Дмитрієнко І.В., здобувач наукового ступеня кандидата юридичних наук ХНУВС

 

ІЛАРИОН КИІВСЬКИЙ – ВИДАТНИЙ ПРЕДСТАВНИК ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО СВІТОГЛЯДУ КИЇВСЬКИХ КНИЖНИКІВ

 

     ВСТУП. Актуальність.Філософська думка Київської Русі формувалася в тісному зв'язку з культурами Візантії, південних і західних слов'ян, скандинавських і тюркських народів. Усвідомлення цього зв'язку і також часи власної неповторності, своєрідності, визначало, і характер втілення думки в духовній культурі середньовічній Русі - це були послання, благання, оповіді, політичні публіцистика, повчання – жанри нетрадиційні, вільні від сліпого проходження книжкових канонів, тому пов'язані з народною свідомістю, самосвідомістю, з язичницькими віруваннями та фольклором. Звичайно, багато які філософські твори мислителів Київської Русі були одягнуті в релігійну форму, що було абсолютно неминуче – ядром середньовічної культури і на Заході і на Сході з'явилася релігія, вона втілювала теоцентризм цієї культури, тобто визнання Бога творцем і центром Всесвіту, що визначає всі діяння людські. Відповідно і мораль, і мистецтво, і наука про природу, і філософія вдягалася в тій або іншій мірі в релігійну форму. Це був суперечливий процес, і його не можна оцінювати плоско, односторонньо, розставляючи знаки «плюс» або «мінус». Звичайно, непорушне проходження догмам релігії сковувало людську думку, особливо пізнання природи. А також доба християнства, в тому числі і в його православній формі, містила глибокі гуманістичні ідеї, воно визначало звертання людської думки до проблем душі і тіла, добра і зла, вірності своїй вірі і також віротерпимість. Воно проголосило подолання племінної расової несвідомості та приниження, розкрило перед людьми горизонти загальнолюдських початків. Тому релігійна форма звернення до релігійних сюжетів, опора на образи Старого і Нового Заповіту, характерні для творів мислителів середньовічної Русі, не повинні приховувати для нас цілісність пошуків думки, прагнення зрозуміти і передати і складні людські взаємовідносини, і оцінку різних форм поведінки, «діяння» людини, і його відношення до рідної землі. У релігійну форму вдягалися і твори, що закликали до відходу від світу, до монастирського життя, до відлюдницької самотності, до постів і молитов, як головного змісту діл людських, і твори абсолютно іншої спрямованості, висхідні до слов'яно-язичницьких традицій з їх живим сприйняттям природи, з їх прихильністю до праці, до всіх радощів життя.       Основну роль в залученні Київській Русі до філософських ідеалів античної цивілізації зіграла візантійська література. Твори отців східно-християнської церкви, так звана святоотчеська література, незважаючи на свою прихильність догмам і недовір'я до розуму, все ж зберегла і донесла не тільки до самої Візантії, але й до всіх народів, що прийняли православ'я, багато які ідеї, категорії, підходи, вираження древньогрецький філософією. Після прийняття християнства – хрещення Русі в 988 році – в Київській Русі почали розповсюджуватися грецькі твори з Візантії, копіюватися перекази візантійських авторів, здійснені в сусідніх болгарських землях, і з'явилися перші самобутні перекази з грецького. Таким чином, Київська Русь познайомилася з творами візантійських богословів –отців церкви – Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Афанасія Олександрійського, Григорія Богослова, Василя Великого. Спираючись на складний симбіоз візантійських ідей, що перепліталися з традиціями слов'янського язичництва і болгарської книжності в домонгольский період розвитку духовної культури Київської Русі, складалася оригінальна, самобутня філософська думка, яскравими  представниками котрох є філософські та суспільно-політичні ідеї київських книжників.

                                                           Розділ 1

 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

 

1.1. ФІЛОСОФСЬКІ ТА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТЧНІ ІДЕЇ КИЇВСЬКИХ КНИЖНИКІВ

     Термін "книжник" мав свій глибокий зміст за часів Київської держави. "Книжником" називали людину, яка володіла знаннями, була закохана в книгу. По відношенню до філософії тут існувала певна градація. Всякий філософ теоретичного складу обов'язково був "книжником", однак не кожний "книжник" був гідним звання філософа. За літописними свідченнями, серед князів "книжниками" були Володимир Святославич, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Ярослав Володимирович Галицький, Володимир Васильович Волинський, Костянтин Всеволодович Ростовський. З вищих церковних ієрархів Давньої Русі "книжниками" називались митрополити Іларіон (Ларіон), Климент Смолятич, Іоанн II, Кирило І Русин з Нікеї. Слід зазначити, що серед давньоруських "книжників", доктор юридичних наук С.В. Єфремов [1] виділяє дві групи. Перша з них стояла на вершині тогочасної освіти, відрізнялася витонченим зразком тодішнього стилю і теоретично вимагала від творів гарної, на візантійський зразок виробленої форми і символічного тлумачення Св. Письма (Іларіон, Климент Смолятич, Кирило Туровський та ін.). Друга складалася із "простаків", які стояли осторонь від високої освіти, почасти через це, а почасти свідомо схилялися до простого стилю та буквального розуміння священних текстів (Феодосій Печерський, Лука Жидята, Яків Мних, Нестор та ін.). Твори цих двох груп "книжників", тлумачення ними філософських проблем, висунутих у візантійській і болгарській літературі, дають можливість судити про рівень філософської думки у Київській державі. Серед відомих книжників найвідоміше місце посідає Ілларіон Київський, котрий у своїх філософських та суспільно-політичних ідеях найбільш рельєфно віддзеркалює основні задачі, ідеї,теми та перспективи зазначеного періоду становлення й розвитку філософської та суспільно-політичної думки в Україні періоду Київської Русі

                                       1.2  ІЛАРІОН КИЇВСЬКИЙ

        Отож, серед книжників XI ст. особливе місце посідає Іларіон. Свідчення про життя і діяльність його досить обмежені, навіть дати його народження і смерті невідомі. Достовірно, що він був пресвітером при церкві у княжому селі Берестові під Києвом. У 1051 р. Ярослав Мудрий і собор єпископів Київської держави поставили Іларіона київським митрополитом. Перший митрополит з русичів був соратником Ярослава Мудрого в боротьбі за об'єднання Русі, однакові права руської та грецької церков, незалежність руського народу, поборником освіти. Митрополитом Іларіон пробув недовго. Припускають, що його позбавили  митрополичої кафедри у листопаді 1053 р., після чого він постригся у ченці Києво-Печерського монастиря під іменем Никона, став пізніше його ігуменом і зробив у 1072—1973 рр. літописний збірник, який використав Нестор для складання "Повісті врем'яних літ". Він відрізнявся широкою ерудицією, глибоким знанням Старого та Нового Завітів, творів Георгія Амортала, Козьми Пресвітера, Єфрема Сірина, життя Кирила, можливо, Кирила Олександрійського, канонізованої та апокрифічної літератури — пам'яток болгарської, чеської і всієї європейської культури.

       Іларіон не тільки один із ранніх репрезентаторів досягнень світової культури свого часу на давньоруському грунті, а й оригінальний мислитель, який використав свої знання для розробки власної, досить відмінної від традиційного бачення концепції історії, сповненої глибоким філософським світоглядним змістом. Можна стверджувати, що Іларіон — перший відомий давньоруський мислитель, який зробив своїм предметом роздуми про долю всього людства в тих масштабах, в яких того часу могла розроблятися концепція історії загалом, спробував розглянути основні тенденції і рушійні сили її розвитку. Є думка, що його перу належить ряд творів з "Ізборника 1076 р.", однак слава його як філософа пов'язана з відомим публіцистичним твором "Слово про закон і благодать". З нього слід розпочати дослідження давньоруської філософської думки, філософського осмислення історії у вітчизняній духовній культурі не тільки тому, що він був першим творцем образу історії, а й тому, що його "Слово" набуло значення праобразу, на який спиралася традиція вітчизняної культури до XVIII ст.

