Здобувач кафедри політичних наук РДГУ Петрович І. В.

Рівненський державний гуманітарний університет, Україна

ГОЛОВНІ ОСОБЛИВОСТІ РАТИФІКАЦІЇ ЛІСАБОНСЬКОГО (2007Р.) ПРОТОКОЛУ І КАРТИ ОСНОВНИХ ПРАВ ГРОМАДЯН У МЕЖАХ ДЕРЖАВ-ЧЛЕНІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

З моменту провалу ратифікації Договору, що засновував Конституцію для Європи, Європейський Союз зіткнувся з необхідністю вибору нового підходу в справі реформування своїх засновницьких документів. Як відомо, підготовка проекту Конституції ЄС була розпочата в лютому 2002 року і тривала два з половиною роки. Однак після того, як проект не був підтриманий на референдумах у Франції і в Нідерландах, незважаючи на ратифікацію іншими дев’ятнадцятьма державами-членами ЄС, стало зрозуміло, що документ у такому вигляді прийняти не вдасться.

Новий Лісабонський договір, розроблений на основі договору Конституції Європи, був схвалений 18–19 жовтня 2007 року й урочисто підписаний представниками держав-членів ЄС вже 13 грудня того ж року, з приводу чого президент Європейської Комісії Жозе-Мануель Баррозо висловився так: «Лісабон завжди був місцем зустрічі Європи зі світом. Сьогодні він став місцем зустрічі Європи з самою собою». На відміну від проекту Конституції ЄС, Договір про реформи не містить згадки про конституційні символи ЄС – прапор, гімн і єдину валюту. Договір передбачає введення посади президента Європейської Ради, який обиратиметься на два з половиною роки і представлятиме організацію на міжнародному рівні [6].

Верховний представник загальної зовнішньої політики і політики безпеки, згідно з угодою, володітиме фактичними повноваженнями міністра закордонних справ ЄС. Він підноситься до рангу заступника голови Єврокомісії, і йому передаються функції єврокомісара загальної зовнішньої політики і європейської політики сусідства.

Окрім цього, Лісабонський договір містить статтю про можливість виходу зі складу ЄС, рішення про який ухвалюватиметься за підсумками загальних переговорів. На договір покладено завдання зміцнення процедури ухвалення рішень в ЄС, консолідації внутрішної демократії Союзу і європейської зовнішньої політики [7, c.35-41].

Політичні дискусії в Польщі довкола ратифікації Лісабонського протоколу і Карти основних прав мають два принципових виміри. Перший стосується справжнього змісту його рішень. Другий має відношення до самої процедури ратифікації і сенсу забезпечення стабільності польських позицій.

Немає нічого дивного в тому, що історія з політичними дискусіями та колізіями в Польщі знайшла нове продовження у зв’язку з ратифікацією Лісабонського протоколу і Карти основних прав. Тим паче, її спровокувало загострення протистояння між різними політичними силами та їх лідерами у зв’язку з достроковими парламентськими виборами, переходом «більшості» до рук Громадянської платформи і, відповідно, зміни керівництва на чолі уряду. Але у Права і справедливості та її лідера Л. Качинського залишилося ще достатньо сил, щоб серйозно опонувати і навіть неухильно протистояти. При цьому національна загальнодержавна риторика вступає в суперечність з нормами міжнародного права [4, c.202].

На відміну від Договору Конституції Європи, до тексту Лісабонського договору не включена Хартія про права людини ЄС. У договорі є посилання на цей документ 12, проте повний текст не увійшов ні до угоди, ні до додатка до неї [1, c.9]. Однак він був прийнятий як окремий документ ЄС у вересні-жовтні 2007 року. При цьому Велика Британія одержала письмові гарантії того, що Хартія не може бути використана Європейським судом для змін британського трудового законодавства або інших нормативних актів, пов’язаних з правами людини. Думки експертів щодо ефективності такого підходу розійшлися.Євроінтеграційний процес відрізняється диференціацією швидкостей інтеграції різних держав-членів ЄС, зокрема і з мотивів національних інтересів [6].

Виходячи з цього, деякі держави-члени ЄС при підписанні Лісабонського договору висунули зустрічні умови. Ті з них, які були схвалені, стали застереженнями до Договору. Польща, яка за найбільш негативне ставлення до Договору була прозвана «гальмом конституційної реформи», також повинна підписатися під умовами щодо використання Хартії про права людини, обумовлені Великою Британією. Проте найзапекліший опір Варшави викликала ідея про «подвійну більшість». У Польщі побоювались, що нова система ухвалення рішень призведе до посилення впливу великих країн на зразок Німеччини і серйозно ослабить позиції країн з меншою чисельністю населення, як сама 38-мільйонна Польща. [4, c.61].

