К.е.н. Олексюк В.О.

Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет, Україна

Особливості використання землі як економічного фактору в сільському господарстві

В сільському господарстві земля є особливим економічним ресурсом. Вона не є результатом праці людини, а створена природою. Земля в сільському господарстві використовується водночас як засіб праці і предмет праці, а також як територіально-просторова база розміщення виробництва. Всі інші уречевлені засоби виробництва, створені людиною, поступово зношуються (морально і фізично) і вільно відновлюються у необхідних, у тому числі і в розширених обсягах. На відміну від вказаних засобів виробництва земля просторово обмежена і ця обмеженість абсолютна. В цьому аспекті земля відносно не відновлювана. Водночас у контексті збереження, відтворення і навіть підвищення родючості ґрунту земля повинна відновлюватися.

Для сільського господарства завжди було і залишається актуальним питання забезпечення високоефективного використання земельних ресурсів і в той же час відновлення та підвищення родючості ґрунту. В певній мірі це залежить від форм землекористування. Кожній з цих форм притаманні певні позитивні і негативні моменти. Звідси виникає нагальна потреба формування їхнього раціонального поєднання. Можна стверджувати, що в Україні цю проблему поки що не вирішено. Сільськогосподарські підприємства використовують в основному орендовані землі і при цьому термін орендних договорів, як правило, короткий. Відповідно це призводить до зниження родючості ґрунтів.

Земля як економічний ресурс є предметом дослідження багатьох «природничих» наук. На відміну від них, економічні науки досліджують землю в організаційно-економічному аспекті, тобто земля досліджується в якості об’єкту економічних відносин між людьми. В цьому плані в сільському господарстві виникають особливі економічні відносини, які отримали назву земельні відносини, тобто відносини між людьми, об’єктом яких є земельні ділянки. Головна їхня складова – це відносини власності на землю.

В економічному аспекті земельні відносини починаються із привласнення землі (а якщо земельна ділянка була вже у власності, то з її відчуження одним суб’єктом і привласнення іншим) і закінчуються належністю її конкретному суб’єкту, який має право володіти, розпоряджатися і користуватися нею за власним бажанням. Оскільки мова йде про земельні ділянки як економічний ресурс, то землевласник повинен прийняти рішення, чи він буде сам господарювати на власній землі або надають таку можливість іншим.

В правовому аспекті власність на земельну ділянку – це фіксація певних правомочностей її власника, а саме: «Право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками». Особливістю права власності на землю є певні обмеження землевласника щодо всіх його правомочностей, оскільки земельні ресурси, які навіть знаходяться в приватній власності є водночас найважливішою складовою національного багатства будь-якої країни. Від їх збереження та ефективного використання залежать продовольча і в значній мірі економічна безпека держави.

Важливим аспектом дослідження форм землекористування є їхній вплив на ефективне й раціональне використання земель сільськогосподарського призначення. По-перше – це отриманий результат від використання землі та його відношення до відповідних витрат. По-друге – це відновлення й підвищення родючості ґрунтів.

Ринкові закони і підприємницькі принципи ведення господарської діяльності змушують усіх землекористувачів ефективно використовувати землю, незалежно від форми землекористування. В той же час використання власної землі або довічне користування нею забезпечує відносно більшу гарантію щодо майбутніх перспектив економічної стійкості і стабільності розвитку господарства. Земля, що знаходиться у приватній власності може виступати в якості застави для одержання довгострокового кредиту та його використання з метою забезпечення відтворення на інтенсивно-інноваційній основі. В цьому плані є незаперечні переваги у використанні власної землі щодо збереження, відновлення й підвищення родючості ґрунту.

Землекористування на орендних засадах нерідко визначається як «ринок оренди сільськогосподарських угідь». Якщо ринок купівлі-продажу земельних ділянок змінює їх власника, то оренда передбачає лише передачу землі у тимчасове і платне користування іншому суб’єкту, без права розпорядження. При цьому оренда сільськогосподарських угідь відносно їхнього ефективного і раціонального використання орендарем нерідко оцінюється однобічно.

З точки зору системного підходу можна сформулювати такі положення:

- в плані ефективного господарювання – оренда не поступається іншим формам, а можливо навіть має певні переваги, оскільки орендар частку доходу виплачує орендодавцю, що, за інших рівних умов, знижує конкурентоспроможність орендаря. Щоб не допустити цього він намагається з більш високою продуктивністю використовувати землю;

- з позицій ефективного функціонування агроструктур у цілому, оренда дає змогу досягти оптимальних розмірів землекористування без великих складнощів і затрат, пов’язаних з купівлею-продажом землі;

- щодо збереження, відновлення й підвищення родючості ґрунту, орендне землекористування поступається усім іншим. Зменшити негативний вплив оренди на цей процес можна шляхом збільшення її термінів.

Таким чином, землекористувач не обов’язково має бути власником земельної ділянки. Він може орендувати землю, одержати її в довічне володіння від держави, навіть з правом успадкування, але від цього його статус як господаря не зміниться. Тому з позиції створення високої мотивації до ефективного господарювання на землі не так важливо, хто конкретно є її власником – той, хто на ній працює, держава, місцеві органи влади чи приватний власник. Це підтверджує вітчизняний і зарубіжний досвід. Товаровиробниками, які орендують землю повністю або частково, як правило, працюють не менш ефективно, ніж ті, хто господарює на своїй власній землі.