Гладуш В.А.

Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова

ФОРМУВАННЯ СИСТЕМНОСТІ В ПІСЛЯДИПЛОМНІЙ ОСВІТІ

ДЕФЕКТОЛОГІВ В УКРАЇНі

У тезах висвітлені основні складові формування системи післядипломної освіти дефектологів в Україні.

Проблеми вдосконалення професійної майстерності, підвищення кваліфікації, перепідготовки учителів спеціальної школи піднімалися на ранніх етапах становлення дефектології як науки. Ретроспективний аналіз показує, що протягом 19 ст. це відбувалося за допомогою узагальнення та передачі передового педагогічного досвіду, самоосвіти. На початку 20 ст. форми підвищення педагогічних знань дефектологів отримали подальше вдосконалення. Проводилася курсова підготовка, організовувалися педагогічні з’їзди. Після революційних подій справа післядипломної освіти учителів перейшла під державну опіку. Залучення теоретичних доробок медицини, фізіології, психології, педагогіки дали можливість у 1920-х рр. на базі регіональних лікарсько-педагогічних кабінетів (Одеса, Харків, Київ, Катеринослав) якісно підвищити рівень теорії і практики післядипломної освіти учителів та вихователів спеціальної школи. До того ж радянська школа вимагала не просто освіченого, а й ідеологічно підготовленого вчителя. В цей час, через брак коштів у державі, стимулюється нова форма навчання, в тому числі і післядипломного – заочна. Підвищення кваліфікації дефектологів здійснювали вищі та середні навчальні заклади, що давали спеціальні знання, або в стислі терміни, або без відриву від основної роботи.

У рамках уніфікації післядипломної освіти в СРСР у 1930-х рр. створюється Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів, серед головних завдань якого була докваліфікація (надання необхідної освіти) та удосконалення (надання спеціальних знань з окремих предметів). Саме з цього часу післядипломна освіта дефектологів починає носити системний характер. Підвищення кваліфікації вчителів стає не приватною справою, а обов’язком, необхідною складовою педагогічної діяльності.

Постановою РНК УРСР № 86 від 5 лютого 1939 р. були створені перші в Україні обласні інститути удосконалення кваліфікації вчителів (Київ, Харків), а Постановою РНК УРСР № 956 від 17 березня 1939 р. шляхом реорганізації обласних методичних кабінетів – і в решті областей України.

У перші роки свого існування інститути виконували в основному консультативні та інформаційні функції. У республіці вкрай не вистачало дефектологічних кадрів, а тому головне завдання органів управління освітою полягало в тому , щоб не шкодячи навчальному процесу, надавати методичну допомогу працюючим учителям. Частина дефектологів, які не мали спеціальної освіти, навчалися на заочному відділені Київського педагогічного інституту ім. Горького. Зазначені обставини зумовили основні форми роботи інституту протягом 1940-х рр., а саме: проведення семінарів в обласних центрах і районах, надання групових та індивідуальних консультацій працюючим вчителям, організація лекцій в районах на нарадах вчителів, методоб’єднаннях, які читали працівники ВНЗ областей, працівники інститутів та інспектори Облвно, а також виявлення та популяризація передового педагогічного досвіду за допомогою педагогічних виставок, а також у періодичних виданнях областей.

Поступово, разом з відділами освіти та ВНЗ областей інститути долучаються до проведення курсів підвищення кваліфікації. З початку 1950-х рр. в інститутах запроваджується очно-заочна форма перепідготовки педагогічних кадрів. Її сутність полягала в тому, що ті, хто потребував підвищення кваліфікації, отримували завдання, які виконували самостійно, а влітку проходили курси, на яких їх знання перевірялися.

Суттєву допомогу у підвищенні кваліфікації дефектологів надавали союзні, республіканські, обласні, районні та шкільні педагогічні читання та науково-практичні конференції, у роботі яких приймали участь дефектологи-практики та науковці.

З кінця 1950-х рр. система післядипломної освіти дефектологів доповнилася новою формою: для окремих категорій вчителів вводяться довготермінові курси при педагогічному інституті. Із середини 1960-х рр. введено дворічні очно-заочні курси для директорів шкіл, їх заступників, класних керівників, працівників відділів народної освіти. Після 1976 р. всі обласні інститути підвищення кваліфікаціх вчителів приступили до систематичного підвищення кваліфікації працівників освіти зі встановленою періодичністю: один раз на п’ять років.

Новий поштовх у розвитку післядипломної освіти дефектологів дали реформи шкільної реформи 1984 р. Інститути підвищення кваліфікації вчителів стали науково-методичними центрами підвищення педагогічної майстерності, узагальнення і поширення передового досвіду. Цьому сприяло відкриття в інститутах кафедр педагогіки та психології (пізніше, у Запоріжжі – кафедри реабілітаційної педагогіки, у Дніпропетровську – корекційної педагогіки), що значно посилило їх навчально-методичний і науковий потенціал.

Із 1990-х рр. по сьогодення в Україні створилася стійка і, разом з тим, гнучка державна система вдосконалення післядипломної освіти дефектологів. Підвищення кваліфікації організовується як безперервний процес, основними компонентами якого є курсова підготовка, міжкурсова методична робота, самоосвіта, між якими встановився органічний взаємозвязок.

Отже, післядипломна освіта дефектологів починаючи з 1950-х рр. розвивалася шляхом оптимізації і набула таких характерних рис: цілісності та безперервності підвищення кваліфікації педагогів спецільних шкіл; погодженності і наступності функціонування різних рівнів системи (республіканський, обласний, районний, міський, шкільний); децентралізація і дерегламентація у формах, засобах і методах підвищення кваліфікації; поєднання централізованого управління і планування з широкою ініціативою на місцях. Це в повній мірі стверджує, що післядипломна освіта дефектологів набула органічності та системності.