Навчальні програми та електронні підручники: особливості створення і використання у навчальному процесі

Навчальна програма – це специфічний навчальний посібник, призначений для самостійної роботи учнів (студентів). Він повинен сприяти максимальній активізації останніх, індивідуалізуючи їх роботу, надавати їм можливість самим керувати своєю пізнавальною діяльністю. Навчальна програма є лише частиною всієї системи навчання, тому вона має бути пов'язана з усім навчальним матеріалом, виконуючи свої специфічні функції.

Програми називаються навчальними, бо принцип їх складання носить навчальний характер (з поясненнями, правилами, зразками виконання завдань і т. п.). Програмами вони називаються тому, що складені з урахуванням усіх п'яти принципів програмованого навчання:

- наявність мети навчальної роботи й алгоритму її досягнення;

- розчленованість навчальної роботи на кроки, пов'язані з відповідними дозами інформації, які забезпечують здійснення кроку;

- завершення кожного кроку самоперевіркою та, у разі необхідності, коригуючим впливом;

- використання автоматичного пристрою;

- індивідуалізація навчання (в достатніх і доступних межах).

Складаючи навчальну програму, треба максимально враховувати психофізіологічні закономірності сприйняття інформації. Важливо створити позитивний емоційний чинник, викликати інтерес до роботи та підтримувати його під час виконання всієї навчальної програми, що є необхідною умовою успішності навчання. Добре побудована навчальна програма дозволяє:

- уникати монотонності завдань, враховувати зміну діяльності з її рівнями (впізнавання, відтворення, застосування);

- надати можливість успішно працювати як сильним, так і середнім, і слабким учням (студентам);

- враховувати фактор пам'яті (оперативної, короткочасної та довготривалої).

При роботі з навчальною програмою велике значення має тривалість паузи для виконання завдання. Щоб не ставити учнів (студентів) у дискомфортні умови (при короткій чи тривалій паузі), слід пам'ятати, що при навчанні не рекомендується обмежувати паузу для виконання роботи, а паузи для контролю виконання завдання можна й потрібно обмежити, але це можливо лише після тривалої дослідної перевірки навчальної програми та вміння учнів (студентів) вільно працювати з комп'ютером.

Формування конкретних навичок та вмінь здійснюється за принципом діяльності на основі відібраного матеріалу. При цьому, необхідно враховувати психологічні та вікові особливості учнів (студентів), здатність орієнтуватися на розумові завдання, що вимагають конструювання відповіді, а не просто механічного запам'ятовування.

Навчальні програми поширюються, зазвичай, на дискетах СD, ВВS чи FTP. Найчастіше їх використовують для демонстрації у ході навчальних занять чи самостійного вивчення дисципліни. Найпопулярніші серед таких навчальних матеріалів різноманітні курси іноземних мов, рідше трапляються навчальні програми з природничої тематики, наприклад, «Фізика на комп'ютері». Особливий різновид навчальних посібників – мультимедійні енциклопедії, такі як Microsoft Encarta, «Велика Енциклопедія Кирила і Мефодія» Вони не є суто навчальними матеріалами, проте, можуть виявитися корисними як довідкові посібники й засоби розширення кругозору учнів (студентів).

Наразі простежуються чотири шляхи створення навчальних програм на основі:

- прямого програмування мовами високого рівня (зокрема, JAVA для мережевих варіантів ПСУН);

- інструментальних систем, які дозволяють виготовляти ПСУН викладачу-предметнику, незнайомому з програмуванням. Серед вітчизняних інструментальних систем, що використовуються на заняттях, АДОНІС, УРОК та системи, які дозволяють створювати мультимедіа-програмні продукти (ДЕЛЬФІН-3 (розробка МЕІ), Statpro Multimedia (розробка МЕСИ) тощо).

- використання готових навчальних програм з курсів, дисциплін, розділів, що зібрані у фондах НДІ Вищої освіти, НДІ інформаційних систем, Інституту інформатизації освіти, інших організацій;

- замовлення спеціалізованим державним чи комерційним організаціям на виготовлення ПСУН.

Вибір шляху залежить від матеріально-технічної бази освітньої установи, фінансових можливостей, рівня комп'ютерної підготовки викладацького складу, його творчих здібностей і бажання.

Електронний підручник – це автоматизована навчальна система, що включає дидактичні, методичні й інформаційно-довідкові матеріали з навчальної дисципліни, а також програмне забезпечення, яке дозволяє комплексно використовувати їх для самостійного отримання та контролю знань.

Електронні підручники були спочатку розроблені для організації дистанційної освіти. Проте, з часом, завдяки своїм можливостям, вони переросли цю сферу застосування. Електронний підручник на лазерному диску зараз можна використовувати абсолютно самостійно з метою самоосвіти чи як методичне забезпечення певного курсу, як і звичайний паперовий підручник.

Щоб електронний підручник став популярним, він має бути універсальним, тобто, однаково придатним як для самоосвіти, так і для стаціонарного навчання, повним за змістом, високо інформативним, талановито написаним і добре оформленим. Такий підручник можна запропонувати будь-якому учню (студенту), він може стати істотною підмогою для викладача під час організації самопідготовки учнів (студентів), проведення підсумкового контролю з окремих дисциплін тощо.

