Алла Пєсцова,

аспірантка Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Заходи малоросійського генерал-губернатора Петра Рум’янцева по заохоченню української старшини до співпраці з російською адміністрацією.

Малоросійський генерал-губернатор Петро Рум’янцев в ході реалізації нової політики російської імперії на українських землях ефективним засобом для її забезпечення завжди вважав справедливе задоволення української старшини, канцелярських службовців у їх домаганнях винагород за віддану та ретельну працю [4, Арк. 2.]. Тому, відповідним категоріям державних службовців в Лівобережній Україні він у 1766 році призначив річну платню [1, Арк. 13]. За 10 наступних років генерал-губернаторства графа Рум’янцева її розмір суттєво зріс і вже до 1776 року досягнув розмірів платні московських відповідних колегій та канцелярій [7]. У цьому питанні російська сторона це чинила вагомого опору і майже завжди задовольняла клопотання Петра Рум’янцева про чергову зміну розмірів заробітної плати українським державним службовцям, навіть не зважаючи на те, що основним завданням Малоросійського генерал-губернатора визнавалося збільшення загальноімперського прибутку з українських земель.

Наступним засобом заохочення української старшини Петро Рум’янцев вважав нагородження найвідданіших її представників російськими чинам [5, Арк. 6]. У відповідь на відповідне звернення української старшини та канцеляристів, враховуючи їх прагнення до нобілізації Петро Олександрович частенько звертався до російської імператриці та Сенату з відповідними клопотаннями про надання старшинам табельних чинів [2, Арк. 1]. Мотиви такого вчинку Малоросійський генерал-губернатор обґрунтовував у своєму листі до князя В’яземського від 3 травня 1774 року. Зокрема, автор переконував, що надання українському шляхетству “класів” є як актом справедливості, так і розумною політикою. На думку Петра Рум’янцева, призначені до зрівняння з російськими чинами “табельні чини можуть прив’язати їх до Росії і викликати патріотизм до спільної вітчизни” [8, С. 28].

З приводу цієї ініціативи Петра Олександровича ми так і не знайшли жодних документів, які б переконували у підтримці такого заходу в Петербурзі. На нашу думку, як російська імператриця так і Сенат недуже поспішали роздавати російські чини українській старшині. Доказом цьому є те, що коли Малоросійський генерал-губернатор у середині 70-х років XVIII століття в черговий раз збільшив число претендентів на російські звання – Сенат, замість того, щоб традиційно задовольнити таке прохання, почав вимагати від Петра Рум’янцев подачі детальнішого переліку заслуг та особистісних характеристик поданих у списку старшин. Це можна пояснити тим, що російська імператриця та Сенат не поспішали щедро наділяти українську старшину російськими чинами, через побоювання того, що разом з новими високими званнями українська старшина могла б, захотіти і нових, ширших повноважень у сфері місцевого політико-адміністративного управління краєм. А це вже зовсім не вписувалося в межі їх політики в Україні-Гетьманщині.

Звичайно, Малоросійський генерал-губернатор не забував і про майнові інтереси української старшини. Це бажання задовольнялося у першу чергу за рахунок отримання старшинами та членами їх сімей земельних пожалувань з рук російської імператриці. Тому, Петро Рум’янцев прохаючи “про пожалування малоросійським чиновникам чинів великоросійських”, нерідко просив для них “деяких маєтостей” [3, Арк. 2; 7, Арк. 61].

Іноді Петро Олександрович звертався до російської імператриці та Сенату з проханням пом’якшити, а то й скасувати судові вироки окремим старшинам. Про це дізнаємося, наприклад, з листа до нього Катерини ІІ від 25 липня 1781 року в якому воно повідомляла, що з поваги на його особисте клопотання “про колишніх київських комісарів Дубини і Касира Масловича, наказуємо позбавити від заслання до якого вони були засуджені, перший за використання на себе грошей на його збереження довірених, а наступний за знання і замовчування про те, але надалі їх до страв і особливо до казни не використовувати” [6, Арк. 1]. Але, такі звернення до російської імператриці та Сенату ми скоріше розцінюємо як винятки, ніж систематичні явища. Адже, Малоросійський генерал-губернатор докладав чималих зусиль для відокремлення в державних установах адміністративних, судових та військових повноважень. Враховуючи це, він рідко втручався в роботу українських судів чи апелював на судові рішення по Катерини ІІ чи Сенату.

Отже, Малоросійський генерал-губернатор використовував різні засоби для заохочення української старшини до співпраці з російською адміністрацією. Серед них найпоширенішими стали запровадження щорічної заробітної плати для державних службовців, нагородження української старшини російськими чинами та роздача “з рук” російської імператриці земельних маєтностей. Іноді, Малоросійський генерал-губернатор відстоював інтереси української старшини і в найвищих загальноімперських судових інстанціях. Однак, навряд чи всі ці заходи можна зараховувати на рахунок щедрості чи особистої прихильності Малоросійського генерал-губернатора до української старшини. На нашу думку, Петро Рум’янцев заохочення української старшини в першу чергу розглядав як важливу умову належного проведення політико-адміністративних реформ в Україні-Гетьманщині, спрямованих на ліквідацію її як автономної одиниці російської імперії.

1. ЦДІУ м. Київ. – Ф. 54. – Оп. 3. – Спр. 819.

2. ЦДІУ м. Київ. – Ф. 54. – Оп. 3. – Спр. 2022.

3. ЦДІУ м. Київ. – Ф. 54. – Оп. 3. – Спр. 5398.

4. ЦДІУ м. Київ. – Ф. 54. – Оп. 3. – Спр. 5986.

5. ЦДІУ м. Київ. – Ф. 54. – Оп. 3. – Спр. 11680.

6. Інститут рукописів, НАН України ім. В. Вернадського. – Ф. 8. – Од. зб. 591. – Арк. 243; Од. зб. 104. – Арк. 38-38 зв.

7. Записки генерального судьи Акима Семеновича Сулимы. // Кс, 1884. – № 1. – С. 136-137.

8. Миллер Д. Превращение козацкой старшины в дворянство. // КС, 1897. – № 1. – С. 26-30.