Войтенко Катерина

викладач, кафедра англійської мови гуманітарного спрямування №3,

факультет лінгвістики

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Класифікація запозичень в сучасних лінгвістичних дослідженнях

У сучасному мовознавстві розрізняють зовнішні та внутрішні причини появи запозичень. До зовнішніх причин належать контакти між народами, зумовлені як близькістю географічного розташування, так і потребами спільного розв’язання відповідних політичних, економічних питань, культурним та науковим обміном. Суто лінгвальними причинами запозичення є:

а) потреба у поповненні, а то й створенні певної лексико-семантичної групи, недостатньо представленої або відсутньої на певному етапі розвитку тієї мови, що запозичує;

б) потреба у семантичному обмеженні питомого слова, усуненні його багатозначності;

в) вищий ступінь термінологічної визначеності запозичуваного слова, яка склалася в мові-джерелі, порівняно з наявним відповідником у мові-реципієнті .

Термін "запозичення" вживають у мовознавчій літературі в двох значеннях. У зв'язку з теорією мовних контактів, взаємодії мовних систем, запозиченням називають один зі шляхів збагачення словникового складу мови (І.О.Бодуен де Куртене (1920), Л.Блумфільд (1914), Е.Хауген (1953), Л.А.Булаховський (1948)). Він позначає також процес входження й адаптації запозиченої лексеми і результат цього процесу - запозичене слово, лексему. Також слова, складені з елементів запозичених з різних мов або елементів, частково запозичених та частково споконвічних слів називають гібридами (beautiful – фр. корінь + англ. суфікс).

Зазвичай запозичуються слова, а рідше – синтаксичні та фразеологічні вирази. Запозичення окремих звуків та словотворчих морфем (суфіксів, префіксів, коренів) відбувається у процесі їхнього вторинного виділення з більшої кількості запозичених слів. Запозичення пристосовуються до системи цільової мови, а іноді настільки нею засвоюються, що іншомовне походження таких слів не відчувається носіями мови та виявляється лише за допомогою етимологічного аналізу. Це стосується, наприклад, таких запозичень з класичних мов (латинізмів та грецизмів) як абрикоса, лаванда, деревій.

На відміну від таких повністю засвоєних запозичень, так звані іноземні слова зберігають сліди свого іншомовного походження у вигляді звукових, орфографічних, граматичних та семантичних особливостей. Іноземні слова зазвичай відносяться до спеціальних галузей знань або виробництва (наприклад, флористика – розділ ботаніки, що вивчає та систематизує опис усіх видів рослин). Іноді вони позначають властиві чужим народам чи країнам поняття (етнографізми, регіоналізми, екзотизми) — наприклад, камамбер — сорт французького сиру. Такі слова тлумачаться словниками іншомовних слів або включаються до звичайних тлумачних словників.

За Аристовою В.М. термін "запозичення" є родовим поняттям стосовно термінів "іншомовне слово" та "засвоєне слово", які перебувають на тому чи іншому ступені адаптації до мови-реципієнта.

Іншомовними вважаємо запозичені слова, фонетично та граматично оформлені за зразком чужої мови (транслітерований запис, невідмінюваність). Ті з них, що проходять шлях пристосування до мови-реципієнта, змінюючи звукове оформлення, стаючи відмінюваними внаслідок появи флексій, виявляючи словотвірну активність і навіть утворюючи нові лексико-семантичні варіанти, стають повністю засвоєними мовою.

Деякі іншомовні за походженням слова займають проміжне положення між іншомовними словами та повністю засвоєними запозиченнями. Спочатку запозиченні слова чужої мови можуть використовуватись в текстах цільової мови в якості іншомовних вкраплень, зберігаючи свою іншомовну структуру, а якщо вони (зазвичай як прояв моди) починають більш чи менш регулярно використовуватись, тому їх називають варваризмами.