1.3. «СЛОВО ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ» ІЛАРІОНА КИЇВСЬКОГО

         «Слово про закон і благодать»  (О законѣ Моисѣомъ данѣѣмъ, и о благодѣти и истинѣ Исусомъ Христомъ бывшии. И како законъ отиде, благодѣть же и истина всю землю исполни, и вѣра въ вся языкы простреся и до нашего языка рускаго, и похвала кагану нашему Влодимеру, от негоже крещени быхомъ и молитва къ Богу от всеа земли нашеа) — визначний твір красномовства Київської Русі. Написаний між 1037 — 1050, у ньому стверджується про самостійність Руської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «Слово» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн.

        Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з потустороннього світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота». Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли. Автор «Слова» не тільки представник політичних прямувань тогочасної Русі, але й талановитий письменник-промовець, що надав твору стрункої композиції, пишноти стилістичного оформлення та ритмічності вислову. «Слово» було призначене для «вибраних» слухачів. Це не перешкодило популярності «Слова», що його часто переписували і використовували, наприклад, у хвалі Володимиру Васильковичу, у Волинському літописі. Ним користався у другій половині XIII ст. сербський письменник, чернець Доментіян, пишучи про Симеона і Саву Сербських та інші [2-5].

          Говорячи про джерела цього найвідомішого філософського твору, котрий у Росії правомірно вважають російським теж, слід зазначити, що митрополита Іларіона був наближеною до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київським митрополитом руського походження. «Слово про закон і благодать» написане й виголошене ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії у Києві.

           Вихідною проблемою «Слова» Іларіона є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). У традиціях релігійної літератури під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий. Закон Іларіон трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. Для закону неприйнятним є уявлення про вище благо, він дається Богом людству на ранніх стадіях його розвитку. З часом закон змінюється благодаттю, відповідно і рабство змінюється свободою. Водночас закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею - свободи.

         Важливим для Іларіона є також питання богообраності народів. За Старим Заповітом, таким народом є лише іудеї. Іларіон зауважує, що з осягненням людьми істини, після спокутування Христом первородного гріха, всі народи, які прийняли християнство, стають рівними перед Богом. Ті ж, хто залишився в межах закону і не піднявся до осягнення істини, втрачають свою богообраність. Навіть язичники, сприйнявши вчення Христа, кращі за тих іудеїв, які не можуть осягнути істину. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними істинної віри слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією. Посиленню цієї тези слугує і проведення паралелі між імператором Констянтином і великим київським князем Володимиром: якщо перший зробив християнство офіційною релігією у Римській імперії, то другий увів християнство на Русі. Підтримуючи князя Володимира, Іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Вона імпонує йому, бо тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності і сили держави. При цьому бажано, щоб влада концентрувалась у руках мудрого правителя, який задовольняв би певні умови: пам'ятав, що несе відповідальність за підданих перед Богом; здійснював владу на основі закону і справедливості, а не сваволі; був милостивим до підданих

Розділ  II

 ТЕМИ ТА ІДЕЇ «СЛОВА ПРО ЗАКОН ТА БЛАГОДАТЬ» ІЛАРІОНА КИЇВСЬКОГО

 

 

2.1  ОСНОВНІ ФІЛОСОФСЬКІ ТЕМИ «СЛОВА ПРО ЗАКОН ТА БЛАГОДАТЬ» ІЛАРІОНА КИЇВСЬКОГО

                   Філософська думка в Україні,  з X ст. , за відомими ідеями академіка Д.С. Ліхачова, опосередковуючись християнською свідомістю та правосвідомістю, з 988 р. зажадала не лише безлічі перевідних церковно-богослужебних і церковно-просвітницьких книг, але і складання власних, більш реалістичних творів, присвячених осмисленням потребам місцевих реалій.Одним з перших таких творів є"Слово про Закон і Благодать" митрополiта Iлариона.Цей твір за  своєю темою звернено до майбутньої України Русі, а по досконалості форми і справді ніби-то передбачає це майбутнє.
     Тема "Слова"  тема рiвноправностi народів, різко протирічить середньовічним теоріям богообранства одного народу, теоріям вселенської імперії або вселенської церкви.  Філософська тема «Слова» — тема равноправності народів, різко протиставлена середньовічним теоріям богообраності лише одного народу, теоріям вселенської імперії або вселенської церкви .Слід згадати ,що філософські ідеї ці викладені в "Слові" з пластичною ясністю [5].Трьохкомпонентна філософсько-структурована композиція "Слова", підкреслена в назві , дозволяє органічно презентувати та розвинути основну філософську тему"Слова" – прославлення рідної землі, її "кагана" Володимира і князя Ярослава. Кожна частина легко витікає з попередньої, звужуючи тему, логічно, за типовими законами середньовічного мислення, переходячи від загального до окремого,від загальних питань всесвіту до окремих його проявів,від універсального до національного, до доль ураїнського народу. Основний пафос "Слова" в систематизації, в приведенні  ієрархічного ланцюга фактів вселенської історії у дусі середньовічної схематизації .Перша частина твору торкається основного питання історичних переконань середньовіччя : питання взаємовідношення двох заповітів : Старого "закону" і Нової благодаті".   Це розглядається Iларионом в звичайних символічних схемах християнського богослов'я, в послідовному проведенні символічного паралелізму. Символічні схеми цієї частини традиційні.Ряд образів запозичений в ній з візантійської богословської літератури.Зокрема,неодноразово вказувалося на вплив "слова" Єфрема Сирина "на Перетворення"[6].Проте самий підбір цих традиційних символічних  протиставлень оригінальний. Иларион створює фактично філософськопарадигмальну ідейно патріотичну  концепцію всесвітньої історії. Ця концепція по своєму чудова і дає йому можливість осмислити історичну місію слов’янської  землі.  Він ніде не випускає з уваги основної своєї філософськопропедевтичної мети: перейти потім до прославляння слов’янської землі і її  "просвітника" Володимира. Iларион наполегливо висуває та стверджує одну зі своїх центральних філософських тем  вселенський, універсальний характер християнства Нового заповіту("благодать") порівняно з національною обмеженістю Старого завіту("закону"). Підзаконний стан при Старому завіті супроводжувався рабством, а"благодать"   (Новий заповіт)    свободою. Закон зіставляєтьсяз тінню, світлом місяця, нічним холодом,благодать з сонячним сяйвом,теплом. Взаємовідношення людей з Богом раніше, в епоху Старого завіту, встановлювалося початком рабства,скованого підпорядкування  "законом"; у епоху ж Нового заповіту  початком свободи   "благодаттю". Час Старого завіту символізує образ рабині Агарі, час Нового заповіту  вільної Сарри. Особливе значення в цьому протиставленні Новогозаповіту Старому Iларион надає моменту національному. Старий завіт мав тимчасове і обмежене значення.  Новий же заповіт вводить усіх людей у вічність.Старий завіт був замкнутий в єврейському народі, а Новий має всесвітнє поширення. Iларион приводить численні  докази того,  що час замкнутості релігії в одному народі пройшов, що настало час вільного залучення дохристиянства усіх  народів без виключення; усі народи рівні у своєму спілкуванні з богом.       Християнство, як вода морська, покрило усю землю, і жоден народ не може хвастася своїми перевагами в справах релігії.  Всесвітня історія представляється Iлариону як поступове поширення християнства на усі народи світу,  у тому числі і на слов’янський. Викладаючи цю філософську ідею , Iларион прибігає до численних паралелей з Біблії і наполегливо підкреслює,що  для нової  віри потребнi нові люди.  Надумку дослідника "Слова" I. М. Жданова, митрополiт Iларион притягає образи іудейства, Старого завіту тільки для того, щоб "розкрити за допомогою цих образів свою основну думку про покликання язичників:як для нового вина потрібне нове хутро,  для нового  вчення потрібні нові народи, до числа яких належить і народ слов’янський [7].            Розповівши про вселенський характер християнства порівняно з узконацiональным  характером  іудейства і підкресливши значення нових народів в історії християнського вчення, Iларион вільно і логічно переходить потім до другої частини свого "Слова" ,звужуючи свою зазначену філософську тему,  до опису поширення християнства.Патріотичний і полемічний пафос "Слова" збільшується,у міру того як Іларион описує успіхи християнства .Словами писання Иларион запрошує усіх людей, усі народи хвалити Бога.   Патріотине натхнення Iлариона досягає вищої міри, напруги в третій частині"Слова",присвяченій прославлянню Володимира I Святославича. Якщо перша частина "Слова" говорила про вселенськийхарактер християнства, а друга частина про словянське християнство, то в третій частині возноситься похвала князеві Володимиру. Органічним переходом від другої частини до третьої слугує виклад середньовічної богословської ідеї та .теми, що кожна з країн світу маласвоїм просвітником одного з апостолів .Українська земля і до Володимира була славна в країнах, в ній і до Володимира були чудові князі:Володимир, "онук старого Ігоря,син  славного Святослава .Iларион високо  ставить авторитет української  землі серед країн світу.  Князі і до Володимира не в худій і не в невідомій землі володарювали, але в слов’янській,  яка відома і чутна є усіма кінцями землі.  Iларион описує далі військові  заслуги Володимира . Описавши загальними рисами добровільне хрещення  Володимира, відмітаючи  всякі можливі припущення проосвітню роль греків, Iларион переходить потім до хрещення Русі, приписуючи його виконання виключно заслузі Владимира, що вчинив його без участі греків .Підкреслюючи, що хрещення Русі було особистою справою одного тільки князя Володимира,  в якому з'єдналося "благоверие з владою",  Iларион явно полемізує з точкою зору греків,  що приписували собі ініціативу хрещення "варварського" народу. Потім Iларион переходить до опису особистих якостей Владимира і його заслуг,  очевидним чином маючи на увазі вказати на  необхідність канонізації Володимира .Аргумент  за аргументом  приводить Iларион на користь святості Володимира: він увірував в Христа, не бачачи його, він невпинно творив  милостиню;  він очистив свої  колишні гріхи цією милостинею;  він хрестив Київську Русь славний і сильний народ і тим самим дорівнює Костянтину, що хрестив греків. Зіставлення справи Володимира для Русі із справою Костянтина для греков спрямоване проти грецьких заперечень на канонізацію  Володимира : рівна справа вимагає рівного шанування.  Зіставлення  Володимира з Костянтином  Iларион розвиває особливо просторікувато, а потім вказує на продовжувача справи Володимира  на його сина Ярослава, перераховує його заслуги, його будівництво .Патріотичний пафос цієї третьої частини, що прославляє Володимира, ще вище, ніж патріотичний пафос другої.   

