Право/1. История государства и права

Аспирант Турчина М.О.

Национальный юридический университет имени Ярослава Мудрого

Створення та діяльність Головного військово-санітарного управління Червоної армії в 1941-1945 рр

В умовах війни природно збільшується та ускладнюється рівень тих завдань, які повинна виконувати санітарна служба кожної армії. 11 серпня 1941 р прийнято Постанову ДКО « Про реорганізацію Санітарного управління Червоної Армії в Головне військово - санітарне управління Червоної Армії » та затверджено нове « Положення про Головне військово - санітарному управлінні ». Відповідно до останнього на ГВСУ покладалося : керівництво евакуацією поранених, організація лікувальної допомоги ,саннадзора по протиепідемічної забезпеченості армії .

З цього моменту його основними завданнями стали: керівництво евакуацією поранених та хворих, організація лікарняної допомоги на фронті, санітарний нагляд за військами і протиепідемічна та санітарно-гігієнічна робота в армії. Головне військово-санітарне управління безпосередньо підпорядковувалося наркому оборони. До його складу входили такі управління:

- протиепідемічне та банно-пральне, наказом наркомату оборони № 285 від 25 серпня 1941 р. займалося питаннями санітарно-епідеміологічного контролю, дезинфекції військ, організації лазень та пралень і стежило за гігієною харчування та водопостачання ;

- лікувально-евакуаційне, вирішувало проблеми, пов’язані з наданням допомоги хворим і пораненим бійцям Червоної Армії та формувало мережу поетапного лікування;

- кадрів - забезпечувало медичним персоналом військові лікувальні заклади;

- постачання медичного та санітарно-господарчого майна, головою якого був П.М. Журавльов .

Головне військово-санітарне управління призначало особовий склад санітарної служби, видавав накази з лікувально-евакуаційних, протиепідемічних, санітарно-хімічних питань, стежив за роботою управлінь. На нього покладалося керівництво медичними кадрами та облік санітарних втрат [162, с. 1].

Структура ГВСУ включала в себе наступні елементи: а) управління - лікувально-евакуаційне, кадрів і підготовки, постачання медичним та санітарно-господарським майном; б) відділи - лікувальний, санітарно-епідеміологічний, бойової підготовки, навчальних закладів та ін .; в) інститут головних фахівців (головний хірург, головний патологоанатом, головний терапевт, їх заступники, головні фахівці фронтів, армій, евакуаційних пунктів) і фахівців-інспекторів [15]. При начальника ГВСУ (з серпня 1941 по квітень 1946 цю посаду замішав Є.І. Смирнов) в якості дорадчого органу знаходилася Вчена медична рада.

Діяльність ГВСУ забезпечила реалізацію чіткого планування медичного забезпечення військ при проведенні стратегічних операцій і контроль за його виконанням. Необхідно відзначити, що така реалізація була здійснена вперше в історії вітчизняної військової медицини. Ефективність роботи військових медиків визначалася розробленою системою етапного лікування поранених і хворих з евакуацією їх за призначенням. Під керівництвом Є.І. Смирнова групою військових медиків була розроблена єдина польова військово-медична-доктрина. Ця доктрина не використовувалася в перші місяці війни, в період важких оборонних боїв та остаточно сформульована була Е.И, Смирновим в лютому 1942 р на засіданні 5-го пленуму Вченої медичної ради при начальнику ГВСУ. Її базовими началами стали:

• єдине розуміння принципів хірургічної і терапевтичної роботи у військово-польових умовах;

• наявність єдиних поглядів на методи профілактики і лікування уражень і захворювань;

• наступність у виконанні медичних заходів на різних етапах евакуації;

• ведення короткої, чіткої медичної документації, що забезпечує спадкоємність і послідовність в проведенні лікувально-евакуаційних заходів.

Позитивне значення цієї доктрини як в науковому, так і-в організаційному відношенні важко переоцінити, оскільки вона виступила об'єднуючим, уніфікує фактором для військової медичної служби в умовах дестабілізації.

Для збереження здоров'я поранених, швидкого повернення їх до ладу, була необхідна чітка організація роботи всіх військових медиків; раціональне розташування госпіталів і медсанбатов, правильний набір шляхів евакуації, застосування обгрунтованих методів лікування.

Законодавча політика в сфері організації військово-медичної служби передбачала певну свободу і самоорганізацію для медичної спільноти. Оскільки пріоритет був відданий професіоналам, вирішальне значення для встановлення єдності поглядів на реалізацію принципів етапного лікування мали пленуми Вченої медичної ради ГВСУ Червоної Армії, присвячені актуальним проблемам організації хірургічної допомоги пораненим на війні, питанням патогенезу та лікування ран, травматичного шоку та ін. Істотну роль грали регулярно проводилися засідання хірургічної секції Вченої медичної ради ГВСУ і її підсекцій. У роботі пленумів і хірургічної секції брали активну участь з програмними доповідями головні хірурги фронтів і флотів, армійські хірурги. Прийняті рішення конкретизували і доповнювали основні положення «Вказівок щодо військово-польової хірургії», практичне виконання яких було обов'язковим для всіх хірургів фронту і тилу. Також значимими були інструктивні листи, деталізувати тактику лікування поранених з ураженням різних анатомічних областей, формулювати рекомендації щодо застосування новітніх лікувальних методів або лікарських засобів. Яскравим прикладом таких інструкцій є «Листи хірургам фронтів про пеніцилін», складені М.М. Бурденко.

Головне санітарне управління та Народний комісаріат охорони здоров’я в перші роки Великої Вітчизняної війни докладали великих зусиль щодо налагодження системи медичної допомоги діючим військам Червоної Армії та перешкоджання розповсюдження епідемій, оскільки від цього залежало майбутнє всієї країни.