Чепульченко Тетяна Олексіївна
Теорія
і практика основних прав людини має довгу історію. Й в усіх своїх новітніх
досягненнях сучасна правова наука спиралася, перш за все, на вихідні ідеї
видатних мислителів минулого. Адже саме багатовіковий досвід людства надає нам
цінні здобутки щодо розуміння феномену права, ідеї верховенства права,
концепції правової держави тощо.
Проблеми правового статусу людини та громадянина,
а також їх забезпечення відповідними державними органами досліджувалися в
роботах таких радянських і сучасних українських вчених, як С.С. Алексєєва, М.В.
Вітрука, Б.М. Габрічидзе, В.І. Євінтова, Р.А. Калюжного, М.І. Козюбри, В.П.
Колісника, А.М. Колодія, В.В. Копєйчикова, С.Л. Лисенкова, М.І. Матузова, В.С. Нерсесянца, П.М.
Рабіновича, О.Ф. Скакун, М.В, Цвіка,
В.М. Шаповала, тощо.
Незважаючи на величезні здобутки вчених
у даній сфері, а також на існування системи актів національного законодавства з
питань захисту прав людини, комплексу актів міжнародного права, згоду на
обов’язковість яких надано Верховною Радою України, залишаються невирішеними
цілий ряд проблем, пов’язаних із достойним рівнем життя неповнолітніх, їх вихованням,
використанням інших соціальних благ.
Важливим та актуальним питанням є
розробка ефективних механізмів і юридичних засобів забезпечення і захисту прав
і свобод людини, що є одним із завдань юридичної науки на сучасному етапі її
розвитку.
Нині проблеми захисту прав людини постає
такою, що потребує вирішення як на рівні міжнародних правових відносин, так і
на рівні національного законодавства. Світова спільнота підтвердила своє
бажання захистити людину та її права. Результатом цього стали такі документи як
Загальна декларація прав людини 1948 р., Конвенція про захист прав людини і
основоположних прав 1950 р.,
Європейська соціальна хартія 1961 р. та ін.
Справедливо вказує В.І. Тимошенко, що
легітимність суспільного устрою, як і сила і дієвість держави, визначаються
успіхами і досягненнями населення, які,
у свою чергу, стають можливими завдяки тому, що люди користуються
правами і свободами. Стабільність у суспільстві і державі значною мірою
залежить від рівності цих прав і свобод. Принцип рівності людей у правах
закріплено у ст. 21 Конституції України: “Усі люди є вільні і рівні у своїй
гідності та правах. Права і свободи є невідчужуваними і непорушними”. Згідно зі
ст. 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і є
рівними перед законом. Це слід розуміти так, що закріплені Конституцією України
права і свободи поширюються рівною мірою на всіх громадян і мають для них
однаковий зміст. Вказівка на те, що громадяни є рівними перед законом, істотно
розширює сферу юридичної рівності, не обмежуючи її тільки конституційними
правами і свободами. Із цього випливає, що всі права і свободи громадян, які
закріплені в законах, також мають бути рівними. Водночас такий підхід сприяє
глобалізації уніфікації прав і свобод, забезпечує відповідність українських
правових інститутів загальнолюдськими цінностями1.
В історії юридичної теорії та практики
різних народів склалися такі основні підходи до розв’язання прав людини,
правового статусу особи2 – ліберальна (європейська) концепція,
колективістська, ісламська, традиціоналістська 3.
На постулатах та ідеях свободи,
рівності, індивідуалізму, пріоритету прав людини, на яких сформувалася
ліберальна доктрина прав і свобод людини, ґрунтуються основні положення
сучасної Конституції України, адже у ній вперше закріплено такі основні права
людини, як право на життя, честь, гідність, особисту недоторканість тощо.
Розробники чинної Конституції України і, зокрема, моделі
конституційно-правового статусу особи й громадянина, спиралися саме на
ліберальну концепцію прав людини.
Ще з прийняттям Декларації про державний
суверенітет 16 липня 1990 року, в преамбулі якої наголошується на необхідності
всебічного забезпечення прав і свобод людини, в України почався процес
переорієнтації правової системи щодо вирішення проблеми прав людини і
громадянина як найвищої соціальної цінності. Своє логічне завершення цей процес
отримав з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 року, яка встановила
новий конституційний статус людини і громадянина на основі сучасної ліберальної
концепції прав людини у відповідності із визнаними світовим співтовариством
стандартна в галузі прав людини. Її принципова відмінність від старих
радянських підходів до визначення конституційного статусу полягає:
по-перше, у відмові від класового
підходу при закріпленні правового статусу особи;
по-друге, у визначенні суб’єктом прав і
свобод людини і громадянина. Поняття “права людини” і “права громадянина” не є
тотожними, оскільки відображають різні аспекти статусу особи. Людина як член
громадянського суспільства є суб’єктом прав, що випливають із природного права.
