Історія/2. Загальна історія

К. іст. н. Вісин В. В., к. іст. н. Вісина Т. М.

Луцький національний технічний університет, Україна

Передумови виникнення кооперативних форм кредитування у Волинській губернії в другій половині ХІХ ст.

Реформи другої половини ХІХ ст. в Російській імперії сприяли розвитку товарно-грошових відносин, а відтак викликали різке зростання фінансових видатків, насамперед, хліборобської маси. На зміну натуральним повинностям поміщикам прийшли грошові зобов’язання перед державою: викупні платежі за землю, земський збір, подушні податі тощо. Гроші селянам необхідні були й для того, щоб придбати чи орендувати землю, купити худобу та сільськогосподарську техніку, вдосконалити методи господарювання. Ремісники й кустарі потребували коштів для налагодження виробництва. Поміщики теж вважали кредит необхідним і для себе, і для селянства. Формування банківської системи імперії в другій половині ХІХ ст. відбувалося на основі чіткої законодавчої регламентації функціонування різних кредитних установ. Реформою 1860–1862 pp. було ліквідовано старі казенні банки і створено головну кредитно-фінансову установу країни – Державний банк, який мав пожвавити торговий обіг і спростити кредитну систему. У 1861 р. набрав чинності статут ощадних кас, наступного року було ухвалено нове положення про міські громадські банки. 1863 р. були затверджені типові статути акціонерного банку та земельної кредитної установи на принципах взаємності. В 1866 р. уряд санкціонував утворення позиково-ощадних товариств і товариств поземельного кредиту, а в 1871–1872 pp. були прийняті закони щодо організації банків земствами та приватними особами. У 1883 р. уряд розробив статут і положення селянських поземельних банків, а в 1885 р. – статут державних земельних банків і новий статут позиково-ощадних кас (з того часу – державних ощадних кас). Спеціального законодавчого унормування не зазнало лише функціонування банкірських домів і контор, які вважалися не кредитними, а торговими установами. Київський акціонерний земельний банк почав функціонувати 14 жовтня 1872 р. Територіально він охоплював чотири губернії: Київську, Чернігівську, Подільську та Волинську. Банк видавав як довгострокові, так і короткострокові позики [1, с. 34]. До установ довгострокового кредиту належали два державні іпотечні банки – Селянський поземельний і Дворянський земельний. Селянський поземельний банк був заснований 10 квітня 1883 р. Того ж року було відкрито 11 його перших відділень, зокрема й у 7 українських губерніях. Проте через купівельну неспроможність більшість хліборобів не могли скористатися послугами Селянського поземельного банку. Багатьом бажаючим банк відмовляв через недоїмки [2, с. 64–65]. Великі господарства могли скористатися кредитом за 5–6 % у комерційних банках. Дрібні ж господарства з малим обігом не могли отримати позику на велику суму. Малих кредитів їм також не надавали, оскільки банку не вигідно було відправляти свого агента за кілька десятків верст, щоб визначити кредитоспроможність дрібного господаря для позики у 20–25 руб. [3, с. 5]. Загалом у 1896 р. банківська мережа в українських губерніях була представлена 3 конторами та 15 відділеннями Державного банку, 7 відділеннями Селянського поземельного банку, 5 відділеннями Дворянського земельного банку й місцевими банками – 6 комерційними, 4 земельними та 38 міськими громадськими [4, с. 446, 448]. Водночас на Правобережжі та Півдні України значну роль у кредитуванні дрібного та середнього, а почасти й великого, підприємництва відігравали приватні торгово-кредитні установи – банкірські доми і контори [5, с. 237]. У другій половині XIX ст. значного поширення набули установи дрібного (короткострокового) кредиту – товариства взаємного кредиту (приватні, земські, станові, міські), позиково-ощадні каси, позиково-ощадні та кредитні товариства. Товариства взаємного кредиту функціонували у містах, містечках і великих селах. Найбільша кількість їх налічувалася в Подільській, Київській, Волинській, Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях. Вони акумулювали кошти переважно середнього і дрібного підприємництва. Державні позиково-ощадні (згодом – ощадні) каси почали відкриватися при відділеннях Державного банку з 1864 р. Відповідно до закону 1889 р. банк мав право створювати каси при поштово-телеграфних конторах [4, с. 448]. Однак найбільшого поширення у пореформений період короткостроковий кредит набув на селі. Основними формами його організації були: волосні допоміжні позиково-ощадні каси, мирські капітали, позиково-ощадні та кредитні товариства. Допоміжні каси були створені ще у 1840 р. при волосних правліннях і призначалися для надання грошових позик державним селянам на розвиток їхнього господарства. Після 1866 р. волосні каси перейшли у відання селянських присутствій. У 1858 р. в українських губерніях налічувалася 371 допоміжна каса [6, с. 54–55]. Крім допоміжних кас, дрібні позики колишнім державним селянам видавали так звані мирські добровільні капітали або каси, які створювалися сільськими громадами. Мирські капітали складалися з половини доходів з мирських оброчних статей, штрафів, доходів від найму громадських угідь тощо. У другій половині XIX ст. основним їх призначенням стало кредитування сільського населення. На 1 січня 1904 р. в 6 українських губерніях (в інших вони не зафіксовані) налічувалося 553 мирські капітали з балансом більше 3,5 млн руб. і загальною сумою позик 3,2 млн руб. Найбільше таких установ було у Подільській (214), Волинській (181) і Херсонській (83) губерніях [6, с. 60]. Відомий російський дослідник А. П. Корелін назвав ці організації наближеними до кооперативів за способом формування капіталу та принципом самоуправління [7, с. 57]. Проте вони не вирішили проблеми, бо насаджувалися згори, а не ініціювалися самим населенням та мали становий характер. На думку губернаторів правобережних губерній, такі установи «не мали майбутнього», оскільки селяни, «запозичивши гроші, не турбувалися про сплату ні відсотків, ні капіталу» [2, с. 65]. Волосним касам, сільським банкам та позичковим мирським капіталам селяни вважали нормальним не віддавати позичені кошти. Іншим джерелом фінансових надходжень селянства виступали сезонні заробітки по найму, реміснича діяльність, надання транспортних, будівельних та інших послуг, а також взяття грошей у борг – безвідсоткову позику у родичів, сусідів, друзів. Проте, найлегше дістати гроші було у місцевих лихварів, якими були заможні селяни, поміщики та сільські торговці. Так, у Волинській губернії у пореформену епоху кредит для селян під заставу врожаю, землі та рухомого і нерухомого майна коштував від 60 до 240 % річних [8, арк. 6-6 зв.]. Необхідно зазначити, що лихварський кредит існував не лише дякуючи високим відсотковим ставкам, а й відвертому шахрайству. Існуючі на селі в перші пореформені десятиліття фінансово-кредитні відносини часто мали натуральні форми. Позики приватних кредиторів втягували селянство у сферу товарно-ринкових відносин, але матеріальних ресурсів йому не давали, навпаки – лише сприяли зростанню обсягів грошових видатків землеробів, зумовлюючи процес розорення їхніх господарств. При цьому знову найбільше страждали бідняки, оскільки дрібний кредит передбачав величезні відсотки. Таким чином, з’явилося підґрунтя для створення кредитних кооперативів, які могли стати для бідних верств населення найкращою альтернативою до існуючих кредитних установ. Після реформи 1861 р. у Російській імперії були здійснені перші спроби організації установ дрібного кредиту на засадах кооперації – позиково-ощадних товариств. Їхні статути базувалися на принципах існування установ дрібного кредиту, розроблених у 1850-х pp. у Німеччині Ф. Г. Шульце-Делічем. Група дрібних власників, яким потрібен кредит, недостатньо фінансово самостійна для того, щоб отримати його у банку, створювала товариство на паях, яке надавало своїм членам позики з власних коштів і кредитів, отриманих іншим чином. Однак утворення позиково-ощадних товариств на таких засадах не було ефективним. Більшість із них була закрита після відкриття або нетривалого функціонування. Позитивні зрушення намітилися лише у середині 1890-х p. після прийняття 1 червня 1895 р. «Положення про установи дрібного кредиту», в якому основною їх формою, поряд із позиково-ощадними товариствами, визнавалися кредитні товариства райффайзенівського типу. Від шульцеділічевських вони відрізнялися відсутністю пайового капіталу й наданням позик на тривалі терміни. Крім того, вводився жорсткий контроль за кооперативними установами. З того моменту створення відповідних товариств суттєво активізувалося. Так, з 1 січня 1897 р. до 1 січня 1902 р. кількість позиково-ощадних товариств у дев’яти українських губерніях зросла з 110 до 127 [6, с. 79].

