Канд. філол. наук, доц.. Пушко В.Ф., магістр Бондаренко С.В.

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка

Стан проблеми розвитку писемного зв’язного мовлення школярів у сучасній теорії та практиці роботи школи

Сьогодні в початковій ланці школи особливої актуальності набули питання, пов’язані з реалізацією нових цілей навчання української мови, основною з яких є створення мовленнєвої бази для подальшого систематичного навчання дітей української мови на комунікативній основі. Набуття молодшими школярами комунікативної компетентності передбачає розвиток їх усного та писемного зв’язного мовлення.

Значний внесок у розв’язання проблеми ПЗМ зробили лінгводидакти початкової (Н.О. Воскресенська, І.П. Ґудзик, Г.П. Коваль, Л.О. Кутенко, М.В. Сокирко, О.Н. Хорошковська) та основної школи (О.М. Біляєв, Н.А. Пашковська, М.І. Пентилюк, М.Б. Успенський). На даний момент розроблено цілісну лінгводидактичну систему початкового навчання української мови в школах з російською мовою викладання (О.Н. Хорошковська), досліджено питання відбору слів для початкового етапу засвоєння української мови як другої (Т.В. Коршун), збагачення й активізації словникового запасу російськомовних молодших школярів (Л.О. Кутенко), формування українського усного мовлення дітей 6-7-річного віку (В.А. Трунова).

У науковій літературі вживається термін “писемне мовлення” у вузькому і широкому значеннях. У вузькому значенні під писемним мовленням дослідники розуміють “техніку використання графічної та орфографічної систем даної мови”[4,210]. У широкому значенні писемне мовлення — це процес побудови писемного висловлювання, виклад думок у писемній формі. Писемне мовлення іноді трактується як особлива форма спілкування, що реалізується в конкретній ситуації з певною метою. Під писемним мовленням як видом мовленнєвої діяльності, матеріальною основою якого є графічна система мови, розуміють читання та письмо. Писемна форма мовлення суттєво відрізняється від усної за екстралінгвістичними, лінгвістичними, логічними та психологічними аспектами. Як стверджують науковці, писемне мовлення ¾ особлива форма зовнішнього мовлення, що повністю не є трансформацією усного мовлення в писемні знаки. У зв’язку з цим І.О. Синиця визначає писемне мовлення як “специфічний вид мовленнєвої діяльності зі своїми не тільки зовнішніми, технічними особливостями, але й внутрішніми, що стосуються її змісту, логіки, призначення”[6,6]. Наприклад, аналізуючи форми зовнішнього мовлення, Н.Д. Бабич виділяє функціональні відмінності між усним та писемним мовленням, які полягають у тому, що “усне мовлення відбувається у формі сприйнятої органами слуху усної артикуляції мовних звуків і розраховане на передачу інформації іншим людям з метою впливу на їхню поведінку й діяльність, писемне ж мовлення відбувається у формі умовного відображення цих звуків на письмі і має таке ж призначення” [1,12].

  Виготський Л.С. наголошує на тому, що “писемне мовлення є найбільш багатослівна, точна й розгорнута форма мовлення” [2,338]. Принагідно О.Р. Лурія зазначає, що суттєва відмінність писемного мовлення полягає в тому, що воно “відбувається за правилами розгорнутої, експліцитної граматики, необхідної для того, щоб зробити зміст писемного мовлення зрозумілим за відсутності супроводжуючих жестів та інтонації”. У процесі писемного мовлення є можливість перечитати, повернутися до написаного і виправити невдалі місця, поліпшити створений текст, тому тут ставляться вищі вимоги до побудови речень, вибору слів, до повноти та послідовності розкриття теми, до правильності мовлення взагалі. У писемному мовленні, адресованому уявному читачеві, все повинно бути зрозумілим поза мовленнєвою ситуацією, з його контексту. Тому таке мовлення вважається контекстуальним або, за словами І.О. Черезової, “контекстовим, непідтриманим, розрахованим на читача, який перебуває в іншій ситуації і не виявляє свого ставлення до висловлених на письмі думок”[7,11].

Характер усного мовлення, як зауважує Д.М. Кравчук, визначається специфічними особливостями: думки співрозмовника в процесі бесіди “завжди спираються на ситуацію, за якої відбувається ця розмова”[3,11]. Розмовна життєва ситуація є одним з найважливіших чинників, що характеризує усну форму мовлення. Писемне мовлення, як правило, функціонує в діловій, художній та науковій сферах, що не вимагає безпосередньої присутності співрозмовника. Через це писемна форма, як стверджує М.І. Пентилюк, “орієнтована на зорове багаторазове сприймання”[5,15] і реалізується за допомогою графічних знаків. Отже, специфіка кожної форми мовлення полягає ще й у тому, що усне мовлення ¾ звукове, а писемне ¾ графічне. У першому головну роль відіграють кінетичні й слухові відчуття, а в другому ¾ зорові й моторні, пов’язані з рухом руки.

Таким чином, писемна форма мовлення порівняно з усною має комунікативно-психологічні та мовні особливості (орієнтованість на уявного читача, усвідомленість, точність, нормативність, контекстність, зв’язність, синтаксична розгорнутість, лексична різноманітність, повнота, логічна послідовність, можливість редагування, правильний порядок слів у реченнях), на які необхідно зважати в процесі писемного текстотворення.

Література:

1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. –Львів: Світ, 1990.- 232с.

2. Выготский Л.С. Избранные психологические исследования. – М., 1956.– С.50-267.

3. Кравчук Д.М. Писемне мовлення учнів 1-3 класів: Посібник для вчителів.-К.: Рад. шк., 1984. - 136с.

4. Методика викладання іноземних мов у середніх навчальних закладах: Підручник. Вид.2-е, виправлене і перероблене / Колектив авторів під керівництвом С.Ю. Ніколаєвої. – К.: Ленвіт, 2002. – 328с.

5. Методика навчання рідної мови в середніх навчальних закладах / За ред. М.І. Пентилюк: Підручник для студентів-філологів. – К.: Ленвіт, 2000. – 264с.

6. Синица И.Е. Психология письменной речи учащихся. Автореф. дис. д-ра. … пед. наук – К., 1968. –47с.

7. Черезова І.О. Психологічні особливості розвитку писемного мовлення учнів ΙΙ кл.: Автореф. дис. канд. ... психолог. наук: 19.00.02 / Ін-т психології АПН України. - К., 1995. - 24с.