        Він досягає найсильнішої міри напруги, коли, просторікувато описавши 

просвітництво  Володимира,нову Русь і "славний град" Київ, Iларион  звертається до Володимира із  закликом,  майже заклинанням,  повстати з труни і подивитися на плоди  свого подвигу.За третьої,  завершальної частини "Слова" в  деяких рукописах слідує молитва   Володимира, пронизана тим же патріотичним підйомом, патріотичною думкою і надписана ім'ям того ж Iлариона. 

2.2. ОСНОВНІ ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ «СЛОВА ПРО ЗАКОН ТА БЛАГОДАТЬ» ІЛАРІОНА КИЇВСЬКОГО

 

     Отже, справжня мета "Слова" Илариона не в догматикобогословском протиставленні Старого і Нового заповітів ,як думали деякі його дослідники [8]. Традиційне протиставлення двох заповітів  це тільки основа, на якійбудується його визначення історичної місії Русі. За виразом В. М. Істрина,  це "вчений трактат на захист Володимира" [9]. Іларион прославляє Русь і її"просвітника" Володимира. . Йдучи за великими болгарськими просвітниками  Кирилом і Мефодієм,Иларион викладає вчення про равноправности  усіх народів, свою теорію  всесвітньої історії як поступового і рівного залучення усіх народів до культури християнства. Широкий універсалізм характерний  для твору Іларіона. Історія Русі і її хрещення зображені Иларионом яклогічний наслідок розвитку світових подій. Чим  більше звужує Иларион свою тему , поступово переходячи відзагального до окремого, тим вище стає його патріотичне одушевлення. 
     Таким чином, усе "Слово" Iлариона від початку до кінцяє струнким і  органічним розвитком єдиної патріотичної думки. І чудово, що ця патріотична думка Iлариона зовсім не відрізняється національною обмеженістю.Iларион увесь час підкреслює,   що український народ тільки  частина людства. З'єднання богословської думки і політичної ідеї створює жанрову своєрідність "Слова" Iлариона.   А. А. Шахматов  встановив той  зв'язок, який існував  між початком словянського  літописання  і  побудовою  Софії Київської [10].  Аналогічний зв'язок можна встановити між "Словом" Iлариона і Софією. Як звісно, "Слово" Iлариона складене між 1037 і 1050 рр.   М.Д.Присілків звужує ці  хронологічні віхи до 1037  1043 рр .,вважаючи, і, мабуть, правильно, що оптимістичний характер "Слова" вказує на його складання до нещасного походу Володимира Ярославича на Константинополь  в1043 р  [10].  Важко припустити, що "Слово" Iлариона, значення якого дорівнювало значенню цього державного акту,   державної  декларації, було вимовлене не в новому, тільки що відбудованому Ярославом центрі російської самостійної митрополії  Софії. "Слово", поза сумнівом , призначалося для  вимовлення в знову відбудованому храмi, з пишноти якого дивувалися сучасники.   [1112]. Присутність Ярослава і дружини його Ірини на проповіді Iлариона, відмічене в "Слові",прямо вказує на Софію як на місце, де  було вимовлено"Слово"  Iлариона.  Адже саме Софія була придворною церквою, з'єднуючись сходами з палацом Ярослава [14].  Саме тут, в Софії,  міг знайти Iларион те ,з чого виникло  [13] суспільство, для якого, як він сам говорить в "Слові", він призначав свою проповідь . Адже саме Софію Ярослав зробив центром української книжності, зібравши в ній "Письце мъногы" і "Кънигы мъногы.  У 1051 р. тут був поставлений на митрополичью кафедру Iларион, що був пресвітером заміської придворної церкви Ярослава Мудрого на Берестове, але,очевидно, що брав участь у богослужіннях в Софії і раніше.  Якщо "Слово" було дійсно вимовлене в Софії, то нам стануть зрозумілі усі ті захоплені відгуки про будівельну діяльність Ярослава  і  про саму Cофію, які містяться в"Слові". Iларион   говорить про Софію, що подібного до неї храму "нема.  