Польський аналітик Богдан Сковронскій зазначає: «Якщо проаналізувати Лісабонський договір з погляду прогресу правового реформування первинних джерел права ЄС у зв’язку з його ухваленням, можна відзначити, що він став компромісом між країнами, які ратифікували текст Договору Конституції Європи, і державами, які не підтримали цей документ або не почали процес його ратифікації. Компроміс цей, на думку прихильників ідеї конституювання засновницьких договорів, прийнятий на користь послідовників міждержавного підходу інтеграції Європи і тому є занадто незбалансованим. Усе ж, необхідно відзначити, що в новому договорі збережено немало положень договору Конституції Європи, однак, за відсутності понять «Конституція ЄС» і державних символів Союзу (передусім, прапора та гімну)» [2, c.5-11].

Багато людей в Польщі, вороже ставилися до нового Конституційного договору та особливо до Хартії прав ЄС. Деякі бізнесмени та журналісти вважали, що Хартія є найнебезпечнішою частиною нового установчого договору та матиме серйозні негативні наслідки в країнах-членах ЄС, що її ратифікують. Вони обґрунтовували свою думку можливим напливом позовів до національних судів з вимогою захистити нові права, що Суд ЄС втручатиметься та скасовуватиме рішення національних верховних судів тощо [8, c.30-31].

Скептики стверджували, що положення Хартії не чіткі, не ясна межа між правами та принципами, неясний механізм застосування Хартії, група соціальних прав в Хартії, такі як право на страйк, покладуть край вільній економіці та ринку праці тощо [3, c.26-27].

Польський політик Анджей Кремер зазначає: «Хартія містить велику кількість норм так званого «м’якого характеру», тобто загальних та нечітких, викликаючи тим самим багато питань щодо її тлумачення та застосування. Для більшої чіткості та ефективності юридичний зміст її норм має бути розширений нормативними актами Союзу, які б уточнили права громадян ЄС та надали б їм можливість користуватися та захищати права в суді. В іншому випадку більшість прав залишаться звичайною риторичною заявою» [6].

Слід зазначити, що в Польщі особливе схвалення, особливо, серед єпископів викликали фрагменти Карти основних прав, в яких йдеться про непорушність людської гідності, солідарність, принцип взаємодопомоги, а також повагу до національних особливостей. Єпископи позитивно оцінили також запис про визнання в країнах-членах ЄС – інституту та статусу різних церков, товариств та релігійних спільнот [5, c.4-5]. Однак деякі пункти Карти викликали критику єпископів, наприклад, щодо обмеження заборони клонування людини лише репродуктивним клонуванням, відсутність invocatio Dei чи безпосереднього звернення до християнських цінностей [4, c.61].

Ще однією причиною повернення у 2006-2007 рр. дискусій про Карту основних прав була заява Німеччини про те, що для неї справою честі є опрацювання нової Європейської Конституції, такої, на яку погодяться всі країни-члени ЄС. Тому під час 339-го пленарного засідання конференції єпископату Польщі єпископи обмінялися думками щодо стану роботи над Конституційним трактатом Європейського Союзу. В засіданні взяли участь також єпископи з інших країн, зокрема з Білорусі, Хорватії, Чехії, Іспанії, Франції, Казахстану, Литви, Молдови, Німеччини, Росії, Словаччини, України, Угорщини та Італії. Ієрархи разом виступили за присутність християнських цінностей у суспільному житті їхніх країн, а також спрямували до польської влади заклик до того, аби «під час переговорів вона вимагала, щоб Європейський трактат був звернений до Бога та християнського коріння Європи»[1, c.202].

Таким чином, можна констатувати, що більшість поляків не є прихильниками прийняття Лісабонського договору, тому що, на думку багатьох, він є аналогом Європейської Конституції і після його підписання Польща втратила свою суверенність. Крім того, євроскептики вважають Карту основних прав громадянина невдало написаною, такою, що обмежує права громадян, натомість євроентузіасти свої позитивні аргументи будують на фрагментах, в яких йдеться про непорушність людської гідності, солідарність, принцип взаємодопомоги, а також повагу до національних особливостей.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Labno A. Rola parlamentow narodowych w Unii Europejskiej w swietle Traktatu z Lisbony. Ksiega pamiatkowa profesora Marcina Kudeja / A. Labno. – Katowice: Waclaw Walasek, 2007. – 306 s.

2. Labunski K. Traktat z Lizbony – aspekty prawne i polityczne / K. Labunski // Polityka. – 2007. – №2. – S. 5-11.

3. Muszyński M. Zmora traktatowa /M. Muszyński, K. Rak // Wprost. – 2008. – № 14, 6 kwietnia. – S. 26-27.

4. Nowak-Far A. Ocena traktatu konstytucyjnego: wyzwania dla Polski / A. Nowak-Far. – Warszawa: CPK, 2003. – 82 s.

5. Propson Jerzy. Polska a Unia Europejska - 21 pytan / Jerzy Propson// Nasz Dziennik. – 2002, od 20.03. – № 30. – S.4-5.

6. Rachowski Jerzy. Traktat Lizboński to grób dla Polski / Jerzy Rachowski // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www. suwerennosc.blogspot.com/

7. Sadurski W. Obywatelstwo europejskie / W. Sadurski // Studia Europejskie. – 2005. – №4. – S. 35-41.

8. Safian M. Magiel lizboński /M. Safian // Newsweek. – 2008. – Nr. 14, 6 kwietnia. – S. 30-31.