Педагогические науки/ 3.Методические основы воспитательного про­цесса

Аспірантка Мелешко О.С.

Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди, Україна

Комунікація в освітньому просторі як невід’ємний механізм формування справедливої людини

   На даний час пріоритети в соціокультурному просторі освіти  як процесу модернізації, рефор­мування суспільного життя віддаються на користь спрямованості в майбутнє з опертям на минуле, на користь розбудови цивілізації майбутнього як цивілізації справедливого, на користь  людиновимірності, унаслідок чого відбувається  самовдосконалення людини, її орієнтації на справедливість як благо, як найвищу цінність. У зв’язку з описаною ситуацією у соціокультурному просторі освіти оперують терміном hommo communicans (комунікативна людина), який визначає людину, її натуру, комунікативну спроможність і здібність, гуманістичну орієнтованість, здатність розрізняти справедливе та несправедливе  і чинити за справедливістю, більше за це - брати участь у розбудові справедливого суспільства. У контексті означених міркувань слушною видається  теза К. Леві-Стросса щодо необхідності розглядати суспільне життя у трьох вимірах: перший — paranteli, тобто участь рідних в найбільш особистому пізнанні себе. Другий — економічний вимір, тобто обмін з іншими людьми благами і послугами, які в нас є. Третій — участь у становленні нашого внутрішнього світу, що виконується за допомогою мови та інших знаків, якими людина користується [90, с. 169]. Наскільки перші два виміри порівняно легкі щодо спілкування, настільки внутрішній світ — складніший, тому що існують проблеми, як виявити і переказати себе іншому. Труднощі у даному випадку зустрічаються при спробі перейти на мову жестів, звуків, розмови про найбільш особисте, духовне, що стосується лише внутрішнього світу. Важливо зазначити, що спілкування має характер особистої участі і виражає особистісне буття, яке, за своєю природою, спрямовується до того, щоб зародилися стосунки між особами типу «я–ти» і розгорталися за справедливістю.

 В освітньому просторі основним типом кому­нікації є міжособистісна комунікація, яка, у свою чергу, може бути розподілена на такі види: вербальна кому­нікація, усна комунікація, письмова комунікація, невербальна кому­нікація [91, с. 35].

Вербальна (мовна) комунікація, є провідною з-посеред названих, оскільки  ця практика  найповніше виконує функцію, що полягає в підтримці інформаційно-комунікаційного контакту всередині групи. При цьому виконувана функція відносна щодо усіх існуючих видів суспільної практики: без мовної комунікації жоден із тих типів практики, починаючи від основної (продукція, споживацтво й обмін) не мав би продовження. Окрім цієї специфічної функції, практика мовної комунікації виконує, аналогічно до всіх типів комунікаційної практики, функцію суспільно інтегративно-розрізняльну. Факт мовного інформаційно-комунікаційного контакту всередині даної групи або суспільства є водночас суб’єктивно-інтегративним чинником даної групи (або суспільства), який презентує її іншим групам (чи

суспільствам) [92,  с. 83].

Усна комунікація – найбільш поширений ме­тод обміну інформацією між людьми. Переваги усної комунікації: швидкість обміну інформацією; хороший зворотний зв’язок завдяки безпосеред­ньому контакту (можливість поставити запитання, уточнити повідомлення, виявити згоду чи незгоду тощо); простота здійснення комунікації. Недоліки усної комунікації: використання для повідомлення неадекватних слів; можливість пропустити у пові­домлені суттєві деталі; велика ймовірність забуван­ня почутої слухачем інформації; викривлення пові­домлення при його подальшій передачі.

Формами письмової комунікації виступають: накази; розпорядження, листи, звіти та інші за­соби комунікації, які використовують письмові символи. Переваги письмової комунікації: незмін­ність упродовж тривалого часу, здатність до довго­строкового збереження; матеріальність, помітність; спроможність піддаватись перевірці; ретельне формулювання, обміркованість, логіка і точність. Письмові комунікації використовують, насампе­ред, за потреби найточніше передати зміст складної та великої за обсягом інформації. Невербальна комунікація – це обмін інфор­мацією без використання слів (натомість застосо­вуються різні символи). Функціями невербальної комунікації є: доповнення й заміна мови; відо­браження емоційного стану партнерів у комуніка­ційному процесі. А.П. Панфілова розрізняє п’ять видів комунікації: пізнавальну, переконливу, екс­пресивну, сугестивну, ритуальну. Для кожного з них характерні свої цілі та очікуваний результат, умови організації, а також комунікативні форми і засоби [93,  с. 50]. Мета пізнавальної комунікації – розширити інформаційний фонд партнера, пере­дати необхідну інформацію, прокоментувати інно­ваційні повідомлення. Умови організації комуніка­ції: облік пізнавальних можливостей конкретних ділових партнерів, їх індивідуальних установок на отримання нової інформації та інтелектуальних можливостей для її переробки, розуміння і сприй­няття.  Комунікативні засоби і технології – коментар, аргументація і доказ; характеристи­ка причинно-наслідкових зв’язків, порівняльний аналіз; інтерпретація нової лексики, резюмування, використання вербальних і невербальних ключів доступу в аудіальний, візуальний і кінестетичний канали, мовна культура і ораторська майстерність. Очікуваним результатом використання комуніка­тивних засобів, технологій можна назвати: засвоєн­ня нової інформації і застосування її в практичній діяльності, впровадження інновацій і саморозви­ток.

 

Література:

1. Леви-Стросс К. Структурная антропология / К. Леви-Стросс. - АСТ, Астрель, 2011. – 544 с.

2. Волкова Н.П. Педагогічні комунікації: Навч. посіб. / Н.П. Волкова. – Д.: РВВ ДНУ,     2002. -92 с.

3. Панфилова А.П. Теория и практика общения: учеб. пособие для студ. сред. учеб. заведений / А.П. Панфилова. – М.: Издательский центр «Академия», 2007. – 288 с.