     Можна і ще більше уточнити місце вимовлення проповіді Iлариона. "Відомо, що  у Візантії цар і цариця у  своїх придворних церквах слухали богослужіння, стоячи на хорах , цар на правій, а цариця на лівій стороні" [15]. Можна вважати встановленим, що на Русі цей звичай існував до середини XII сторіччя.  Тут на хорах князі приймали причастя, тут влаштовувалися урочисті прийоми,  зберігалися книги іказна. Ось чому до тих пір, поки на Русі тримався цей звичай, хори в князівських церквах відрізнялисявеликими розмірами,  були яскраво освітлен  і розписані фресками на відповідні сюжети.  Очевидно, що саме тут,на хорах, ібуло  вимовлено "Слово" Iлариона у присутності Ярослава,  Ірини і книжників, що працювали тут .  Розпису Софії і, зокрема, її хорів є цікавим коментарем до "Слова" Илариона. До X і XI вв. розписи храмів виробилися в складну систему зображення світу, всесвітньої історії і "невидимої церкви". Увесь храм  представлявся як би деяким мікрокосмосом,  що поєднував в собі усі  основні риси символічної християнсько  богословської будови світу.   Це особливо слід сказати і про храм Софії Київської. Фрески і мозаїки Софії утілювали в собі увесь божественний  план світу, усю світову історію людського роду.  В середні  віки ця історія  зазвичай  давалася  як  історія  Старого і Нового заповітів. Протиставлення Старого і Нового заповітів  основна тема розписів Софії.  Воно ж  початкова тема і "Слова" Iлариона.  Отже,  вимовляючи вою  проповідь, Iларион безпосередньо виходив з теми зображень, що оточували його. Фрески і мозаїки Київської Софії могли наочно ілюструвати проповідь Iлариона. Розписи хорів є в цьому відношенні особливою зручністю. Саме тут, на хорах,  були ті сцени Старого завіту, персонажі яких подавали найбільший привід для роздумів Iлариону : "зустріч Аврамом трьох мандрівників" і "гостинність Аврама". Своїми словами"яко людина иде на брак Кана Галилеи, і яко бог воду увино преложи" Иларион міг прямо вказати двасупротивні один одному зображення, що символічнопояснюють диво на браку,  втілювання води у вино іпоруч вечерю Христа з учнями. Для середньовічної  проповіді  було типове  виходити зтакого символічного тлумачення облаштування церкви, її назви на честь тієї або іншої події, божества, святого,  зсимволічного тлумачення зображень, що знаходяться в ній.  У тій же проповіді Илариона є символічне тлумачення основи церкви  Благовіщення на київськихЗолотих воротях  в прямому стосунку до майбутньої доліКиєва.  Назва церкви Благовіщення на Золотих воротях,на думку Илариона, символічно. Подібно до того якархангел Гавриїл дав цілування дівиці, тобто діві Марії, "буде і граду сему"(тобто Києву). Завдяки цьому уся проповідь Илариона стає щебільше доказовою з середньовічної точки зору.   В середні віки абстрактні поняття дуже часто  ототожнювалися  з  їх матеріальними втіленнями.  Нерідко найабстрактніші ідеї  представлялися натуралістично.  Середньовічні мініатюристи і іконописці зображували душу Марії в композиції Успіння у вигляді спеленатої дитини, пекло  у вигляді морського чудовиська, річкуІордан  у вигляді старця і т. д. Аналогічним чиномзмішувалися абстрактне поняття "церква" і сама церковна будівля будова. "Натуралістичне" розуміння церкви як організації було широко поширено і на заході, і в самій Візантії. Так, наприклад, дев'ятий член Символу віри "Вірую в едину святу, соборну і  апостольську церкву "дуже часто ілюструвався міні авантюристами зображенням церковної будівлі з єпископом, що здійснює усередині нього  євхаристію.  Таке "натуралістичне"  розуміння церкви як організації ми зустрічаємо і у Данила Заточника, що змінив згідно цьомусвоєму представленню навіть текст писання  [16].  Впродовж багатьох віків росіяни,  говорячи про Єрусалимську церкву як про патріархію, мали на увазі храм Воскресіння в Єрусалимі. Так, наприклад,митрополит Феодосії писав у своєму посланні 1464 р. :"Сіон, усім церквам глава і мати сущі усьому православ'і"[17]. Аналогічним чином на Русі постійно ототожнювалася константинопольська патріархія з константинопольським  храмом Софії.  Саме  тому в  захопленні  Константинополя турками і у подальшому перетворенню храму Софії в мечеть словяни побачилипадіння грецької церкви,  падіння константинопольської патріархії  і  перестали визнавати  константинопольського патріарха, а  визнали  Єрусалимську церкву(тобто храм  Воскресіння)  главою усіх православних церквей.   Таке ж точно натуралістичне змішення поняття церкви як організації  з храмом було властиве і епосі Ярослава. Сам Іларион ототожнював ці два терміни  [1819].  
      Отже, будуючи храм Софії в Києві, Ярослав "будував"  митрополію,   самостійну церкву.   Називаючи храм,  що  знову  будується, тим же ім'ям, що і головний храм грецької церкви,  Ярослав претендував на рівність української  церкви грецької. Самі розміри іпишність  убрання Софії ставали  прямими"натуралістичними" свідченнями сили і могутності української церкви, її прав на самостійне існування. Звідсиясно, яке важливе політичне значення малоа побудова Київської Софії – української "митрополії", а услід за нею і  Софії Новгородської .

      Урочиста монументальна архітектура часу Ярослава,  чітка подільність архітектурного цілого, загальна життєрадісність внутрішнього убрання, велика кількістьсвітла, продумана система образотворчих композицій,тісно пов'язаних із загальними  архітектурними формами ,  усе це було живим,  матеріальним втіленням ідей епохи,широких і далекоглядних надій  кращих людей того часу на блискуче  майбутнє  народу.  Ототожнення слов’янської церкви з храмом Софії Київської вело дообов'язкового підпорядкування усієї архітектури храму, що знову відбудовувався, патрональной святині української землі  ідеї  незалежності   народу, ідеї  равноправности українського народу народу грецькому.
     Ось чому, виходячи у своєму патріотичному "Слові" з самої системи розписів Софійському собору, що зображували всесвітню історію в її середньовічному  тлумаченні як історію Старого і  Нового заповітів, Іларион озброював свою проповідь надзвичайно сильними для середньовічної свідомості аргументами.  Він розпочинає проповідь з теми розписів Софії, не лишедля надання своєї мови  наочності, ілюструючи її  наявними тут  же  зображеннями, а передусім для переконання слухачів тими реальними,  матеріальними,"кам'яними" аргументами, які мали  особливе  значеннядля схильного не лише до абстрагованості, але і до"натуралізму" середньовічного мислення. Крім того, Iларион вводив тим самим традиційну тематику мозаїчних і фрескових зображень  Київської Софії в загальну ідеологію своєї епохи,  примушуючи служити образотворче мистецтво Софії на користь  Російській  державі . Перший  і "Слово" Iлариона стали блискучим вираженням того народнопатріотичного підйому, який охопив Київську державу у зв'язку із загальними культурними успіхами Русі. Оптимістичний характер культури цього періоду дозволив навіть говорити про особливий характер староруського християнства,  нібито  чужого аскетизму, життєрадісного і життєстверджуючого.  Академік Н. К. Микільський писав, що  «за Володимиа і за синові його Ярославі  християнство було пройнято світлим і  піднесеним оптимізмом світової релігії" [20]. М. Д.  Присілків  виступив з гіпотезою, де пояснив походження цього життєрадісного християнства (струмінь якого  простежувався ним  і замежами князювання Ярослава)  особливим характером болгарського  християнства X  XI вв., що передався на Русь через Охридскую єпископію [21].  Цим оптимістичним  характером  відрізнялися Прадавнє  Київське  літопiсне зведення  і "Слово" Iлариона. Тією ж вірою в майбутнє  народу було продиктовано і грандіозне будівництво епохи Ярослава, і її прекрасне образотворче мистецтво

