Орлова О.М.

пошукувач Інституту регіональних досліджень НАНУ

ст. викладач Прикарпатського інституту

ім. М. Грушевського МАУП

м. Львів

Регулювання інвестиційної діяльності як фактор активізації підприємництва

Інвестиційне забезпечення динамічного розвитку підприємництва в Україні є пріоритетним на сучасному етапі в структурі формування впливових факторів, що визначають стратегічні напрями економічного зростання галузей та національної економіки загалом. У всіх сферах ділової активності підприємств та організацій проблема своєчасності та повноти фінансування  стоїть, як правило, на першому місці, і це дає можливість стверджувати про критичний характер інвестиційних ресурсів.

За таких умов першочерговим постає питання регулювання інвестиційної діяльності.

У сучасній економічній літературі не існує єдиного підходу до розуміння суті та інструментів регулювання інвестиційних процесів, у тому числі на регіональному рівні. Дослідження теоретичних підходів до вивчення інвестиційних процесів та їх ролі у забезпеченні економічного зростання (теорії ендогенного, неокласичного та інституціонального напрямків) виявило, що в повному обсязі жоден з них не може бути покладений в основу концепції сучасної інвестиційної політики в Україні. Водночас, їх позитивні елементи (порівняння граничного доходу з граничними витратами, аналіз інституціонального розвитку моделі) слід врахувати у процесі вдосконалення національної моделі регулювання інвестиційними процесами.

Досвід країн Центрально-Східної Європи показує, що здійснити перехід до економічного зростання на якісно нових засадах можливо лише задіявши у синхронному режимі такі компоненти економічної політики: фіскальну, бюджетну, регіональну, кредитно-грошову, інституціональну та інвестиційну [1]. При цьому вирішальним фактором є мобілізація внутрішніх заощаджень в інвестиційний ресурс. Натомість іноземні інвестиції виконують роль каталізатора структурної перебудови економіки через стимулювання розвитку ринкових відносин та інтеграцію у міжнародний контекст.

Держава регулює економіку, в тому числі й інвестиційну діяльність, законодавчо. Зокрема, в Україні інвестиційне регулювання здійснюється сходовим чином, тобто на кожному рівні законодавчої влади діють закони, що регулюють тою чи іншою мірою інвестиційну діяльність: Конституція України; кодекси України; національне законодавство; постанови уряду; законодавчі акти місцевих органів влади.

В основу державного регулювання інвестиційної діяльності покладено такі принципи:

- послідовну децентралізацію інвестиційного процесу;

- збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб'єктів господарювання у фінансові інвестиційні проекти;

- перенесення центру ваги з безповоротного бюджетного
фінансування у виробничій сфері на кредитування;

- виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм (проектів), спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки;

- фінансування будівництва об'єктів за рахунок бюджетних коштів, як правило, на конкурсній основі;

- надання переваги раніше розпочатому будівництву, технічному переобладнанню та реконструкції діючих підприємств;

- державний контроль за цільовим використанням централізованих інвестицій;

- розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;

- удосконалення нормативної та правової бази з метою збільшення обсягів залучення інвестицій;

- запровадження системи страхування інвестицій.

При цьому форми державного регулювання інвестиційної діяльності являють собою наступне.

1. Створення сприятливих умов для розвитку інвестиційної діяльності, здійснюваної у формі капітальних вкладень, шляхом:

- удосконалювання системи податків, механізму нарахування амортизації і використання амортизаційних відрахувань;

- встановлення суб'єктам інвестиційної діяльності спеціальних податкових режимів, що не носять індивідуального характеру;

- захисту інтересів інвесторів;

- надання суб'єктам інвестиційної діяльності пільгових умов користування землею й іншими природним ресурсами, що не суперечить чинному законодавству;

- розширення можливостей використання застав при здійсненні
кредитування;

- розвитку фінансового лізингу в Україні тощо.

2. Пряма участь держави в інвестиційній діяльності, здійснюваної у формі капітальних вкладень, шляхом:

- розробки, затвердження і фінансування інвестиційних проектів, що здійснюються Україною разом з іноземними державами, а також інвестиційних проектів, що фінансуються за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів;

- надання державних гарантій за інвестиційними проектами за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів;

- розміщення на конкурсній основі коштів державного і місцевих бюджетів для фінансування інвестиційних проектів;

- випуску облігаційних позик, гарантованих цільових позик;

- надання концесій українським та іноземним інвесторам за підсумками
торгів (аукціонів і тендерів) відповідно до чинного законодавства
тощо.

Огляд та аналіз інвестиційного законодавства України дає змогу дійти висновку, що в Україні концептуально не визначено результати інвестування як об'єкт регулювання для органів державного управління інвестиційної діяльності і не забезпечено методичної основи для конструктивного регулювання результатів інвестування. Фактично загальне та спеціальне інвестиційне законодавство регламентує умови і порядок: вкладення і залучення інвестиційних ресурсів; оподаткування суб'єктів інвестування та отримання ними податкових пільг; припинення інвестиційної діяльності.

