К.е.н. Матусевич К.М.

Рівненський державний гуманітарний університет

Лібералізм: онтологія виродження

Лібералізм – це теорія і практика реформ, які зросли з англійських революцій XVII ст. Він розповсюдився по багатьох країнах через американську і французьку революцію і панував у цивілізованому світі першу частину XIX ст. У XX ст. лібералізм отримав додатковий керований розвиток, його суть та ідеї значним чином модифікувалися. Отже, у наш час належить розрізняти класичний лібералізм, соціальний лібералізм і неолібералізм.

Центральна ідея класичного лібералізму – це свобода у межах закону. ЇЇ суть полягає у тому, щоб дозволити людям здійснювати власні інтереси і цілі, обмежив їхню свободу лише правилами, які не дозволяють зазіхати на свободу інших людей. Тобто, ліберальне суспільство виникає із узгодження поміж його членами, яке захищає кожного від егоїстичних прагнень інших людей. Отже, на цій основі виникла ідея про диктат закону, про який мріяли ліберали.

Виконання навіть таких формальних вимог, як рівність усіх перед законом і судом, передбачало здійснення суттєвих фундаментальних змін у суспільстві. Найбільш невирішеним завжди залишалося питання про невід’ємні права людини та їхні взаємовідносини із законом. Недоторканість особистості та свободи виразу власних вимог завжди здавалися лібералам невід’ємною частиною прав людини. На початку XIX ст. основними реформаторськими рухами були британський „еволюційний” лібералізм та континентальний „конструктивістський” лібералізм.

Лібералізм вплинув на економічну, соціальну і політичну думку. Його економічний додаток найбільш відомий. Особисті інтереси можуть проявлятися як завгодно, аби вони укладалися у межі необхідних правил, що діють в умовах ринку. Рівні права доступу та участі у сполученні із конкуруючими інтересами ведуть через дію „невидимої руки” А. Сміта до максимального благополуччя для усіх. Отже, лібералізм і ринковий капіталізм нероздільні.

У соціальній сфері лібералізм привів до поняття „суспільної думки”, де збігаються різні погляди та точки зору. Державна влада повинна захищати свободу особистості щодо виразу власної думки. Отже, у цьому класичний лібералізм сприяв становленню ринкового капіталізму, і того, що тепер називається демократією. Але це поняття ще й досі не має чіткого визначення. Буржуазну демократію можна розуміти як систему відносин, яка ґрунтується на конкуренції поглядів у боротьбі за владу, і ця боротьба ведеться у межах певних правил та у дозволений спосіб.

У XIX ст. К. Маркс поставив під сумнів досконалість капіталістичної системи господарювання та історичну заслугу ідей буржуазної демократії щодо зняття суперечностей у суспільстві в цілому. Ідея ринку, як всезагального соціального блага була поставлена під сумнів. Було доведено, що ринок сприяє збагаченню та успіху одних за рахунок інших. Отже, у другій половині XIX ст. ідеї лібералізму були усунені соціал-демократичною доктриною. Ідея щодо панування необмежених ринкових відносин стрімко втрачала своїх прибічників. Отже, лівий лібералізм перетворився на соціалізм – як сукупність доктрин щодо пошуку соціалізації суспільства через будівництво соціальної держави. Правий лібералізм помер у дивовижний спосіб. Він втратив суспільну популярність і перетворився на оплот інтересів пануючих класів.

Новомодні привабливі ідеї щодо гуманізації суспільства, через розвиток соціальних громадянських прав та реалізації інституту рівності усіх перед законом, дали поштовх розвитку теорії про соціальну державу або „державу всезагального добробуту”. В такий спосіб пануючі класи почали пристосовувати лібералізм до нових ідеологічних і політичних умов. Провідні західні економісти – А. Маршалл, Дж. Кейнс, У. Беверідж та ін. вже самі себе вважали лібералами. Під зовнішнім тиском часу вони були вимушені пристосовувати власні теоретичні доктрини. Вони вже рекомендували заходи щодо обмеження стихії ринку та розвитку державного регулювання економіки і соціуму, створення державної системи соціальної допомоги та економічні заходи щодо гуманізації розподільчих відносин, а також інші компоненти соціального лібералізму, які були запозичені із соціал-демократичних доктрин.

