Экономические науки / 15. Государственное регулирование экономики

Пакулін С.Л.

ДУ «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку

НАН України»

Інноваційний і соціальний вектори довгострокового

соціально-економічного розвитку України

У сучасних умовах головним пріоритетом регіональної економічної політики стає забезпечення ефективного соціально-економічного розвитку за рахунок підвищення якості економічного простору, пошуку нових форм його організації. У зв'язку з цим виникає необхідність формування парадигми управління стійким розвитком на рівні регіону, що дозволяє забезпечити органічне вплітання регіональних відтворювальних комплексів у єдиний відтворювальний простір, отримати масштабний синергетичний ефект від інтеграції відтворювального потенціалу регіонів України, забезпечити прискорення й підвищення ефективності їх розвитку.

Аналіз різних позицій і численних трактувань інноваційних перетворень дозволяє зробити висновок про те, що процес формування механізму інноваційного розвитку соціально-економічної системи є складним у своїй системності явищем. Воно з'являється перед дослідниками в різних своїх проявах, з виникаючими протиріччями, насиченим віддзеркаленням полярних інтересів влади і бізнесу, неоднаковими наслідками для суб'єктів господарювання. Залишаються до кінця невивченими проблеми, що стосуються вибору інноваційного розвитку національної економіки, моделі здійснення цього розвитку. Відсутня єдина концепція виділення й використання господарського механізму інноваційного розвитку національної економіки. Залишається невирішеним методологічний аспект формування механізму інноваційного розвитку, вимагається теоретичне обґрунтування взаємозв'язку інноваційних змін з процесами структурних зрушень в економіці, з процесами модернізації й неоіндустріалізації, важлива систематизація і класифікація основних елементів забезпечення цих взаємозв'язків, потрібне додаткове обґрунтування ролі й місця цих елементів у моделі інноваційного соціально-економічного розвитку. Складність проблеми формування інноваційної економіки обумовлює необхідність комплексного підходу до дослідження елементів механізму за напрямами забезпечення інноваційного соціально-економічного розвитку України.

Інноваційний і соціальний вектори довгострокового соціально-економічного розвитку України в регіональному розрізі проявляються в наступному:

- розвитку науково-технічного й освітнього потенціалу великої міської агломерації з високою якістю місця існування й людським потенціалом, динамічною інноваційною й освітньою інфраструктурою;

- формуванні територіально-виробничих кластерів, орієнтованих на високотехнологічні виробництва в пріоритетних галузях української економіки, з концентрацією таких кластерів в урбанізованих регіонах;

- освіті й розвитку туристсько-рекреаційних зон з високим рівнем надання послуг на територіях з унікальними природнокліматичними умовами;

- розвитку великих транспортно-логістичних і виробничих вузлів у рамках формування опорної національної транспортної мережі, що має необхідний потенціал пропускної спроможності й забезпечує цілісний взаємозв'язок центрів економічного зростання, з поступовою її інтеграцією у світові транспортні системи, що розвиваються;

- значному зниженні міжрегіональної та внутрішньорегіональної диференціації в рівні і якості соціального середовища і прибутках населення, зближенні стандартів життя між центами регіонів і провінцією, великими і малими містами, міським і сільським населенням.

Інноваційно- й соціально-орієнтований шлях розвитку допускає багатополярний розвиток території країни й формування нових зон випереджаючого розвитку. Конфігурація просторового розвитку стає різноманітнішою, не прив'язаною жорстко до енерго-сировинних і фінансових зон розвитку, з'являються нові центри інноваційного зростання, що спираються на концентрацію людського і технологічного потенціалу.

У період до 2015 року регіональний розвиток визначатиметься, в основному, зонами випереджаючого економічного зростання, що вже сформувалися, до яких відносяться найбільша українська агломерація з найбільш динамічним економічним зростанням, що забезпечує приплив населення й інвестицій; великі міста – центри регіонів, зростання яких забезпечується концентрацією сервісних функцій та індустріальних виробництв, але поки що недостатньо підтримується припливом населення та інвестиціями; території, на яких зосереджений видобуток корисних копалин і їх переробка, зростання яких менш стійке й залежить від кон'юнктури цін, але значні бюджетні ресурси дозволяють підтримувати людський капітал та інфраструктуру; порти півдня України, через які проходять основні вантажо- й пасажиропотоки; території України з розвиненою інфраструктурою, унікальними рекреаційними ресурсами. При цьому найважливіше значення матиме «інфраструктурний ефект» формування міської агломерації, пов'язаний з реалізацією проектів будівництва нових енергопотужностей, великих транспортних комплексів, мультимодальних логістичних центрів та інформаційних вузлів, освітньої та інноваційної інфраструктури. Такий сценарій дасть вибірковий поштовх розвитку міст з найзначнішим обсягом накопиченого інноваційного потенціалу.

Парадигма в методології науки є сукупністю цінностей, методів, технічних навичок і засобів, прийнятих у науковому співтоваристві в рамках сталої наукової традиції в певний період часу. Актуальність розробки парадигми управління стійким соціально-економічним розвитком посилюється відсутністю умов до самовирішення регіональних проблем, що склалися, і переходу в режим стійкого саморозвитку. Більш виправданим нам здається підхід до управління стійким соціально-економічним розвитком регіону з позиції інтеграційно-відтворювальної парадигми, яка виходить з імперативності забезпечення стійкого розвитку регіону за рахунок отримання синергетичного ефекту від переплетення відтворювальних потенціалів регіонів, посилення горизонтальних зв'язків на принципах і механізмах прямої взаємодії регіонів.