Д.е.н. Борейко В. І.

Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка

Степана Дем’янчука

Напрями інституціонального оновлення національної економіки

Сучасні проблеми, які характеризують розвиток національної економіки засвідчують про те, що нинішні взаємовідносини в суспільстві не відповідають оптимальній структурі ринкової економіки, яка створює стимули для вільного розвитку підприємництва та підвищення рівня соціальних стандартів в країні.

Тому, з метою створення сприятливих умов для динамічного соціально-економічного розвитку країни, при переважному використанні економічних механізмів регулювання, Україні потрібно сформувати інститути та інституціональне середовище, які б повній мірі відповідали ринковим засадам.

Найважливішим інститутом, який визначає суспільні взаємовідносини у ринкових умовах господарювання, є інститут приватної власності. Як зазначає Р. Пустовійт «Без досконалої специфікації прав власності реальний демократичний устрій є неможливим. Це пояснюються тим, що зрозумілі, «прозорі» й юридично захищені права власності запобігають потраплянню в «інституційну пастку» надмірного розшарування суспільства за майновою ознакою. У протилежному випадку концентрація величезного багатства в руках багатьох призводить до концентрації політичного ресурсу, що руйнуватиме демократичний режим» [1, с. 18].

Отже, для забезпечення динамічного розвитку національної економіки Україні необхідно сформувати таке інституціональне середовище в якому б був усунутий негативний вплив монопольних структур та було сформоване законодавче поле для успішно функціонування великого, середнього та малого бізнесу. Не розуміння сучасних закономірностей розвитку ринкових процесів та орієнтація на ринкові відносини характерні ХVIII–XIX століттям, з їх безмежною вірою у саморегулюючу здатність ринку та запереченням будь якого впливу держави на економічні взаємовідносини призводить до масового банкрутства однієї частини підприємств (особливо малих) та збагачення іншої. Водночас втрачаються мотиви до ефективної праці у населення.

Щодо цього питання, на прикладі Росії, справедливий висновок робить В. Єфімов: «То що багато так званих ринкових інститутів, які вводилися в Росії у 1990-і роки, працювали погано, відбувалося перш за все не тому, що не були розвинені відповідні механізми примушення (enforcement), а тому, що вони не відповідали віруванням і звичкам всієї сукупності акторів, тобто інституціоналізація не була успішною» [2, с. 61].

З точки зору неокейнсіанської концепції економічного розвитку, якої дотримуються більшість економічно розвинутих країн світу, в умовах монополізованої економіки, навіть за наявності інституту приватної власності, регулюючі функції держави повинні посилюватися. За таких умов необхідно зберегти державний контроль за дотриманням в країні антимонопольного законодавства, формування цін, надприбутками великих компаній і забезпечити посилення конкуренції на ринку продукції та фінансових послуг.

За ринкових умов господарювання держава не може, та й не повинна виконувати функції управління щодо приватних компаній, хоча це не означає що вона втрачає і регулюючі функції. Світовий досвід засвідчує, що за державою, з одного боку, потрібно залишити функції контролю за діяльністю монопольних структур, з іншого – збиткових підприємств.

При цьому, регулюючої функції держави можна посилити через запровадження диференційованих податкових систем та ставок окремих податків для малого та крупного бізнесу, збільшення державних закупівель та замовлень, виділення додаткових коштів на субсидії та дотації, фінансування цільових програм підтримки окремих галузей та регіонів. Отже, податково-бюджетні механізми є ключовими для реалізації державою своїх функцій в ринковій економіці. Саме вони формують інституціональне середовище країни.

Тому, наприклад, В. Новицький вважає, що державне регулювання, з одного боку, виконує роль системоутворюючого ядра інституціоналізму, визначаючи його доцільні параметри та сучасні форми, а з іншого – вплітається до більш загальних суспільних регуляторних механізмів, які включають у себе і неписані поведінкові норми, традиції [3, с. 50-51].

Таким чином, в умовах нинішніх ринкових відносин регулюючі функції держави повинні полягати в обмеженні негативного впливу монополій, захисту вітчизняного ринку від недобросовісної конкуренції з боку іноземних компаній, стимулюванні експортної діяльності, створенні сприятливого середовища для інвестицій, розробки та впровадження стратегічних програм довгострокового розвитку національного господарства. Це означає, що інституту приватної власності в Україні навіть в умовах економічної стабільності (а ти більше – нестабільності) вимагає постійного удосконалення, яке повинно полягати в:

– зменшенні регулюючих повноважень державних органів влади щодо приватних компаній;

– внесенні змін до законів з метою розширення права компаній та акціонерів;

– посиленні законодавчих механізмів захисту приватної власності;

– спрощенні порядку реєстрації нових приватних компаній та їх звітності;

– посиленні державного контролю, за зобов’язаннями які взяли на себе компаній в процесі приватизації державного майна;

– постійному моніторинзі підприємств, що перебувають у державній власності на предмет ефективності їх роботи та доцільності приватизації.