Наукові доробки щодо формування інвестиційного процесу в країні різняться своїми методологічними та структурно-логічними підходами. Зокрема, це стосується питання рівня централізації управління інвестиційними процесами в країні. Тут можна окреслити два підходи:

1) повна централізація інвестиційних процесів на загальнодержавному рівні;

2) децентралізація управління окремих регіональних інвестиційних процесів відповідно до адміністративно-територіального поділу країни чи іншого регіонального утворення на основі єдності системи цілей (наприклад, Карпатський регіон), які не суперечать загальнонаціональній інвестиційній стратегії.

Слід відзначити, що другий підхід більш ґрунтовно та адекватно охоплює економічний і соціальний ефект інвестицій, оскільки моніторинг інвестиційного процесу взагалі та інвестиційних проектів зокрема здійснюється безпосередньо в даному регіоні, що дозволяє комплексно оцінити потреби території та органічно поєднувати і систематизувати інвестиційні проекти для розвитку конкретного регіону.

Метод управління можна визначити як спосіб впливу на систему, якою управляють, для реалізації поставлених цілей шляхом виконання необхідних функцій (організація, планування, мотивація, контроль, маркетинг).

Так, державна система управління сучасної України покликана здійснювати:

1) правове забезпечення економічних процесів шляхом чіткого декларування і регулювання прав власності, прийняття і виконання комерційного кодексу і функціонування юридичного захисту підприємництва;

2) організацію економічного життя суспільства шляхом створення єдиного економічного простору для безперешкодного руху праці, товарів капіталу;

3) проведення економічної політики шляхом організації і концентрації ресурсів на життєво важливих напрямках економічного розвитку, підтримки стійкого економічного зростання, стимулювання інвестиційних програм і науково-технічного прогресу.

Інші завдання покликано розв’язувати регулюванню економіки, яке визначається як: “Регулювання економіки цілеспрямовані процеси, що забезпечують підтримку або зміну економічних явищ та їх зв’язків. Регулювання економіки може виступати у трьох основних формах: директивне планування, індикативне регулювання, і ринкове саморегулювання. У реальній економіці можливе поєднання всіх трьох форм регулювання у певних співвідношеннях”[2, с.173].

З визначення понять “управління” і “регулювання” випливає висновок, що сутнісну відмінність регулювання від управління можна звести до наступного:

- по-перше, завданням регулювання є не визначення мети розвитку об’єкту (організації), а “забезпечення підтримки або зміни економічних явищ та їх зв’язків”, тобто мова йде про збереження або коректування вже окресленого курсу розвитку;

- по-друге, важливим вважається не планування як таке, що визначає логіку розвитку об’єкту управління, а методи такого планування (директивне, індикативне), які або посилюють або послабляють прямий ефект планового впливу на економіку;

- і, по-третє, всі процеси регулювання вже “є цілеспрямованими”, тобто визначеними дією більш глобального, цільового механізму управління.

У своїй регіональній політиці держава використовує обидва ці механізми. Причому в залежності від майнової приналежності об’єктів регіонального управління, правоздатності у різних суб’єктів вона може використовувати або управління, або регулювання, або їх разом.

Там, де держава стає власником і сама здійснює управління своїм майновим комплексом, тобто є суб’єктом господарювання, її вплив на економічні процеси є найбільш відчутним. У цьому випадку держава і планує, і регулює відтворення своєї власності, успішна реалізація якої пов’язана з виконанням загальнодержавних завдань та економічною доцільністю. А там, де держава виконує лише функції регіонального регулювання, її вплив на економічні процеси хоча й значний, і просторово більш широкий, але все ж менш ефективний порівняно з прямим управлінням. Це стосується виконання рекомендацій економічних прогнозів; “дотримання правил гри” в ринковій системі господарювання; виконання податкових зобов’язань і вимог митного регулювання тощо.

Визначним у даній ситуації є те, що держава вже не може нав’язати власнику, що виробляти і скільки, як виробляти і для кого, оскільки останній орієнтується не на директиви зверху, а на цінові сигнали, які подає йому ринок.

Таким чином, відповідь на питання “Управляти чи регулювати?” залежить насамперед від структури власності регіону і тих конкретних завдань, які держава повинна розв’язувати як “влада”, як “власник”, як “господар” і як “гарант”.

Список використаних джерел:

1. Лимитовский М.А. Инвестиции на развивающихся ринках. – М.: ДеКА; 2003. – 480 с.

2. Економічна єнциклопедія. -Т.3. – Київ, Видавничий центр «Академія», 2002. – 952 с.