Після Першої світової війни соціал-демократи почали набирати сили і приходили у владу в багатьох країнах. Штучно створені на гроші господарів життя ліберальні партії вимушені були змінити власну політику та ідеологію до невпізнанності і формально приблизити їх або до соціал-демократичних ідей, або до консерватизму. До цього приклали зусилля Хайєк, Поппер та багато інших економістів та соціологів. Економічне зростання повсюди супроводжувалося посиленням економічної ролі держави та розширенням її соціальних функцій. Соціальна допомога набула не меншу важливість, ніж макроекономічні досягнення.

Після Другої світової війни у європейських країнах до влади прийшли соціал-демократи. У 50-х роках розпочалася доба тріумфування соціал-демократичних ідей, яка тривала чверть століття. Золота доба європейського економічного дива супроводжувалася небувалою гуманізацією та соціалізацією суспільних відносин, сталим економічним зростанням, підсиленням економічної ролі держави. Але у 80-х роках соціальна держава почала виходити з-під контролю суспільства, а бюрократизація – позбавляти її привабливості. Усе це здійснювалося під впливом американського неолібералізму та нав’язування американської масової культури, що впливала на виховання нового провладного покоління, яке вже не бачило страждань війни. Старе покоління, яке бачило війну, розуміло значення досягнутого рівня соціалізації суспільства почало відходити від справ економічної, політичної та ідеологічної діяльності.

У Європі почав посилюватися вплив нових – неоліберальних ідей, які мали переважно американське походження. Реанімувався наступ ринково-капіталістичних економічних відносин на досягнутий у суспільстві рівень соціалізації та добробут пересічних громадян. У теорії і практиці розвитку західного суспільства з’явилися нові елементи, які означали повернення цивілізованого суспільства до первісних ідеалів лібералізму – до ідеї абсолютного пріоритету ринку, як носія керованого хаосу в інтересах господарів життя, тобто олігархів.

Особливо великий внесок у осмислення ідей нового лібералізму внесли американські автори. Мілтон Фрідман намагався довести, що діяльність держави обов’язково суперечить інтересам громадян. Роберт Нозик обґрунтував ідею зменшення впливу державної влади у межах так званої „мінімальної держави”. Джеймс Б’юкенен та інші інституціональні економісти повернулися до ідеї посилення суспільної домовленості і суттєвого обмеження державного регулювання. Отже, неолібералізм повністю відмежувався від ідей Кейнса і Беверіджа.

Крім того, розпочався потужний процес забазікування центральних ідей лібералізму – свободи та демократії. Для цього була навмисно обрана багатовекторність у тлумаченні самого поняття лібералізму. Хтось із лібералів вимагає надання громадянських прав тим, кого вони називають пригніченими, хтось вважає за необхідне вимагати відділення церкви від держави та зменшення її впливу на суспільство, хтось сприймає лібералізм як захист культурних цінностей, хтось піднімає гендерні та расові питання, хтось бореться за права геїв та лесбіянок тощо.

Отже, сучасний лібералізм – це теорія і практика реформ в ім’я індивідуальних абстрактних свобод, які штучно поставлені перед обличчям невизначеності. Формально, його головним ідеалом є свобода, яка обмежена правилами ринкового капіталізму і мінімізацією державного втручання у ринкові або „природні” соціально-економічні процеси.

В сучасній інтерпретації поняття свободи перетворилося на мімікрію інтелектуальної розпусти під абстрактну, невизначену свободу особистості – від протиправного радикалізму та анархізму до гомосексуалізму. Тепер ліберальні партії виникають не знизу – із суспільства, а зверху – на гроші олігархів. Сам лібералізм перетворився на систему ідеологічного і морального керованого хаосу, який сприяє здійсненню економічних і політичних інтересів клану господарів життя.

Література

1. Дарендорф Р. Либерализм // Экономическая теория – М.: ИНФРА – М. 2004. – с.475 – 450.

2. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег. М.: Прогресс, 1978.

3. Маршалл А. Принципы экономической науки. Т. 1. М.: Прогресс-Универс, 1993 [1890].

4. Маркс К. К критике политической экономии. М.: Государственное издательство политической литературы, 1949.

5. Поппер К. Открытое общество и его враги. М.: Феникс; Международный фонд «Культурная инициатива», 1992.

6. Роббинс Л. Предмет экономической науки // THESIS, зима 1993, №1, с. 10—23.

7. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. М.: Издательство социально-экономической литературы, 1962.

8. Хайэк Ф.А. Дорога к рабству. М.: Экономика – Эконов, 1992.