Канд. пед. наук Цибанюк Олександра Олександрівна

Чернівецький національний університет ім Ю. Федьковича

Самоосвіта вчителя фізичної культури, щодо дидактичного знання

На сучасному етапі розвитку загальноосвітньої школи значно підвищився рівень вимог до загальної і професійної освіти педагогічного колективу, зокрема вчителів фізичної культури. Швидкий рівень розвитку суспільства, інформованість і освіченість дітей та молоді вимагають від сучасного вчителя вміння мислити, творчого ставлення до своєї праці, здатності поглиблювати і поширювати психолого-педагогічні та спеціальні знання в галузі теорії та методики фізичної культури.

Вивчення роботи вчителів фізичної культури дозволяє стверджувати, що значна кількість педагогів прагне систематично вдосконалювати різноманітні аспекти навчально-виховного процесу. З цією метою вони впроваджують різноманітні нетрадиційні методи й організаційні форми, засоби навчання, застосовують нестандартне спортивне обладнання тощо. Здебільшого новації торкаються таких проблем системи фізичного виховання як: вдосконалення матеріально-технічної бази; включення в навчальні програми матеріалу нетрадиційного змісту; використання різних видів контролю за якістю знань, умінь і навичок тощо.

Необхідно виокремити проблеми з якими зустрічаються вчителі, що впроваджують новітні технології. Першим і найпоширенішим з них став загальний негативний результат впровадження інновації. Виокремимо його чинники. Отже, таку ситуацію передбачаємо

– якщо нововведення не узгоджено з певними нормами організації навчального процесу, що обґрунтовані педагогічною наукою;

– якщо заплановано удосконалення одного з компонентів процесу навчання без якісного покращення інших, що тісно між собою пов’язані.

З метою розв’язання зазначеної проблеми, потрібен аналіз діяльності крізь призму основних науково-педагогічних знань, серед яких особливе місце посідають дидактичні. Результати досліджень проведених кафедрою фізичного виховання для природничих факультетів Чернівецького національного університету спільно з обласним інститутом післядипломної освіти протягом 2011-2012 рр. показали, що на належному рівні дидактичними знаннями володіють лише 7% вчителів, на задовільному – 34% і на незадовільному – 59 педагогів. Більшість вчителів фізичної культури вважають, що дидактична складова частина педагогіки потрібна науковцям, а педагогам-практикам необхідна тільки належна матеріальна база, а особистий високий теоретичний рівень знань не обов’язковий. Так, вивчаючи питання впровадження педагогічної науки в практичну, однією з основних причин низького рівня вважають „негативне ставлення частини педагогічних кадрів до засвоєння і застосування нових педагогічних ідей, наукових рекомендацій” [С.14 – 15)]. Частина вчителів, керівників шкіл та органів управління освіти чинять опір сприйняттю і впровадженню нового. Вельми розповсюджена серед них недовіра до теорії. В результаті власної некомпетентності вони вважають теорію чимось абстрактним і загальним, нездатним допомогти розв’язанню практичних питань.

Для поліпшення стану дидактичної підготовки вчителів, розкриття сучасних підходів та вдосконалення навчально-виховного процесу, впровадження основ передового досвіду в практичну роботу кожного педагога розроблено цикл статей за загальною тематикою „Основи дидактичних знань – кожному вчителю”.

Рис.1. Дидактична модель процесу навчання (предмет фізична культура)

Одне з провідних дидактичних термінів „поняття” визначається як спільна соціальна діяльність з прискореної передачі молодому поколінню й засвоєння ним шляхом організованої пізнавальної і практичної діяльності накопиченого соціального досвіду. Запропонована компонентністна модель навчального процесу із основними структурно-функціональними зв’язками є загальною для всіх навчальних предметів, зокрема для фізичної культури.(Див. Рис.1)

З позицій дидактики цілі навчання – це ідеальна модель очікуваного результату засвоєння змісту фізкультурної освіти, якого прагнуть у процесі спільної організованої діяльності вчителів та учнів. Серед основних слід виділити пізнавальні (когнітивні) цілі, цілі розвитку інтелектуального та фізичного характеру (оволодіння практичними уміннями і навичками, розвиток рухових якостей), цілі виховання.

Традиційно більшість спеціалістів в галузі фізичного виховання, зміст освіти (навчання) обмежують комплексом теоретичних знань, практичних умінь і навичок, яким мають бути озброєнні учні. Враховуючи специфіку предмету „Фізична культура”, вчені-педагоги включають до змісту фізкультурної освіти і розвиток основних фізичних якостей. А отже, основним джерелом змісту освіти є соціальний досвід. Тому, зазначаємо, що зміст освіти – це педагогічно адаптований соціальний досвід, який складається з чотирьох елементів (компонентів):

· знань про природу, суспільство, техніку, людину, способи діяльності інтелектуального та практичного характеру (різноманітні рухові дії);

· відомих способів діяльності, що втілюються разом із знаннями в навичках і вміннях особистості;

· творчої діяльності, яка втілюється в особливих інтелектуальних процедурах;

· емоційно-цілісного навчання до дійсності, яка стає об’єктом або засобом діяльності.

Розуміють як систему послідовної взаємодії тих, хто навчається, спрямовану та організацію засвоєння змісту фізкультурної освіти. Велика кількість дидактиків наводила власну класифікацію методів навчання, але загальновизнаної поки що немає. Виділяють загальнодидактичні методи (словесні, наочні, практичні тощо) і методи предметних дидактик. Загально педагогічними функціями методів навчання вважаються: освітня, розвиваюча, виховна, мотиваційна, контрольно-корекційна.

Під реальним результатом навчання ми розуміємо об’єктивно зафіксовані кількісні та якісні зміни в діяльності учнів відносно початкового стану. Реальний результат визначається за допомогою усного або письмового (за допомогою програмових карток) опитування для з’ясування рівня теоретичних знань; навчальних нормативів для визначення рівня розвитку практичних умінь і навичок, тестів для визначення рівня розвитку основних рухових якостей.

Функціональна взаємодія цілей навчання, змісту, методів і форм навчання зумовлює досягнення реального результату навчання. Активність реального результату навчання діагностується зворотним зв’язком: реальний результат навчання – цілі навчання. Суть відповідності реального результату навчання цілям навчання як ідеальної моделі очікуваного результату є показником ефективності навчального процесу. Належний рівень навчального процесу можливий тільки тоді, коли вчитель керується відповідними йому закономірностями. До основних з них відносимо ті, що властиві процесу навчання відповідно до його сутності, проявляються обов’язково при будь-якому навчанні, в якій формі воно б не здійснювалося.

1. Від педагогічної науки до практики” / за ред. М.Ю. Кросовицького – К.,1991. – 331 с.

2. Дидактичні знання кожному вчителю // Фізичне виховання в школі. – 1997. – №3. – С.13.

3. Макарчук М.И. Повышать качество обучения / Макарчук М.И. // Физическая культура в школе. – 1981. – №7. – С.2 – 4.