життєрадісного  духу  української культури часу Ярослава. Ця культура згодом  увійшла як визначальна і найважливіша частина в усю культуру Древньої Русі:Літописання Ярослава лягло в основу усього подальшого вітчизняного літописання, визначивши його зміст і стиль; "Слово" Iлариона отримало широку популярність і відбилося не лише у багатьох творах староруської писемності, але і в писемності слов'янській. "Слово"Ілариона, особливо дві останні,  найбільш патріотичніча частини його, відбилося в похвалі Володимиру в"Пролозі"(XII  XIII вв., в Iпатьевской літопису (похвала Володимиру Васильковичу і Мстиславу  Васильковичу), ввжитії Леонтія Ростовського (XIV  XV вв.), в творах Єпіфанія Премудрого(у житії Стефана Пермського), в Похвальному слові тверському князеві Борису Олександровичу ченця Хоми та ін. "Слово" Iлариона співзвучно навіть народній творчості. Та частина "Слова", де Iларион звертався до Володимира із закликом встати з труни та поглянути на народ. Нарешті, за вітчизняними межами "Слово"  Ілариона відбилося в творах хиландарского сербського ченця Доментиана (XIII ст.)  в двох його житіях: Сімеона і Савви[22].  Молитва Илариона, що закінчувала собою "Слово",повторювалася в усі найбільш критичні момент староруського життя. Рядки її, присвячені благанню  за збереження незалежності руської землі , вимовлялися  в грізні години  ворожих  нашесть . Архітектура епохи князювання  Ярослава,  так само як і книжність, була звернена до майбутнього слов’янської землі.  Грандіозні собори Ярослава в Києві,  Новгороді і Чернігові були задумані як палладиуми цих міст. Софія Київська змагалася  з  Софією Константинопольською. Задум цієї Софії був також пройнятий ідеєю равноправности Русі Візантії, як і уся політика епохи Ярослава, грунтована на прагненні створити   свої власні,     незалежні від  імперії  центри книжності, мистецтва,  церковності. Не випадково, думається, Софія в Києві, церква Спасу в Чернігові, Софія в Новгороді залишилися найбільшими і розкішнішими церковними будівлями в цих містах навсьому протязі слов’янської  історії до самого XIX ст. Софія Новгородська ніколи не була перевершена в Новгороді ні у своїх розмірах, ні в  пишноті свого  внутрішнього   убрання, ні в урочистомонументальних формах своєї архітектури.   Знаменно, що уся культура епохи Ярослава, усі сторонни культурної діяльності перших років XI ст. проходять під знаком тісного взаємопроникнення архітектури,живопису, політики, книжності в надрах єдиного монументального стилю [23]. Це золоте століття древньокиївської літератури століття, оптимістично звернене до українського майбутнього.

 

 

                                                            Розділ ІІІ

 ЗАГАЛЬНОПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ ТА ТЕМАТИЧНА СТРУКТУРА «СЛОВА ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ» ІЛАРІОНА КИЇВСЬКОГО

 

3.1 ЗАГАЛЬНОПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ ТА ТЕМАТИЧНА СТРУКТУРА «СЛОВА ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ» ІЛАРІОНА КИЇВСЬКОГО

Одним з центрів книжності, політичної і філософ­ської думки на Русі, як відомо, став Києво-Печерський монастир, де діяли «Ярославові книжники». Прагнучи до зміцнення незалежності Русі від Візантії, Ярослав Мудрий без відома Константино­польського патріарха собором російських єпископів затвердив митрополитом «всея Русі» єпископа Іларіона з Києво-Печер­ського монастиря. Літописець у «Повісті временних літ», зафіксувавши цю знаменну подію 1051 p., подав лаконічну характе­ристику першого київського митрополита: «Ларіон муж благ, книжний і постник». Саме йому належить перший на Русі релі­гійно-політичний трактат «Слово про Закон і Благодать». Які ж політико-правові проблеми містить цей відомий політичний твір?

На початку твору Іларіон викладає своє тлумачення закону, благодаті й істини. «Закон, через Мойсея даний» — символ Ста­рого Заповіту, іудаїзму. Він суворо регламентує життя іудеїв і в його поняття вкладено зміст вузьконаціональної правової норми, її зміст змінюється в Новому Заповіті. Новозавітний закон Іла­ріон трактує як засіб подолання пороків людей, прилучення до «благодаті й істини». Ним людство рятується від ворожнечі і вза­ємознищення, воно як «сосуд поганий», омивається «начебто во­дою, законом», щоб умістити «молоко благодаті». Отже, у Іларіо-на законослухняність, моральність поведінки — умова, шлях пізнання благодаті йістини — християнства, Ісуса Христа. Той, хто живе відповідно до християнських норм Нового Заповіту, уже не потребує закону, адже позбувся пороків і моральна доскона­лість дозволяє йому вільно реалізувати свою волю. Таким чином, закон і благодать розрізняються як за метою, змістом, так і за дією в часі. У Іларіона закон — предтеча, умова благодаті й істини, істинного християнства. Прийнявши християнство, за Іларіоном, народи перейшли від рабства до свободи, заміні закону (іудаїз­му) благодаттю й істиною (християнством). Іудаїзм — релігія лише іудеїв. Християнство ж покликано служити всім народам.

3.2 ГРОМАДСЬКІ ІДЕЇ «СЛОВА ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ» ІЛАРІОНА КИЇВСЬКОГО

  «Слово про Закон і Благодать» утверджує ідею рівноправності всіх народів: «Віра благодатна на всі народи поширилася і до нашого народу руського дійшла». Час богообраності одного на­роду (іудеїв) пройшов, тепер, народи «малі і великі славлять Бога». Прийняття Руссю християнства, на думку Іларіона, поклало кі­нець «ідольському мороку», «служінню бісам», тобто язичницт­ву. Руський народ став врівні з іншими християнськими народа­ми якрівноправний і не має потреби ні в чиїй опіці, у т.ч. Візантії. Руська земля — могутня і знана держава, «вона відома і чута є всіма чотирьми кінці землі».

У наступній частині «Слова» Іларіон славить великого князя Володимира — хрестителя Русі. Усі країни, міста і люди шану­ють і славлять своїх учителів. «Похвалимо ж і ми...нашого вчителя і наставника, великого...Володимира, онука Стародавнього Ігоря, сина ж славного Святослава...»У трактаті стверджується законність влади великого князя, шляхетність його походження — «славний від славних народився, шляхетний від шляхетних». Він названий «самодержцем землі своєї». Очевидно, що автор «Сло­ва» виступає за легітимність, моральність великокнязівської вла­ди, її династичний характер, централізм управління в державі.

Похрестивши Русь, Володимир здійснив, на думку Іларіона, «подвиг благовір´я». У «Слові» виділяються такі благотворні його наслідки: по-перше, великий князь повелів «бути усім христия­нами — незнатним і знатним, рабам і вільним, юним і старим, боярам і простолюдинам, багатим і бідним». Таким чином, ствер­джується християнська рівність людей. По-друге, «не було ні одного, хто став би проти його повеління», — пише автор. Оче­видно, для Іларіона були важливими єдність «благовір´я» із вла­дою, її силою. Адже «хто не по добрій волі хрестився», то через страх. Князь домігся, на думку Іларіона, разючих змін: покін­чив з язичництвом, позбавив підданих «ідольського обману», вони зажили у вірі.

