально – економічні відмінності між регіонами, які передбачають різні структуру і обсяги надання їх населенню суспільних благ і послуг, і призводить до розпорошення коштів між багатьма державними і господарськими суб’єктами і їх неефективного використання [3, c.36].

У цілому, основними принципами ефективного механізму функціонування соціальної сфери мають бути: розмежування повноважень між державним і приватним секторами щодо виробництва і надання соціальних благ, раціоналізація державного фінансування соціальної сфери залежно від поставленої мети, підвищення платоспроможності населення як стимулюючого фактора щодо розширення доступу до товарів та послуг соціального призначення, які виробляються приватним сектором, за рахунок соціальної політики.

Підвищення ефективності соціальних видатків в умовах обмеженості бюджетних ресурсів потребує впровадження нових управлінських підходів до планування соціальних видатків; вдосконалення міжбюджетних відносин; визначення ступеня участі та повноважень основних партнерів у фінансуванні та адмініструванні соціальних програм; диверсифікації системи надання соціальних послуг; завершення впровадження системи критеріїв та індикаторів для моніторингу та оцінки досягнення визначених цілей.

Список використаних джерел :

1. Горященко Ю. Проблеми розвитку соціальної сфери економічних районів України / Ю.Горященко // Україна: аспекти праці. – 2011. – №1. – С.37-43.

2. Полозенко Д. В. Особливості механізму фінансування соціальних послуг в Україні / Д.В. Полозенко //Фінанси України. – 2010. – №4. – С.45-52.

3. Скулиш Ю.І. Вдосконалення механізму фінансування соціальної сфери в Україні /Ю.І. Скулиш // Економіка і держава. – 2011. - №6. – С.32-36.