Водночас, оскільки, інститут приватної власності займає визначальне місце у ринкових відносинах, то необхідно забезпечити постійний моніторинг інституціонального середовища, який повинен бути направлений на виявлення та усунення негативних факторів, які стримують розвиток приватного бізнесу.

До таких факторів відносяться:

– виникнення штучних монополій;

– недостатній контроль з боку держави за роботою природних монополій;

– різна організаційна, правова та податкова політика до підприємств, що знаходяться в державній та приватній власності;

– формальні та неформальні обмеження банків для отримання кредитів приватними компаніями;

– регулювання державою зовнішньоекономічних відносин та продажі валютних коштів, отриманих приватними підприємствами.

– необґрунтоване збільшення переліку видів діяльності, якими заборонено займатися приватним фірмам, або які вимагають ліцензування;

– несвоєчасне повернення податку на додану вартість;

– рейдерство, корупцію та утиски з політичних переконань.

Не менш важливим для розвитку національного господарства країни в ринкових умовах господарювання є формування нових засад інституту виробничо-трудових відносин. Так, В. Геєць та Б. Кваснюк вважають що визначальну роль в економічних перетвореннях відіграють інститути, які через механізми трансакційних витрат і специфікації прав власності визначають цілі та стимули для продуктивної поведінки індивідів і організацій [4, с. 63].

Таким чином, на сьогоднішньому етапі розвитку економік, структурне вдосконалення виробничо-трудових відносин стає визначальним фактором підвищення конкурентоспроможності національної продукції. Перетворення, які були здійснені за попередні роки розвитку національного господарства, ще більше посилили сировинну орієнтованість вітчизняного експорту та збільшили відставання України в розвитку від промислово розвинутих країн.

Тому структурні зміни в країні необхідно здійснювати в таких напрямах:

– стимулювати розвиток галузей та виробництва в яких вітчизняні товаровиробники, використовуючи порівняльні переваги національного господарства, можуть в короткотерміновій перспективі отримати лідируючі позиції на світових ринках;

– запровадити економічні стимули для наукових і науково-дослідних установ, які займаються фундаментальними і прикладними дослідженнями та підприємств, що впроваджують у виробництво інноваційні, природоохоронні, енерго- та матеріалозберігаючі технології;

– посилити інвестиційну привабливість галузей з високим ступенем переробки продукції, обробних технологій та підприємств де виробляється високотехнологічна продукція.

При цьому, держава повинна відігравати активну роль у регулюванні соціально-економічного розвитку країни, як передумови для успішної роботи підприємств та підприємницьких структур, залучення інвестицій та впровадження інновацій. Отже, з метою створення умов для інституціонального оновлення та динамічного розвитку національної економіки, Україні необхідно забезпечити стабільність, прогнозованість та передбачуваність законодавства, яке регулює правові відносини між економічними суб’єктами, бюджетну, податкову, зовнішньоекономічну, соціальну та екологічну політику держави; створити сприятливі умови для залучення підприємствами інноваційного капіталу, роботи технопарків, технополісів, технологічних центрів, проведення фундаментальних та прикладних досліджень.

Водночас держава повинна посилити контроль за діяльністю монопольних структур, підвищити ефективність управління підприємствами, які перебувають у її власності, регулювання діяльності приватних підприємств та ефективно реалізувати свої контрольні функції щодо виконання зобов’язань, взятих на себе власниками приватизованих підприємств.

Література:

1. Пустовійт Р. Теоретичний аналіз процесу інституціоналізації в постсоціалістичних економіках / Р. Пустовійт, М. Овчарук // Економіка України, 2008. – № 6. – С. 14–26.

2. Ефимов В. Предмет и метод интерпретативной институциональной экономики / В. Ефимов // Вопросы экономики, 2007. – № 8. – С. 49–67.

3. Новицький В. Інституціоналізм у діалектиці сучасного економічного розвитку / В. Новицький // Економіка України, 2005. – № 7. – С. 49–58.

4. Геєць В. Інституційні засади економічних перетворень. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / В. Геєць, Б. Кваснюк // (За ред. акад. НАН України В. М. Гейця). – К., Інститут економічного прогнозування, ,,Фенікс”, 2003. – С. 63–65.