Кульчій І.О.

Інститут законодавства Верховної Ради України, Україна

Сутність понять “реформування” і “оптимізація” та їх застосування в системі виконавчої влади України

Зміни в системі виконавчої влади вимагають теоретичного підґрунтя, єдності в тактичних і стратегічних діях. Починаючи перетворення необхідно з’ясувати їх сутність, змістові характеристики. Термінологічна невизначеність є перешкодою на шляху становлення раціональної, ефективної та стабільної системи органів виконавчої влади. Існує низка чинників, які ставлять під сумнів завершеність і відповідність цієї системи влади стратегічному курсу і цінностям нашого суспільства та вимагають визнання безперечною вимогою часу необхідність рішучих дій щодо підвищення ефективності роботи органів виконавчої влади.

За сучасних умов важливо синтезувати знання з різних галузей для повноти і цілісності досліджуваного предмету. Спробуємо послідовно проаналізувати окреслені поняття, з’ясувавши їх зміст.

Оптимізація (від латинського optimum – найкращий) – процес надання чому-небудь найкращого стану [3, с. 318], процес прийняття оптимальних рішень, процес пошуку екстремуму (глобального максимуму або мінімуму) певної функції або вибору найкращого (оптимального) варіанту із безлічі можливих [2, с. 265]. Здебільшого даний термін використовується в механіці, електроніці, математичному аналізі, тобто в точних науках.

Акцентуючи увагу на значенні оптимізації, необхідно не забувати про системні властивості державного управління. Будь-яка система може бути оптимізована, тобто доведена до певного позитивного рівня свого функціонування. Під оптимізацією розуміється не досягнення найвищого рівня розвитку системи, а досягнення максимально допустимого значення ефективності за умови стійкого і якісного режиму роботи системи. Термін «оптимізація» необхідно характеризувати, як сукупність напрямків і засобів досягнення оптимального рівня ефективності функціонування системи державного управління.

Вибір найкращого варіанту здійснюється з урахуванням критерію оптимальності, на основі якого проводиться порівняльна оцінка можливих рішень (альтернатив). Сутність критерію оптимальності об’єктивно обумовлена багатьма факторами: характером суспільного устрою, економічними законами, масштабами вирішення цілей, на досягнення яких спрямовані дії і т. д [1, с. 846].

В умовах нестабільного розвитку системи виконавчої влади в Україні доцільно застосовувати зазначений критерій для запобігання виникненню в майбутньому протиріч, кризових явищ, зумовлених невідповідністю теоретичних програм практичним реаліям життя. Об’єктивна необхідність порівнювати варіанти за кількома непоєднуваними критеріями є основною причиною ускладнень, які потрібно подолати, перш ніж сформувати критерій оптимальності. Його вибір – головне питання порівняльної характеристики альтернатив. При цьому основним методологічним принципом є системний підхід до оцінки можливих рішень.

Управлінська діяльність значною мірою складається з актів вибору, і ця обставина залишатиметься незмінною і надалі. Державний службовець постійно має здійснювати вибір, який без критерію оптимальності позбавлений сенсу. Оптимізація, яка реалізується в сталій системі, не уникає реальних суперечностей, а долає їх, і суб’єкт поводить себе як професійний компетентний управлінець, що стратегічно мислить і попереджає виникнення кризових явищ у майбутньому.

Система цінностей, яка встановилася сьогодні, очевидно, і породжує систему критеріїв вибору. Тому оптимізація в сучасному розумінні може бути визначена як процес прийняття рішення; як засіб удосконалення структури, компоненту, частини системи органів виконавчої влади; як зміна діяльності, через зняття або встановлення певних обмежень; як пошук узгодженості між підсистемами, їх взаємодія та взаємовплив.

Однак, нам необхідно створити якісно нову ефективну систему органів виконавчої влади, і досягти цього не можливо, застосовуючи окремо лише оптимізаційні заходи. Адже цей процес в розумінні автора є складовою частиною реформування, його в жодному разі не потрібно відкидати, або реалізовувати поодиноко, без погодження із стратегічними завданнями реформування.

Крім того, сучасні європейські стандарти (що значимі і для України як держави, що вливається в євроінтеграційний рух) вимагають результативності функціонування органів виконавчої влади. В нашій державі час вдатися до кардинальних змін організації управлінської системи. Здійснити це можливо лише шляхом комплексного, системного, злагодженого процесу реформування.

Реформування – це цілісний процес, що включає програму дій для вирішення системних проблем з метою унеможливлення їхнього виникнення у майбутньому, це цілеспрямована діяльність державного апарату щодо рішучого перетворення управлінської влади, результатом якої мають стати якісні зміни в системі органів виконавчої влади з урахуванням змін в об’єктах управління та формі держави.

Застосування терміну реформування цілком виправдане навіть попри те, що часто його ототожнюють із оптимізацією. Як наслідок, терміни реформування та оптимізація вживаються в державно-управлінській сфері як синоніми. На наш погляд, це породжує помилкове уявлення про процеси змін, що здійснюються і заплановані в системі органів виконавчої влади. Наголошуємо, що поняття реформування та оптимізація співвідносяться як ціле і частина.

Виправлення наявних недоліків в організації органів влади в країні, вихід на рівень сучасних вимог потребує узгодженого проведення всього комплексу реформ: адміністративної, політичної, бюджетної, податкової, освітньої, пенсійної та інших. З урахуванням реалій слід чітко визначити етапи процесу реформування, аби не допустити необґрунтованої поспішності, а то й некомпетентності в цій справі.

Ситуація в Україні ще не дає нам змоги говорити про еволюційний розвиток системи державного управління. Тому реформування органів виконавчої влади має відбуватися з урахуванням їх системних характеристик. У результаті виникне нова система, і вже її можливо і необхідно буде своєчасно і комплексно оптимізувати.

Реформування системи органів виконавчої влади України вимагає відповідного критично-конструктивного аналізу досягнень та прорахунків науки і практики і створення досконалішої теоретико-методологічної основи. Складовими останньої мають стати: об’єктивність та історизм; ціннісний, системно-структурний і фундаментальний підходи; органічна єдність теорії та практики; поєднання критичного, раціонального, конструктивного, історичного та інших підходів.

Література:

1. Большой Российский энциклопедический словарь / [Шеф-ред. : А. Е. Махов и др.]. – М. : Большая Рос. энцикл., 2006. – 1887 с. : ил. – (Золотой фонд).

2. Основы социального управления: Учебное пособие / А. Г. Гладышев, В. Н. Иванов, В. И. Патрушев и др.; под ред. В. Н. Иванова. – М. : Высш. шк., 2001. – 271 с.

3. Сучасний словник іншомовних слів / За ред. О. Семотюк. – Х.: Ранок, 2007. – 467 с.