Екстрадиція в Україні: проблеми практичного застосування

Чернова Ю.С.

Запорізький національний університет, Україна

Науковий керівник: к.ю.н., доцент Шеховцова Л.І.

ЕКСТРАДИЦІЯ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ

XXI століття знаменується для розвитку світової спільноти тенденціями інтеграції та створення світового співтовариства. Однією зі складових реалізації єдиної мети є об’єднання зусиль для протистояння міжнародним загрозам, одними з найнебезпечніших серед котрих є транснаціональна організована злочинність та міжнародний тероризм [5, с.9].

Сьогодні по всьому світові, в тому числі і в Україні, яка уклала двосторонні договори з Азербайджаном, Бразилією, Вірменією, Грузією, Китаєм, Фінляндією та деякими іншими країнами, склалася практика надання допомоги у кримінальних справах міждержавного значення та видання злочинців. Мова йде про формування самостійного інституту екстрадиції [4, с.68].

Незважаючи на досить тривалий історичний шлях його становлення, серед вітчизняних науковців до сьогодні відсутня єдина думка щодо визначення юридичної природи цього явища. Звичайно, за довгі роки дослідники неодноразово зверталися до цієї проблеми, однак всі їх дослідження носили фрагментарний характер. Яскравий тому доказ - праця Л.Н. Галенської, в якій вона визначає екстрадицію як процес передачі злочинців державою, в якій вони переховуються, державі, яка їх розшукує, акт передачі особи державі, яка має право її карати, формальну передачу особи однією державою іншій, передачу обвинуваченої чи засудженої особи державі, на території якої вона вважається засудженою [2, с.125]. Більш глибокі, ґрунтовні і всесторонні дослідження, на жаль, відсутні і в наші дні.

Не кращою в Україні є ситуація і щодо практичної реалізації інституту екстрадиції. Які проблеми існують сьогодні в цій сфері?

1. Відсутність чітко визначеної процедури екстрадиції. З огляду на таку прогалину дає про себе знати необхідність невідкладного внесення змін та доповнень до відповідних законодавчих актів з метою підвищення рівня захисту прав особи, що підлягає видачі. Перш за все, втілюючи в життя приписи ст. 55 Конституції України [3, с.2], необхідно законодавчо визначити механізм оскарження дій чи бездіяльності органів, що уповноважені приймати рішення про видачу особи.

2. Через розвиток інституту видачі, а також розширення переліку злочинів, що тягнуть за собою видачу, виник новий критерій визначення екстрадиційних злочинів – тяжкість вчиненого діяння із вказівкою на мінімальний строк покарання, зо передбачений для нього законодавчо. Проблема полягає в тому, що у різних країнах за одне й те ж саме діяння може призначатися різне покарання. А відносна однаковість виду та розміру покарання є однією з обов’язкових умов видачі. На практиці це виглядає наступним чином: для видачі санкція в обох країнах повинна передбачати покарання у вигляді позбавлення строку більше одного року та більш тяжке покарання. Науковці називають мінімальним строком саме рік через тривалість процедури видачі. Так, за діючим міжнародним законодавством видача можлива, тільки якщо до сплину строку призначеного покарання залишилось не менше шести місяців [1, с.177].

3. Повна відповідність назви злочину та його суті в різних країнах – явище достатньо рідкісне. Але, на думку дослідників, це не затрудняє застосування екстрадиції. Проблема в даному аспекті зводиться до відсутності чіткого визначення переліку ознак, які б визначали діяння незалежно від його назви як екстрадиційне. Суть такого встановлення не має при цьому зводитися до повного ототожнення змісту та назви злочину. На думку науковців, головним є не співпадіння назви злочину в різних державах, а збіг самих діянь, тобто визнання їх як злочинних [10, с.142].

4. Відсутність чіткого співвідношення між поняттям вказівки з боку запитуваної держави при видачі злочинця про застосування для особи покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк [6, с.7] та приписами міжнародного права, за якими подібна вказівка має вважатися порушенням принципу поважання державного суверенітету, тобто невтручання у справи, котрі відносяться до внутрішньої компетенції держави. Сьогодні у міжнародному праві склалася парадоксальна ситуація невідповідності інституту екстрадиції загальновизнаному принципу поважання державного суверенітету ті незалежності держави в своїх діях. Деякі дослідники схиляються до думки, що сам по собі запит видачі вже є порушенням цього принципу, що виражається у порушенні правила невтручання у справи, що відносяться до внутрішньої компетенції країни.

5. Відсутність єдиної думки щодо визначення строків давності, які у договорах виступають однією з підстав відмови у видачі [8, с.296]. В теорії це питання не вирішено по сьогоднішній день, що і спричиняє низку практичних проблем, котрі виникають, перш за все, навколо того, за законодавством запитуючої чи запитуваної країни повинні обчислюватися ці строки. За загальним принципом «подвійної злочинності» особа не підлягає видачі у разі перебігу строку давності в одній із сторін, оскільки сам інститут давності за загальним правилом виключає покладення на особу кримінальної відповідальності чи приведення вироку до виконання, а це не відповідає вимогам правила, згідно з яким злочин, у зв´язку з яким запитується видача, має бути караним за законом як запитуючої, так і запитуваної сторони. [9, с.865]. При всьому цьому факт втечі особи за межі країни, проти інтересів якої чи на території якої було скоєно злочин, не може вважатися підставою непоширення на таку особу її юрисдикції.

Зазначимо, що наведений перелік проблем не є вичерпним, і для усунення всіх практичних суперечностей, перш за все, необхідна ґрунтовна робота над теоретичною базою.

Література:

1. Вереша Р.В., Туркевич І.К. – Кримінальне право України. Загальна частина. – К.: ЦУЛ, 2007 – 208с.

2. Галенская Л.Н. Международная борьба с преступностью / Л.Н. Галенская. – М.: Международные отношения, 1972. – 176 с.

3. Конституція України від 28 червня 1996 р. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/.

4. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник / [Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. ] ; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 4-те вид., переробл. і допов. – Х. : Право, 2010. – 456 с.

5. Кримінальний кодекс України від 05 квітня 2001 р. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/.

6. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. . – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/.

Селецький С.І. – Кримінальне право України. Особлива частина. К.: ЦУЛ., 2008. – 496с.

7. Кузнецов В. В. Теорія кваліфікації злочинів : [підручник] (2-е вид., перероб.) / В. В. Кузнецов, А. В. Савченко / За заг. ред. професорів Є. М. Моісеєва та О. М. Джужи; наук. ред.. к. ю. н., доц. І. А. Вартилецька. – К. : КНТ, 2007. – 300 с.

8. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації: Навч. посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 704 с.

9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / Бойко А.М., Брич Л.П., Грищук В.К., Дудоров О.О. та ін. ; За ред. Мельника М.І., Хавронюка М.І. – [6-те вид., перероб. та доповн.] – К. : Юридична думка, 2009. – 1296 с.

10. Хохлова І.В., Шем'яков О.П. – Кримінальне право України (Загальна частина) : навч. посіб. – Київ: ЦНЛ 2006. – 272с.