Оскільки запозичення є результатом тривалої історичної взаємодії мов та їхнього змішування, то запозичення займають значне місце у лексиці багатьох мов. Підсилена взаємодія мов при зростаючій ролі культурних та економічних зв’язків між народами та країнами, а також при глобалізації, призводить до виникнення певного прошарку запозичень, що йменуються інтернаціональними словами (інтернаціоналізмами). В українській мові прикладами таких слів є комітет, проект, інфляція та інші. У європейських мовах основний фонд інтернаціоналізмів складають слова, запозичені з грецької та латинської мов, на Близькому та Середньому Сході – слова з арабської та перської мов, на Далекому Сході — слова з китайської мови. Інтернаціональні слова часто відносяться до спеціальної термінології різних галузей знань, техніки та міжнародних відносин.

Канали запозичень можуть бути як усні (на слух), так і книжні (письмові) (за літерами). При усному запозиченні слово зазнає більше змін, аніж при книжному запозиченні. Якщо слово входить до мови іншого народу з одночасним запозиченням нового предмета чи поняття, то значення цього слова не міняється; але у випадку входження нового слова у якості синоніма до вже існуючого у мові слова, між цими синонімами відбувається розмежування значень та спостерігаються зсуви у первісній семантиці. Такі запозичення іноді називають проникненнями. Шляхи руху слова з одної мови до іншої можуть бути прямими або непрямими.

Близько до запозичень стоять кальки (структурні запозичення), коли запозичена структура виражається питомим лексичним матеріалом. Великим джерелом для дослідження запозичень є також науково-технічна література, через те, що частина термінів, які вживаються в даного типу літературі була запозичена з латинської та грецької мов, тому ми не рідко зустрічаємо таке поняття, як термінологічне запозичення.

Гетерогенна лексика будь-якої мови дуже різноманітна як із генетичного, так і з функціонального та структурного погляду. Одну з найчисленніших її груп у європейських мовах становлять запозичення з латинської мови, що свідчить про потужність впливу античної цивілізації на формування новіших культур.

Виділяючи термін “лексичний латинізм” як об’єкт спеціального мовознавчого дослідження, треба зазначити, що це поняття не отримало ще сталого загальноприйнятого визначення. У науковій літературі з проблем лексичних запозичень уживаються терміни "латинізм", "латиномовне запозичення", "греко-латинізм", "латинське запозичення", "латиноосновний полонізм". Найчастіше лінгвісти трактують "латинізм" як слово чи зворот, запозичені з латинської мови і такі, що сприймаються як чужорідні елементи (Д.І.Ганич, І.С.Олійник, С.В.Семчинський). Таке визначення не є цілком прийнятним, бо сприйняття запозичень як чужорідних елементів є суб’єктивним явищем для носіїв мови, яке залежить від рівня володіння іноземними мовами, загальноосвітнього рівня людини та її мовної інтуїції.

При визначенні латинізму важливим є принцип встановлення джерела запозичення. У сучасній лінгвістиці існують цілком протилежні, навіть несумісні погляди на цю проблему. Особливі ускладнення виникають через хронологічну віддаленість класичних і сучасних мов, недосконалість, а часом і відсутність етимологічних досліджень. Сучасні німецькі славісти (Г.Кайперт(1998) пропонують термін Eurolatein “євролатина” як умовну назву, що означає живу спадщину античності і гуманістичного Ренесансу в європейських мовах. Разом із цим висловлюється сумнів щодо правомірності використання терміна “латинізм” у слов’янських мовах, оскільки слов’янські народи та їх писемність, мовляв, так пізно з’явилися на історичній арені, що не може бути й мови про латинське мовне середовище.

При розгляді питання про вживання іншомовних слів однією із найскладніших проблем завжди було розмежування понять, які позначають даний вид лексики. У лінгвістичній літературі для цього використовують різні терміни: іншомовні вкраплення, запозичення, іноземні слова, варваризми, інтернаціоналізми тощо. Найбільш поширеним терміном для позначення слів, які прийшли в мову з інших мов, є термін запозичення. Здебільшого ним позначають як мовний процес запозичення, так і результати цього процесу: тобто запозичення це і акт, в результаті якого одна мова засвоює елемент іншої мови, і сам запозичений елемент.