Тараненко С.П. доцент кафедри економіки та управління

Академії пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля МНС України

Законодавча основа протипожежної діяльності місцевих органів влади Південної України в ХІХ ст.

Протипожежна робота місцевих органів влади певною мірою залежала від меж повноважень, які надавалися урядом та нормативної бази в галузі пожежної безпеки.

Аналізуючи нормативно-правову базу протипожежної роботи органів місцевого управління, на наш погляд, слід виокремити два аспекти цієї проблеми, по-перше, законодавче забезпечення протипожежної діяльності місцевих органів влади з боку урядових структур, а по-друге нормативно-правова діяльність органів місцевого самоврядування.

Передумовою протипожежної діяльності органів місцевого управління став Височайший указ 10 січня 1818 р. про фінансування пожежної частини в містах органами міської влади [3, 4]. Відповідно до Пожежного статуту 1832 р. за постановою губернських правлінь у розпорядження міських дум щорічно виділялися “ремонтні гроші” на утримання пожежних обозів та коней.

Для постачання губерній та міст протипожежним інвентарем, а також із метою підготовки майстрів пожежних насосів в Санкт-Петербурзі та Москві створювалися пожежні депо. Циркуляр Міністерства внутрішніх справ від 30 вересня 1823 р. рекомендував начальникам губерній створювати місцеві підприємства з виготовлення пожежних інструментів у губернських містах [3, 5]. На середину ХІХ ст. такі підприємства за сприянням губернської влади були створені в Україні лише в Харкові та Києві.

В сільських населених пунктах наказом від 15 серпня 1845 р. незалежно від форм власності вимагалося утримувати в бойовій готовності протипожежний інвентар [3, 6]. В основі системи організації гасіння пожеж лежала натуральна пожежна повинність. Пожежний статут 1832 р. практично регламентував організацію пожежної справи лише в казенних сільських населених пунктах [1, 7]. Нагляд за пожежною справою в селах покладався на сільських старост. Вони мали контролювали виконання пожежної повинності селянами, вести спостереження за утриманням і використанням пожежного інвентарю. Наказ від 30 квітня 1838 р. дозволяв у казенних поселеннях, які мали волосне або сільське управління утримувати пожежні насоси, придбані за рахунок громадських зборів [3, 8].

Селянські місцеві органи влади мали опікуватися й організацією та розвитком протипожежного страхування. Зокрема, 7 липня 1852 р. було затверджено “Положення про взаємне страхування будівель в казенних поселеннях від пожеж” [9, 10]. Стаття 6 Положення вимагала від волосних голів проводити роз’яснювальну роботу серед селян, щодо користі протипожежного страхування в поселеннях.

Ще в першій половині ХІХ ст. Новоросійський край починає інтенсивно заселятися іноземцями-колоністами. Зрозуміло, що вони приносили з собою свої звичаї, власну самоорганізацію. До того ж російський уряд сприяв появі таких поселень іноземців, надаючи їм пільги та зберігаючи без змін систему самоврядування. На чолі таких поселень стояли виборні голови та старости (шульци) [1, 11]. Саме на останніх покладався обов’язок за дотриманням пожежної безпеки, за насадженням фруктових дерев та розписом пожежного інвентарю між поселенцями.

Важливим кроком у створенні професійної пожежної охорони стало утворення поліцейських пожежних команд внаслідок видання Олександром І у червні 1803 р. наказу “Про склад пожежної охорони Петербургу” [12, 13]. Міщани були звільнені від натуральної пожежної повинності, а для ліквідації пожеж створювалися команди із солдат не придатних до стройової служби.

Отже виходячи з аналізу наведеного вище можемо зробити висновок, що значним кроком у цьому напрямку стало видання урядом у 1832 р. Будівельного та Пожежного статутів, які увібрали в себе всі законодавчі акти в галузі пожежної безпеки, що існували в Росії на початок ХІХ ст.

Будівельний статут [2] став першим в імперії кодексом нормативних документів, який узагальнив накопичений за попередні роки досвід у галузі будівництва та проектування.

Незнання населенням елементарних правил поводження з вогнем значною мірою впливало на поширення кількості пожеж. Саме це питання, а також запобіжні протипожежні заходи містилися в Пожежному статуті [1]. Цим документом обумовлювалися заходи попередження пожеж у містах і селах, на промислових об’єктах, кораблях тощо. Статут унормував організацію гасіння пожеж, було передбачено міри покарання за невиконання протипожежних правил та заподіяння пожежі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Устав пожарный / СЗРИ. – СПб.: Тип. ІІ Отделения Собственной его императорского величества канцелярии, 1857. – Т. 12. – Ч. 1. – Тетрадь 5. – С. 1-41.

2. Устав строительный / Свод законов Российской империи (далее – СЗРИ). – СПб.: Тип. ІІ Отделения Собственной его императорского величества канцелярии, 1857. – Т. 12. – Ч. 1. – Тетрадь 4. – С. 1-172.

3. Чехов А.П. Исторический очерк пожарного дела в России. – СПб.: Тип. Р.Голике, 1892. – 204 с.

4. Ярошевич А.И. Очерки экономической жизни Юго-Западного края. 1908-1912. – К., 1912.

5. Шереметьев А.Д. Краткий статистический обзор пожарных команд Российской империи. – СПб.: Тип. Р. Голике, 1892. – 271 с.

6. Лобановская М.П. Общедоступное руководство для борьбы с огнем в местностях, мало или совсем не обеспеченных правительственными средствами для означенной борьбы. – Житомир: Тип. С. Бродовича, 1894. – 150 с.

7. Пресс А.А. Общедоступное руководство для борьбы с огнем. – СПб., 1893. – 182 с.

8. Хвицкий П. Руководство для борьбы с огнем в селениях. – СПб., 1894. – 134 с.

9. Екатеринославские губернские ведомости. – 1852. – № 49 (29 августа).

10. Михайловский А.Г. Реформа городского самоуправления в России. – М., 1908. – 110 с.

11.Томіленко А.Г. Пожежна справа на Правобережній Україні в другій половині XIX – початку XX ст.: Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / Донецький держ. ун-т. – Донецьк, 2000. – 19 с.

12. Пуришкевич В. Национальное бедствие России. – СПб.: Россия, 1909. – 265 с.

13.Лохвицкий А.В. Губерния, ее земские и правительственные учреждения. – Ч. 1., изд. 2-е. – СПб., 1864. – 154 с.