Єдиновладдя з погляду давньоруського мислителя служить опорою християнській вірі, що, у свою чергу, нерозлучна з єди­новладдям. Вирішуючи гостре для Середньовіччя питання пропріоритет влади в державі, автор «Слова» порівнює великого князя з римським імператором Костянтином, який на Никейськім со­борі оформив союз між імператорською владою і церквою. І Володимир шанував служителів Господа, часто радився з «бать-ками-єпископами», як серед людей, що тільки-но прийняли віру, закон установлювати. Джерело верховної влади в державі мис­литель бачить у божественній волі, називає Володимира «при­частником Божественного царства». Іларіон — за союз, спів­працю світської і духовної влади. Він — прихильник їхспільної законотворчості, «симфонії» влади.

Вирішуючи питання про пріоритет влади в державі на ко­ристь «самодержця» у союзі з церквою, Іларіон дає відповіді і на інші, не менш актуальні політичні питання. На його думку, ве­ликий київський князь відповідальний і перед Богом, і перед людь­ми. Він зобов´язаний відповідати перед Богом «за працю пастви людій його», забезпечувати мир у державі («ратні прожени, мир утверди, країну приборкай») і хороше управління. Ряд­ки «Слова» звучать тут як головні пункти політичної програми для київських князів. За Іларіоном, Володимир — зразок для київських князів. Він — «честен муж», «в правду одягнений, міцністю препоясан, в істину взутий, розумом увінчаний і ми­лосердям, як гривнею і золотою прикрасою красується». Інши­ми словами, розум і сила, управління «по правді», тобто за за­коном, милосердя і справедливість до підданих — необхідні якості верховної влади. У «Слові» неодноразово підкреслюється: князь був славний численними милостями, разючою щедрістю для бідних і сиріт, хворих і боржників, вдів і усіх, хто потребував допомоги. Такий акцент на соціальному аспекті влади був при­таманний Ярославовим книжникам.

У завершальній частині «Слова про Закон і Благодать» знову підкреслюється божественне походження самодержавної влади, тому що спадкоємця Володимира Великого — Ярослава Муд­рого «Господь зробив спадкоємцем твого володіння». Для Іла-ріона, очевидно, важливе утвердження не стільки божественної природи влади взагалі, скільки релігійне обґрунтування її легіти-мності як блага для Русі. Автор «Слова» вихваляє свого сучас­ника князя Ярослава: він не порушує статутів Володимира, але зміцнює, не розтрачує скарбів благовір´я, але ще більш преум-ножає, не говорить, але діє. Отже, за Іларіоном, Ярослав гідний спадкоємець великокнязівської влади, що довершує почате.

Ярослав Мудрий підтвердить той ідеал відносин між князем і церквою, про який писав Іларіон. Складений Статут Ярослава про церковні суди починається словами: «А се аз, князь вели­кий Ярослав, син Володимирів, по данині батька свого згадав з митрополитом київським і всея Русі Іларіоном... грецький но­моканон». Таким чином, маємо приклад спільної законотворчос­ті глави держави і глави церкви в Київській Русі.

Отже, за богословською риторикою в «Слові» ясно просту­пає оптимізм автора, його глибока віра в майбутнє своєї держа­ви, народу. Політичний трактат висвітлював надзвичайно важ­ливі й актуальні для Київської держави і середньовічної Європи політико-юридичні проблеми:законність походження верховної влади, єдиновладдя «самодержців», їх відповідальності за управління країною, їх політичні і моральні якості, союз — «симфонію» світської і духовної влади, роль закону й ін. Міжнародний авто­ритет держави поставлений у пряму залежність від особистості, діяльності великого князя.

Проблеми співвідношення влади, церкви і людини вирішу­валися й у «Повчанні» В. Мономаха.

3.3. ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ІДЕЇ В «СЛОВІ ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ»

         За ідеями В. С. Нерсесянца [24], відомого філософа права з мировим ім’ ям, генезис української  філософськополітичної думки прийнято зв'язувати  з виникненням і розвитком Староруської держави. У XI XII вв. Староруська держава переживала неперевершений, культурно-динамічний та естетичний , мабуть, за інших часів, свій культурний розквіт.  Прийняття християнства і поширення писемності зумовили появу різноманітних історичних і правових творів найрізноманітніших жанрів  (хроніки, трактати, правові збірки  і  так далі). Культурним підйомом відмічено князювання найвідомішого за давніх українських часо-просторів Ярослава Мудрого (1019    1054). Великий київський князь любив і цінував книгу і сприяв поширенню книжкової освіти у своїй країні . Активне політикоправове життя (вічові зборив містах, прийняття правової збірки  Російської Правди,взаємовідношення з іншими країнами) сприяло розвитку політикоправового життя . Для середньовічної культури характерне використання терміну "закон" в теологічному і  юридичному значенні, оскільки закон  розглядається як провідник чужої волі: Бога  або Пана (в даному випадку государя).   Істина пов'язана з досягненням християнином високого морального статусу,пов'язаного з досягненням Новозаветного вчення і втіленням його вимог  безпосередньо у своїй поведінці і діяльності Той,  хто живе згідно з постулатами  Нового Заповіту, не потребує регулятивної дії законів,  бо внутрішня моральна досконалість дозволяє йому вільно реалізувати (відповідно до Істини) свою волю. По думці Iлариона, Закон покликаний визначати зовнішні вчинки людей на тому ступені їх розвитку, коли вони не досягли щедосконалості, він дан їм тільки "на приуготование Благодать і Істини" . Саме завдяки  підзаконному стану людство здатне уникнути взаємного винищування, оскільки спочатку,  немов "погана  посудина",  омивається "водою законом", апотім стає здатним вмістити вже "молоко Благодаті".Закон і Істина не протиставляються друг другу,навпроти,вони показані у взаємодії, причому із заданою послідовністю. Законослухняна і моральна поведінка людини  в  суспільстві  пов'язана у  Ілариона з досягненням Істини і досягненням в силу цього Благодаті як ідеалу християнина.У поширенні  моральноетичного  ідеалу  християнства  київський  митрополит дає вірнийшлях до вдосконалення людства і заміни Закону (Старий Завіт) Істиною (Новий Завіт)".

Розділ ІV

   ІДЕЇ ПРО СПІВВІДНЕСЕННЯ ПРАВА І СПРАВЕДЛИВОСТІ В ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ «СЛОВА ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ» ІЛАРІОНА КИЇВСЬКОГО

4.1. ДЖЕРЕЛА ПРІОРИТЕТНОСТІ ІДЕЇ ПРО СПІВВІДНЕСЕННЯ ПРАВА І СПРАВЕДЛИВОСТІ В ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ ДАВНЬОЇ РУСІ (ЗА ЗМІСТОМ «СЛОВА ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ»)

Ідеї співвідношення права і справедливості в історії політико    правової   думки Древньої Русі. Поняття справедливості має важливе методологічнезначення для сучасної  науки у зв'язку з тим, що може розглядатися і як правова,  і як моральна категорія. "Ця категорія,  пише  Є.А. Лукашева,  часом  пояснюється этиками як специфічно моральна, а юристами  як специфічно правова" [25].    У  вітчизняній політико  правовій думці  розгляду проблем співвідношення права і справедливості приділялася особлива увага. На всьому протязі історії державності проблеми співвідношення права ісправедливості були дуже актуальні та прогресивні, що зумовило  їх розробку в працях представників вітчизняної політичної і правової думки.Необхідно відмітити, що проблеми співвідношення права і справедливості знайшли своє відображення вже в філософських і юридичних пам'ятниках, художніх творах і  політичних трактатах періоду становлення і розвитку  Староруської держави. Роздуми про державу  і  право, закон і владу, суді , справедливість, моральне обличчя правителя і  ідеал державного устрою в цей історичний період можна знайти в літописах, історичних повістях, церковних проповідях, поетичних творах, "повчаннях" князів .
      З письмових пам'ятників Древньої Русі,  в яких розглядається проблема  співвідношення права і справедливості, особливо  виділяється "Слово про Закон і Благодаті"Київського  митрополита  Ілариона, що  жив  вXI ст. "Слово «Про Закон і Благодать", написане Илларионом приблизно між 1037  1050 роками, стало першим, що дійшов до нас, політичним трактатом і дозволяє називати його автора основополож-ником політичної і правової думки Київської Русі.      

