Политология/7. Глобалистика

к. політ. н. Кваша О. П.

Донбаська державна машинобудівна академія

Політико-правовий зміст державного суверенітету в міжнародному праві.

Ведучи мову про зміст поняття «суверенітет», необхідно погодитися з дослідником Г. Єллінеком, який справедливо зазначав, що суверенітет за своїм історичним походженням є передусім політичною ідею, яка пізніше стає юридичною. Не вчені-затворники відкрили його у своїх кабінетах — він зобов'язаний своїм існуванням могутнім силам, боротьба яких наповнюється змістом століть.

Поняття державного суверенітету було введено французьким політиком і юристом XVI ст. Жаном Боденом і спочатку зберігало зв'язок з європейським феодально-ленним правом, позначаючи насамперед необмеженість влади верховного сюзерена в протилежність влади васальних правителів. Згідно з визначенням Бодена суверенітет — це необмежена і безстрокова верховна влада монарха в державі, що належить йому в силу його природного права. Однак у той час регулюючи міждержавні відносини в Західній Європі канонічне право визнавало верховну владу тільки за римським папою. І тільки в 1648 році в документах Вестфальського миру був зроблений перший крок у бік визнання світських суверенних прав за всіма європейськими державами, таким чином поклавши початок сучасної системі, в якій суверенітет передбачається необхідним атрибутом будь-якої держави. У Вестфальському мирному договорі визнавався територіальний суверенітет за державними утвореннями.

Доктрина народного суверенітету була розроблена в XVIII ст. французьким мислителем Руссо, який називав суверена нічим іншим, як колективною істотою, утвореним з приватних осіб, які в сукупності одержали ім'я народу.

Суть народного суверенітету полягає у верховенстві народу в державі. При цьому народ розглядається як єдиний законний і правомірний носій верховної влади або як джерело державного суверенітету. В даний час доктрина народного суверенітету визнана світовим співтовариством, що знайшла, зокрема, своє відображення в ст. 21 Загальної декларації прав людини.

У сучасному міжнародному праві, крім державного суверенітету, сформувалося поняття національного суверенітету, що розуміється як право кожної нації на самовизначення. Змістом національного суверенітету є повновладдя нації, її політична свобода вибирати свою державно-правову організацію і форми взаємовідносин з іншими націями.

Розглядаючи суверенітет з точки зору міжнародного права, ми повинні звернути увагу на те, що міжнародне право як правова система традиційно розглядається як певна сукупність юридичних принципів та норм, які регулюють передусім міждержавні відносини з метою забезпечення миру і співробітництва. Це достатньо коротке визначення відображає найбільш суттєві риси міжнародного публічного права, серед яких і той факт, що норми цієї правової системи покликані регулювати особливий різновид суспільних відносин — міждержавних, тобто владовідносин з участю суверенних держав.

Міжнародне право — особлива правова система, що протягом століть створювала необхідні рамки співіснування і взаємовідносин саме суверенних суб'єктів, і розвивалася за своєю власною логікою, а в понятті суверенітету це право знаходило основний елемент диференціації. Саме суверенні держави були і залишаються здатними забезпечувати функціонування міжнародного права.

Особлива необхідність у дослідженні теми суверенітету відчувається у сучасному світі, в умовах зростаючої взаємозалежності держав. Інтенсивна глобалізація і активні інтеграційні процеси які супроводжуються покладанням державами своїх традиційних функцій і повноважень на міжнародні організації, з метою успішного вирішення регіональних та універсальних завдань, стають очевидною тенденцією розвитку міжнародної спільноти.

Наприкінці XX і початку XXI ст. в області поняття суверенітету з'явилися нові аспекти, особливо в контексті обговорення проблем глобалізації і нового світового порядку. Все активніше стала обговорюватися тема зміни, «розмивання», «зникнення» суверенітету. Останнім часом все голосніше йдеться про посилення взаємних зв'язків і взаємозалежності між державами, що веде, з одного боку, до посилення ролі наднаціональних органів, які частково делегують свої суверенні права (приклад — Європейський союз), з іншого — до визнання ряду проблем (наприклад, права людини) виходять за рамки виняткового ведення окремих держав і підлягають міжнародного регулювання (принцип «порушення прав людини не є внутрішньою справою»). Глобалізація в цілому сприяє зміні і скорочення суверенних повноважень держав, і при цьому процес є двобічним: з одного боку, посилюються фактори, що об'єктивно зменшують суверенітет країн, а з іншого — більшість держав добровільно і свідомо йде на його обмеження.

У результаті глобалізації та розвитку наддержавних аспектів у діяльності міжнародних організацій поступово змінюється і роль держав. Виникає певний дисбаланс між політичним, економічним і юридичним розумінням суверенітету в секторах, які зачепили процеси глобалізації. Держави, які не здатні пристосовувати свою національну політику до багатосторонніх вимог сучасного світу, очевидно не зможуть ефективно реагувати на вимоги всесвітньої інтеграції та їх зростаючий вплив на внутрішньодержавну політику. І хоча сучасні виклики часу свідчать про те, що регіональна інтеграція та глобалізація вимагають від держав переосмислення традиційного уявлення про суверенітет у міжнародних стосунках (яке склалося ще у результаті формування Вестфальскої системи «незалежних держав»), проте не можна погодитися з думкою (яка все частіше висловлюється сучасними науковцями та політиками), що основоположне поняття сучасного міжнародного права — державний суверенітет — втратило своє значення та роль у житті міжнародної спільноти. Глобалізація насправді призводить до ускладнення управління міжнародною системою, а також національним суспільством. Державам доводиться спільно вирішувати не лише міжнародні проблеми, але і ті завдання, які ще вчора були суто внутрішніми.