Отже, у другій половині XIX ст. в Україні була створена капіталістична кредитно-банківська система, яка складалась як з державних, так і приватних установ. Вона мала досить розгалужену мережу й певною мірою задовольняла потреби населення у кредиті й загалом сприяла подальшому розвитку сільського господарства, торгівлі та промисловості. Однак, існували проблеми забезпечення грошовими засобами бідніших верств населення, а відтак створювалися умови для започаткування кооперативних форм кредитування.

Література:

1. Банки и банкирские конторы Российской империи. (Справочная книга для коммерсантов). В 2 ч. / Сост. и издал Л. М. Варшавський. – Изд. второе. – М. : Т-во Типо-литографии И. М. Машистова, 1910. – 206 с.

2. Горенко Л. М. До аграрної історії України: деякі аспекти соціально-економічного розвитку Правобережної України в ХІХ ст. (історико-економічне дослідження) / Л. М. Горенко Л. М. , Ю. П. Присяжнюк. – Черкаси : Сіяч, 1996. – 91 с.

3. Чаянов А. В. Краткий курс кооперации. Лекции, читанные на старообрядческих с.-х. курсах в Москве, 1913 г. / А. В. Чаянов. – М. : Друг земли, 1915. – 73 с.

4. Тицкий С. И. Всемирная история денег, кредита и банков / С. И. Тицкий. – К. : Крещатик, 1997. – 837 с.

5. Боровой С. Я. Кредит и банки России (середина XVII в. – 1861 г.). – М., 1958. – 288 с.

6. Кізченко В. І. Дрібний кредит в Україні (друга половина XIX ст.) / В. І. Кізченко // Проблеми історії України XIX – початку XX ст. – К., 2000. – Вип.1. – С. 51–94.

7. Корелин А. П. Мелкий крестьянский кредит и его роль в развитии аграрного капитала в России в конце ХІХ – начале ХХ века / А. П. Корелин // История СССР. – 1989. – № 4. – С.53–70.

8. Центральний державний історичний архів України, м. Київ, ф. 442, оп. 711, спр. 94, 29 арк.