4.2. ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ ПРО СПІВВІДНЕСЕННЯ ПРАВА І СПРАВЕДЛИВОСТІ В ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ ДАВНЬОЇ РУСІ (ЗА ЗМІСТОМ «СЛОВА ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ»)

Трактат  Ілариона  визначив багато  тем  становлення і подальшого розвитку Київської Русі , які обговорювалися впродовж усього середньовічного періоду  і  зберегли своє значення в Новий час. Серед них важливе місце займали проблеми співвідношення права і справедливості. У першій частині "Слова" дається розуміння "закону" і"істини" і з'ясовуються їх взаємозв'язки. Іларион висуває  богословськоісторичну концепцію, що обгрунтувала включеність української землі  в  загальносвітовий процес урочистості "божественного світла"(тобто християнства) над "пітьмою язичництва". Він розглядає історичний процес як зміну принципів релігії. У основі   Старого Завіту принцип закону, Нового Заповіту  принцип благодаті.Благодать для Илариона - синонім істини, а закон - лише її тінь, слуга і предтеча благодаті [26].
Як відмічає Н.М. Золотухина,  "істина сприймається Иларионом як  деякий абсолютний ідеал , єдиний для усіх часів і народів, який хоча і має загальний релігійний статус, але у свій зміст включає сукупність гносеологічних і моральних моментів, що дозволяють робити оцінку навколишньої дійсності і поведінки людини" [27].
     Згідно Ілариону "Закон" переданий людям через Мойсея, а "істина"    вищий ступінь в  моральному стані людини"  [28], Христа,  що сприйняв вчення, і що наслідує його. Старозавітні заборони, по Iлариону, недостатні, моральність і справедливість - це проблема вільного вибору людини. Людина повинна вільно творити добро і  справедливість  така центральна ідея Iлариона. Iларион протиставляє закон як виконання обов'язкового припису Істині як результату реалізації вільної волі  людини, Зміст якої  визначається  внутрішньою свідомістю індивіда, що спирається на моральноетичні заповіді Нового Заповіту [29]. Iларион підкреслював, що Істина сприймається людством завдяки Закону, а не усупереч ньому. "Адже і Христос прийшов у світ не для того, щоб порушити закон,а навпроти, виконати його". Тут йдеться про співвідношення закону і Справедливості.  Слід  підкреслити, що  Iларион  вже оперував  уявленнями,що склалися на Русі, про єдине смислове значення термінів "закон" і "правда". "Iларион,  відмічають I.А.Ісаєв і Н.М. Золотухина,  один з перших в історії політичної і правової думки затвердив певну політикоюридичну традицію, згідно якої "правда" сприймається і вживається як юридичний термін, що включає у свій змісті моральну мотивацію" [30].Визначивши в якості завдання досягнення в усіх сферах  життя суспільства моральних начал справедливості, Iларион ставить питання про походження, суть івживання державної влади. Суть держави, по Iлариону,божественна, оскільки у своєму призначенні вона реалізує божественну волю. Носій верховної влади Великий князь  сприймається Iларионом як прямий виразник божественної волі. Він називає його "причасником" небесного царства і убачає в ньому прямого "намісника" Бога на землі.  Походження влади спадкове, а родовід сучасних князів  Іларион обчислює починаючи з "старого Ігоря" [31]. Великий князь, на думку Iлариона, має бути"единодержавцем" своєї землі. Володимир, будучи"единодержцем своєї землі", "підкорив під себе навколишні країни ті світом, а непокірні мечем". Усю свою землю він "cпас мужністю і сенсом" [32].Управління країною вимагає від князя, на думку Iлариона, дій, спрямованих  на досягнення вищої мети держави     забезпечення інтересів усіх підданих. Основним завданням Великого князя і  метою  усієї його діяльності Iларион вважає організацію хорошого управління,  забезпечення світу і достатку в країні.  Він радить  правити розумно, позбавити країну від "морів і гладов", створити усі умови для її  процвітання. Необхідно також проявляти турботу про церкву("церква вирости"), розселяти міста, піклуватися про світ і дотримуватися "свого надбання". Під "надбанням" Iларион розуміє не скарби і не князівську казну,  а  численних підданих Великого  князя,що  потребують  його  турботи  і  підтримки : ". ..чоловіків і дружин і немовлят врятуй. Що знаходяться в полоні, в ув'язненні, в дорозі, в плаванні, в темницях, жадаю чих і прагнучих і голих,  усіх помилуй, усіх утіш і обрадуй,радість творячи їм тілесну і душевну"[32].Влада згідно Илариону повинна працювати правильно,захищати правду і справедливість. Правосуддя необхідно здійснювати згідно із законом і в той же час обережно. Іларион просить правителя словами  пророка Данила, зверненими  до царя Навуходоносора, бути милостивим і пам'ятати слова пророка про те, що "милість звеличується над судом". Але милість не виключає відплати за досконалі  проступки і злочини. Всякий, що творить беззаконня, має бути покараний так, щоб кожному відплатилося "у справах його" і ніхто б "не  врятувався".  Гнів князя, на думку Ілариона, не повинен згубити людину, тому він радить карати "в мале" і незабаром прощати.Іларион вірить у виправну силу пробачення більше, ніж в результат покарання. "Помилувати, робить висновок він, позначає врятувати" [33].Милосердна і законна діяльність володаря, спрямованана підтримку справедливості, поєднується, за багатьма ідеями  Ілариона, з його особистим моральним обличчям.Уперше в  суспільнополітичній думці Іларион"створив образ справедливого правителя християнського типу, розро-бив моральні критерії", яким він повинен відповідати [34]. "Слово про Закон і Бла-годать" зробило значний і багатоплановий вплив  на подальший розвиток  політич-ної і правової мислі.  
                                                    ВИСНОВКИ