Попри те, що користуватися паперовим підручником, порівняно з електронним, зручніше, останній набув останнім часом великої популярності завдяки своїм функціональним можливостям. Розглянемо переваги електронного підручника порівняно з простим друкарським.

1. Можливість швидкого пошуку по тексту. Не кожна друкована книга має індекс а якщо й має, він обмежений. Відсутність такого обмеження – незаперечна перевага електронного підручника.

2. Організація навчальної інформації у вигляді гіпертексту. Гіпертекст – це можливість створення «живого», інтерактивного навчального матеріалу з посиланнями на різні частини. Термін «гіпертекст» ввів 1963 р. Т. Nelson для позначення комбінації тексту природною мовою зі здатністю комп'ютера здійснювати інтерактивний вибір певної порції інформації чи динамічного відтворення нелінійного тексту, який не може бути надрукований звичайним способом на аркуші паперу. В. С. Токарєва дає наступне визначення гіпертексту: «Гіпертекст – це спосіб зберігання інформації й маніпулювання нею, при якому інформація зберігається у вигляді мережі взаємопов'язаних вузлів». Гіпертекст дає можливість розділити матеріал на велику кількість фрагментів, з'єднавши їх гіперпосиланнями в логічні ланцюжки, а потім на основі одного оформленого відповідним чином матеріалу моделювати «власний» підручник для кожного учня (студента), залежно від його рівня підготовки, швидкості засвоєння знань й інтересів.

3. Наявність мультимедіа (англ. multi – багато, media – середовище) – великого арсеналу способів ілюстрації досліджуваного явища. Продукти мультимедіа використовують багато різновидів інформації: комп'ютерні дані, теле- та відеоінформацію, мову та музику. Таке поєднання призводить до використання різноманітних технічних пристроїв реєстрації та відтворення інформації, що допускають управління від комп'ютера телевізором, відеомагнітофоном, HiFi-аудіосистемою, програвачем компакт-дисків (СD), магнітофоном, електронними музичними інструментами. Мультимедіа за своєю природою інтерактивні, тому глядачі та слухачі мультимедіа-продуктів не залишаються пасивними. Мультимедіа підвищує якість навчання та дозволяє утримувати увагу учня (студента). Якщо раніше зношений чорно-білий фільм «Дії населення в умовах хімічної тривоги», що показується на заняттях з цивільної оборони, був за межею мрії, то сучасні технічні засоби дозволяють створити більш видовищні навчальні посібники у вигляді комп'ютерної анімації чи гри.

4. Моделювання досліджуваних процесів і явищ, можливість проводити «комп'ютерні експерименти» у тих сферах людського знання, де реальні експерименти надто трудомісткі чи просто неможливі. Наприклад, можливість попрацювати з графічним зображенням атома водню, взятим з навчальної програми «мікрофізика на комп'ютері».

5. Наявність системи самоперевірки знань, рубіжного контролю, сумісність з електронною екзаменаційною системою; можливість оцінки набутих знань.

Створюючи електронні підручники, недоцільно просто переносити друкарський варіант навчального посібника в електронний вигляд, а потім конвертувати у гіпертекст. Звісно, внаслідок цього з'являться певні переваги у плані пошуку та гіперпосилань, але такий підручник буде незручним для учня (студента), бо читати з монітора не так зручно, як книгу. Тому при створенні електронних підручників доцільні:

- інша організація матеріалу (глави слід робити коротшими, щоб їх було простіше читати на екрані);

- поділ матеріалу на кілька частин (напр., обов'язковий для прочитання, додатковий, допоміжний, визначення та ін.), візуальне їх відокремлення;

- зміст навчального матеріалу рекомендується розбивати на модулі. Освоєння навчального матеріалу в межах одного модуля має бути орієнтоване не більше, ніж на дві години контактного часу;

- одержані після вивчення чергового модуля знання слід контролювати за допомогою відповідної програми, включеної до складу електронного підручника;

- приділення особливої уваги інтерфейсу користувача;

- стислість викладу матеріалу при максимальній інформативності тексту. Скорочення, що зустрічаються в тексті, мають бути загальновживаними, їх кількість має бути зведена до мінімуму;

- відсутність нагромаджень, ретельне структурування інформації;

- наявність коротких та «ємних» заголовків, маркованих і нумерованих списків, щоб весь текст легко проглядався. Кожному положенню слід відводити окремий абзац, при цьому основна ідея абзацу має міститися на початку. Доцільно використовувати табличний формат пред'явлення матеріалу, що дозволяє представити матеріал у компактній формі й наочно показати зв'язок між різними поняттями;

- архітектура підручника повинна включати графічне забезпечення, що дозволяє передати необхідний обсяг інформації при стислості викладу. Графічну інформацію можна використовувати не лише як фрагмент гіпертексту: відома, наприклад, американська методика викладання на основі конкретних ситуацій (case-method), заснована на серії малюнків чи фільмів.