ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ З ДІТЬМИ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ
За останні десятиліття в Україні, як і в
усьому світі, збільшилась кількість людей з інвалідністю. Це відбувається в
результаті багатьох чинників: природні катаклізми, техногенні катастрофи,
забруднення зовнішнього середовища, дорожньо-транспортні пригоди, збільшення
кількості вроджених патологій і хронічних захворювань. Конституція України
гарантує усім їм право на освіту. Але на практиці ми спостерігаємо те, що певні
категорії дітей позбавлені доступу до якісної освіти. Усе це свідчить про
необхідність кардинальної зміни підходів до ролі і місця людей з інвалідністю в
житті суспільства, створення їм умов для
здобуття освіти, професії, посильної участі у трудовій діяльності.
Досвід опіки, навчання і виховання дітей з обмеженими можливостями має багату спадщину, започатковану ще на ранніх етапах суспільного розвитку. Милосердя до дітей і турбота про них, особливо про покинутих, стали поширюватися із зміцненням християнського світогляду. У слов’янських державах на таких дітей дивилися як на “божих людей”, слова “святий” і “юродивий” на Русі були синонімами.
Громадське піклування про
дітей з особливими потребами виникло на ранніх етапах розвитку Київської
держави. На початку ХІІ століття в “Повчанні князя Володимира Мономаха своїм
дітям” ми знаходимо такі рядки: “Всього паче убогих не забувайте, але ємко
могуче по силі кормите й подавайте сироті...”. За Івана Грозного піклування за
сиротами було введено у коло завдань органів державного управління. У 1586 році
в статуті Львівської братської школи було зафіксовано, що “вчитель повинен і
вчити, і любити дітей усіх однаково, як синів багатих, так і сиріт, убогих і
тих, які вулицями ходять, прохаючи на прожиток. Учити їх, хто скільки по силам
учиться може...”.
У наступних століттях з
розвитком суспільних відносин, у тяжкий період міжусобиць та війн, коли
з’явилась велика кількість людей, які мали потребу в матеріальній та моральній
допомозі, будуються богадільні, шпиталі, сирітські будинки, притулки, де дітей
не лише опікували і доглядали, а й навчали основам грамоти, живопису, співу та
різних ремесел. Особливу активність у благодійній діяльності виявила дружина
Павла І Марія Федорівна, яку називали “міністром благодійності”. Вона
піклувалася про сиріт, сліпих, глухонімих. У 1807році відкривається перший
інститут сліпих, де навчалось лише 15 дітей.
Наприкінці 30-х років ХІХ століття були
засновані Московський та Гатчинський сирітські інститути. У ці ж роки виникають
перші приватні дитячі притулки. Життя у цих та інших притулках будувалось
згідно з “Положенням про дитячий притулок”, яке було написано князем
В.Ф.Одоєвським – відомим письменником, автором таких книжок для дітей, як
“Книжки дедушки Еремея”, “Руководство для гувернанток” та ін.
Як свідчать архівні матеріали, значний
внесок у досвід організації педагогічної діяльності з дітьми та молоддю з
особливими потребами у другій половині ХІХ ст. зробили Всеукраїнська Спілка
Вчителів, Київське товариство взаємодопомоги жінкам, благодійне товариство
судового відомства, Товариство Червоного Хреста (1867), Всеукраїнське
товариство допомоги жертвам інтервенції та земства. Приватні благодійні
товариства (Товариство трудової допомоги глухонімим, Всеросійське опікунство
сліпих тощо) згідно з законом від 5 грудня 1866 року відкривають в Україні
школи для аномальних дітей: глухонімих, сліпих, розумово відсталих. Багато
робилось і приходськими благодійними організаціями. Вони створювали богадільні
для старих та утримували притулки для дітей, де вони одержували шкільну освіту
та ремісничі навики.
На початку ХХ ст. на розвиток
благодійності вплинув революційний рух. Більшовики засудили благодійність як
буржуазний пережиток та заборонили будь-яку благодійну діяльність. Внаслідок
цього були спроби відкрити спеціальні заклади в системі державної освіти –
дитячі будинки.
У 20-ті рр. ХХ ст. в Україні на чолі з
В.Г.Короленком було створено Лігу Спасіння Дітей, Раду соціальної допомоги,
Раду захисту дітей та Міністерство соціальної допомоги. У зв’язку зі зростанням
бездоглядності, виникає потреба в організації різних виховних дитячих закладів.
Так з’являються дитячі приймачі, колонії, зростає кількість дитячих будинків.
На перший план виходять соціально-педагогічні аспекти діяльності цих закладів.
У період 30 – 40-х рр. ХХ ст. тема
соціальних проблем та соціальної допомоги дітям, що мають особливі потреби була
закрита після постанови “Про педологічні перекручення в системі Наркомосів”
(1936 р.).
У 40 –50-ті роки ХХ ст. від усіх типів
навчальних й виховних закладів згідно з наказом Наркомоса (1943 р.) вимагають
вирішення нових завдань, які випливали з вимог до виховання дітей і підлітків
на завершальному етапі війни: посилення виховного впливу на дітей,
вдосконалення змісту роботи з ними, урахування їхніх індивідуальних
особливостей і схильностей, індивідуальний підхід до дитини, виховання в
колективі й через колектив.
У другій половині 50-х – середині 60-х
років ХХ століття поряд з традиційною формою інтернатних закладів – дитячими
будинками – виникають школи-інтернати, які планувалось у майбутньому
перетворити на основний тип державних освітньо-виховних закладів, спроможних
забезпечити навчання й суспільне виховання підростаючого покоління.
У 60 –70 рр. в педагогічній науці та
практиці стає помітним поворот у бік соціальної педагогіки, становлення та
розвитку її організаційних форм та інститутів, поновлення теоретичних
досліджень в галузі освіти й виховання. У сучасних умовах потреба в
соціально-педагогічній теорії та практиці посилилась тому, що посилюється роль соціальних факторів у житті
суспільства, збільшується кількість дітей та дорослих, які потребують
соціального захисту взагалі, соціально-педагогічної допомоги зокрема.