      Таким  чином, репрезентативно верифікуючи за ідеями багатьох дослідників, та  характеризуючи теми, ідеї, проблеми та перспективи співвідношення  права і справедливості в політичній і правовій думці України, необхідно підкреслити, що ці поняття завжди мали особливе значення для  духовності і національної  самосвідомості і своєрідно чітко, рельєфно та системно презентувались в політикоправових творах періоду становлення української незалежності. Проблеми співвідношення права і справедливості в політикоправовій думці Давньої Русі XI - XIII вв. розглядалися в контексті розробки питань державно-правового будівництва, організації правосуддя,створення образу ідеального князя, зміцнення державної влади, рішення завдань забезпечення єдності держави.  Митрополит Iларион  започаткував  традицію"печерського чернецтва" на Русі (життя і молитви в печерах). Ще простим священиком у великокняжому селі Берестове він для самоти йшов в ліс біля Києва.  Тут для молитви в самоті він викопав собі невелику, двосажневу печерку на березі Дніпра. "Рухомий промислом Божим", цю печерку знайде  потім чернець Афона Антоній, який на  цьому місці засновує  Києво-печерський монастир і стає його першим ігуменом.  З цієї печерки Iлариона і розпочинається знаменита обитель. У "Історії Російської церкви"(том 2) митрополита Макаріяна писано: "Як потім він [ митрополит Иларион] управляв  Церковию в сані митрополита,  літописи абсолютно мовчать. Знаємо тільки, що вiн освятив храм святого Георгія, побудований в  Києві великим князем  Ярославом. Здається, що і час управління Iларионова  Церковию  був дуже нетривалий: під 1054 р.,  описуючи поховання великого князя Ярослава в Софійськомусоборі, літописи говорять тільки про попів і жодна про митрополита, а під 1055 р. новгородські літописці згадують вже про  митрополита  Київського Єфрема,  який  робив суд над Новгородським єпископом Лукою Жидятою; пам'ять про  цю подію, що безпосередньо торкалась Новгорода, могла вірно зберегтися в місцевих оповідях і записах. Здогадка, що під ім'ям Єфрема ховається митрополiт Iларион, тільки в схимі, є одна здогадка, і ми не знаємо, щоб мiтрополити наші переймали на себе схиму і переменяли свої імена до видалення свого на спокій.  У Статечній книзі і деяких рукописах митрополит Iларион називається святим, але нізвідки не видно,  щоб він причтен був до лиця святих самою Церковию" . Проте в календарі офіційного сайту видавництва Московської патріархії приведені інші відомості:"Святитель Iларион був похоронений в Київських печерах .У надписаниях його творінь,  в рукописних святцях і каталогах святителів, святитель Iларион незмінно іменується святим і предивным чудотворцем. Стійке літургійне шанування його як святий засвідчено  в службах  Києвопечерським преподобним.   Як в службі   Собору  батьків Ближніх печер  (28 вересня) так і в службі усім  Києвопечерським святим (2 й Тиждень Великого посту)  він перераховується нарівні  з іншими святими ієрархами Російської Православної Церкви" . На жаль, біографічних відомостей про митрополита Іларіона мало. Навіть рік його кончини літопис невідмітив. І тільки виходячи з того, що на похованні князяЯрослава Мудрого(20 лютого 1054 р.) святителя вже небуло, а в 1055 р. в Київ прибув новий митрополит ,вважається,  що свт. Иларион помер в 1053/54 р.

        Отже, філософська думка Русі 9 – 14 століття представлена такими діячами, як Іларіон Київський, Яків Мніх, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Кирило Туровський. Іларіон Київський своє філософське шукання виклав в праці "Слово про закон і благодать". Центральною думкою цього філософського вчення є: "не закон для людини, а людина для закону". У "Слові" уперше прозвучав мотив етичної оцінки правителя, взагалі людини, яка стала домінуючою у всій подальшій східнослов’янській філософській думці. Розроблена Іларіоном ідеологія єдинодержавства зайняла ключову домінанту в київському князівстві XI – XII ст. У зв'язку з цим особливо звертає на себе увагу "Пам'ять і похвала князю Володимиру", де ідеал єдинодержавства поєднується, як і в "Повчанні", із звеличенням першого правителя і хрестителя Русі. Укладачем цієї пам'ятки був Яків Мніх, близька особа митрополиту Іларіону. Мислителі Київської Русі прагнули пізнати суть навколишнього світу, людських взаємовідносин, відповісти на питання, що таке, правда, як повинна поступати людина в різних ситуаціях – в сім'ї, на війні, на роботі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Єфремов С.В. Давньоруські книжники. – Київ: Оракул, 2012. – 748 с.

2. Горский А. Памятники духовной літератур. - М., 1844. – 241 с.

3. Müller L. Des Metropoliten Ilarion Lobrede auf Vladimir den heiligen und Glaubensbekentnis. – Вісбаден: Оллімі, 1962. – 143 с.

4. Розов Н. Синодальный список сочинений Илариона / Slavia. - ч. 2. - № 11. - Прага 1963

5. Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989

6. Розов Н. Н. Синодальный список сочинений митрополита Илариона — русского писателя XI в. // Slavia. - Praha, I963. - S. 2.

7. Шевырев С. П. История русской словесности. - Ч. 2. - Изд. 2-е. - М., 1860. - С. 26

8. Жданов  И. Н.  Сочинения. - СПб.,1904. - С. 80 

9. Горек путь познания // Жданов И. Н. Соч. - Т. I. СПб.,1904. - С. 1-80 
10. Истрин В. М. Очерк истории древнерусской литературы. - Т. 2. - Прага, 1922. -С. 131. 

10. Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. – Т 1. - СПб., 1908.- С.398-399 

11. Приселков   М. Д. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси X—XII вв. - СПб.,1913. - С. 98

12. Des Metropoliten Ilarion Lobrede auf Vladimir den Heiligen und Glaubensbekentnis nach der Erstausgabe von 1844 neu herausgegeben, eingeleitet und erlautert von Ludolf Müller.-Wiesbaden,1962. –S.125
13.Айналов Д. В. и Редин Е. Д. Древние памятники искусства Киева. -Т.X. -1899. - С. 5
14. Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. – Т 2. - СПб., 1908.- С. 683 

 15. Айналов Д. В. и Редин Е. Д. Древние памятники искусства Киева. -Т.XІ. -1899. - С. 6-7

16. Соколов П Л. Русский архиерей из Византии. - Киев, - 1913. - С. 51 
17. Акты  исторические,  собр.  и  изд.  Археографическою  комиссиею. - Т. 1. - СПб., 1841. - С. 128 (№ 78)

18. Русская Историческая Библиотека. Т. XXXVI. - Прага., - 1920. - С. 103 
19. Шахматов А. А. Разыскания... – М, 1999.-С.582

20. Никольский Н. К. О древнерусском христианстве // Русская мысль. -  1913. - Кн. 6.-С.12 
21. Приселков М. Д. Борьба двух мировоззрений // Россия и Запад / Под ред. А. И. Заозерского. – М, 1923

22. Петровский  М. П. Иларион, митрополит Киевский, и Доментиан, иеромонах хиландарский // Изв. ОРЯС. – 1908. - кн. 4

23. Лихачев Д. С. Развитие русской литературы X-XVII вв. - Л., 1973. - С. 64-66

24. История политических и правовых учений. Учебник для вузов. Изд. 2-е, стереотип. Под общ. ред. члена-корреспондента РАН, доктора юридических наук, профессора В. С. Нерсесянца. – М.: Издательская группа НОРМА–ИНФРА-М, 2013. – 736 с.

25. Лукашева Е.А. Право, мораль, особа. М.: Наука, 1986.-С. 88

26.Иларион. Слово про Закон і Благодать //Антологія світової правової думки: В 5 т. - Т. III. Політична думка Росії: X - перша половина XIX с. - М.: Думка, 2012. - С. 27 – 32

27. Золотухина Н.М. Розвиток російської середньовічної політико-правової думки. М.: Юридична література, 1985. - С. 12        
28. Иларион. Слово про Закон і Благодать //Антологія світової правової думки: В 5 т. -Т. IV. Росія XI - XIX вв. -М.: Думка,1999. - С. 34

29. Ідейно-філософська спадщина Илариона Київського. - Ч. I.  - М.: Наука, 1986.  С. 54 – 59

30. Ісаєв И.А., Золотухина Н.М. Історія політичних іправових навчань Росії XI - XX вв. -М.: Юрист,1995. -С. 12

31.Iларион.Слово про Закон і Благодать // Російська філософія. Імена. Навчання. Тексти. М.: Инфра-М,2001. - С.28

32. Иларион. Слово про Закон і Благодать // Антологія світової правової думки: В 5 т. М. -Т. IV. Росія XI - XIX вв: М.: Инфра-М,2009. - С.1.
33.Погосбекян Д.Р. Політичні і правові ідеї в "Слові проЗакон і Благодать" Иларио-на (XI): Автореф. дис.... канд.юрид. наук. - М.,2003. С.17 – 18

34. Ісаєв И.А., Золотухина Н.М. Історія політичних і правових вчень Росії XI - XX вв. - К.: Юрист,2010. С. 15

35.