Дедалі більший обсяг суспільних відносин виходить за межі державних кордонів, а їх регулювання можливе лише шляхом взаємодії держав. При цьому саме суверенні держави несуть відповідальність як за стан справ усередині держави, так і за порядок на міжнародному рівні. Жодне інше утворення не здатне замінити державу у цій якості. Навіть протиставляння індивіда державі у тих випадках, коли він звертається за захистом своїх прав від свавілля держави у міжнародні судові органи (наприклад, Європейський суд з прав людини), а останні наділені повноваженнями притягати суверенні держави до відповідальності, не може служити підтвердженням втрати державами свого суверенітету. Повноваження будь-якої держави ширші, ніж повноваження будь-якої високоінтегрованої організації. Обмежити суверенітет держави в рамках міжнародної організації неможливо без порушення міжнародного права або зміни фактичного міжнародно-правового статусу такої міжнародної організації. Саме державна влада суверенних держав-членів, що засновують міжнародну організацію, визначає, які цілі і завдання делегувати міжнародній організації і якими саме повноваженнями її наділити, а також закріплює у своєму законодавстві положення про можливість покладання державних прав на міжнародну організацію.

Отже, у рамках міжнародної організації може здійснюватися лише обмеження суверенних прав, а не суверенітету. Наявність суверенітету є ознакою, яка відрізняє державу від інших суб'єктів міжнародного права. Основна цінність суверенітету на сучасному етапі полягає в тому, що суверенна держава може в будь-який час вільно взяти на себе здійснення необхідних їй повноважень або відмовитися від їх здійснення відповідно до міжнародного права. Це стосується і можливості відмовитися від раніше прийнятих державою міжнародних зобов'язань.

Ще один момент, на якому необхідно зупинитися у контексті з'ясування поняття суверенітету в сучасному міжнародному праві, — розкриття його змісту у міжнародно-правових документах через деякі принципи сучасного міжнародного права. Суверенна рівність держав (принцип суверенної рівності або рівноправності держав) відбиває головну якість міжнародного права як права рівних суб'єктів. У цьому сенсі саме якість суверенітету є унікальною за своїм характером і таким чином виступає основою для класифікації суб'єктів міжнародного права, визначення їх юридичної природи і обсягу їх правосуб'єктності. Принцип невтручання у внутрішні справи держав також тісно пов'язаний з наявністю якості суверенітету і ґрунтується на одному з його елементів — незалежності держави при здійсненні її внутрішньої функції. Принцип територіальної цілісності держав, що захищає право держави на цілісність і недоторканність її території, є найважливішим засобом забезпечення суверенітету держави. Територія є основною умовою існування держави, сферою дії її суверенітету. Останні десятиліття історія розвитку принципу супроводжується дискусією про законність превентивного застосування сили, про законність гуманітарної інтервенції і дій, продиктованих «необхідністю примушення до миру». Спонукальним моментом стала політика і дії США у зв'язку з ситуацією в Югославії, Іраку.

Підіб'ємо підсумки. Вступ людської спільноти у XXI ст. супроводжується суттєвою еволюцією її складових — численних національних держав. Глибокі зміни зачіпають всі їхні основні параметри — інститути державної влади, внутрішній і зовнішній суверенітет, розподіл повноважень центру з регіонами, відносини між державами. Міжнародне право, яке виступає основою для співіснування і співпраці в рамках міжнародного порядку, традиційно ідентифікує і підтримує ідею суспільства суверенних держав як «верховного нормативного принципу» політичної організації людства. Класичне визначення державного суверенітету як виняткової компетенції легітимної державної влади в межах її території сформульоване ще в XVI ст. французьким юристом Жаном Боденом і закріплене Вестфальським договором 1648 р., безперечно потребує нині певних корективів. У наші дні суверенні права держав можуть обмежуватися прийнятими ними на себе зобов'язаннями або делегуватися в певних рамках міжнародним організаціям на основі добровільно підписаних і ратифікованих національними парламентами (або іншими органами) договорів. Існування нових форм політичної самоорганізації та організації держав дає можливість стверджувати, що суверенітет як одна з ключових категорій міжнародного права переживає період переосмислення, уточнення свого значення.

При цьому незмінною залишається теза про те, що суверенітет може бути реальним для всіх держав лише в умовах міжнародного правопорядку.

Література

1. Кузнецова, Е. Западные концепции государственного суверенитета // Международные процессы. — 2006. — Т. 4. — № 2 (11). Май-август [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.intertrends.ru/elеventh/007.

2. Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом Организации Объединенных Наций 1970 г. [Текст] //Международное право в документах / сост. Н. Т. Блатова. — М., 1982. — С. 6.

3. Декларація щодо неприпустимості втручання у внутрішні справи держав, про захист їх незалежності та суверенітету, прийнята 21.12.1965 Резолюцією 2131 (XX) на 20-й сесії Генеральної Асамблеї ООН / Організація об'єднаних націй (ООН) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:// uapravo.net/data/base65/ukr65973.htm

4. Лукашук, И. И. Международное право. Общая часть [Текст] : учеб. для студ. юрид. фак. и вузов / И. И. Лукашук. — Изд. 3-е, перераб. и доп. — М. : Волтерс Клувер, 2008. — С. 329.

5. Организация Объединенных Наций : сб. документов [Текст]. — М. : Наука, 1981. — 646 с.