Ці права притаманні всім людям від народження, вони не обумовлені належністю до
громадянства певної держави і не залежать від того, визначає їх держава чи ін.
Права громадянина, тобто індивіда як члена політичного організованого
суспільства, випливають з позитивного права, закріплюються за особою в силу її
належності до громадянства певної держави;
по-третє, у визнанні суб’єктом прав і
свобод індивідуально кожну конкретну людину і громадянина, у відмові від
пріоритету інтересів колективного суб’єкта, але його визнання не може
призводити до ігнорування індивідуальних прав і свобод людини:
по-четверте, у відмові від пріоритету
інтересів держави над інтересами особи.4
Як ми бачимо, вирішальний вплив на встановлення
прав людини зробила побудована на ліберальній концепції природно-правова
доктрина, яка встановила пріоритет прав людини, нові параметри взаємовідносин
між індивідом та владою. В затвердженні прав та свобод людини відіграло важливу
роль їх ідеологічне, доктринальне обґрунтування – вчення про природні права
людини, які не залежать від розсуду та свавілля державної влади, а мета
останньої – забезпечення прав, визначених природою.
Сьогодні законодавчо закріплене правове
положення людини своєю основою має саме природно-правову концепцію, яка
обумовила в якості первинних принципів свободу та невід’ємність, не
відчужуваність прав людини, які належать їй від народження. Визначаються
орієнтири у взаємовідносинах держави і людини – свобода, рівність, верховенство
права, універсальність прав людини, взаємність відповідальності.
Розуміння прав людини в сучасній
юридичній літературі зводиться до таких основних позицій:
1)
права людини –
це певним чином внормована її свобода 5;
2)
права людини –
це певні її потреби 6 чи інтереси 7;
3)
права людини –
це її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі,
законодавству 8;
4)
права людини –
це особливий вид (форма існування, спосіб прояву) моралі 9.
Як
слушно зазначає П.М. Рабинович, усі ці тлумачення (крім першого), відбивають
досить суттєві, проте не онтологічні “статуси” досліджуваного феномена, і
тільки категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно відбити саме
онтологічну соціальну сутність прав людини 10.
Важливим поштовхом в розвитку прав людини стало ХХ ст., коли в 1942 році
26 держав-союзниць у Декларації Організації Об’єднаних Націй виразили своє
тверде переконання в тому, “що повна перемога над ворогами є дуже важливою для
захисту життя, свободи, незалежності та релігійної свободи, а також для
забезпечення прав людини і справедливості як на власній території, так і на
інших територіях. Поняття прав людини значно збагатилося і було детально
розроблене з прийняттям Загальної декларації прав людини 1948 року,
Європейської конвенції про захист прав і основних свобод 1950 року, Міжнародних
пактів 1966 року та інших міжнародних актів в галузі прав людини.
У п. 3 ст. 1 Статуту ООН було
проголошено, що одним із завдань Організації Об’єднаних Націй є здійснення
спільної діяльності держав – членів Організації, спрямованої на те, щоб права
людини дотримувалися і поважалися всіма, незалежно від раси, статті, мови та
релігії. Відповідно до цього положення Україна як один із засновників ООН взяла
на себе зобов’язання діяти самостійно або разом з іншими державами для
досягнення загальної поваги до прав людини та їх реалізації 11. У
Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року закріплено
превагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних
норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.
Права
і свободи людини – позанаціональні і позатериторіальні. Як
загально-цивілізаторська, загальнокультурна цінність, не залежна від націй,
ідеологій, релігій, вони давно стали об’єктом міжнародно-правового регулювання.
Україна як член міжнародного і європейського співтовариства, зокрема такої
авторитетної і впливової міжнародної правозахисної організації як Рада Європи,
зобов’язана дотримуватись загальноприйнятих у цій сфері міжнародних стандартів,
закріплених у вказаних вище міжнародних актах широко відомих актах, як Загальна
декларація прав людини (1948 р.).
Спираючись
на ці та інші міжнародно-правові документи, нова Конституція України закріплює
цілий ряд нових прав, раніше невідомих на Конституції Радянської Україні, ні
українському законодавству. Серед них слід особливо відзначити право на життя
(ст. 27), право на повагу гідності (ст. 28), право на невтручання в особисте і
сімейне життя (ст. 33), право на свободу думки і слова, на вільне вираження
своїх поглядів і переконань (ст. 34), право на свободу об’єднання у політичні
партії та громадські організації (ст. 36), та інші. Чимало нових прав викликано
не тільки приведенням їх у відповідність з міжнародними пактами про права
людини, а й запровадженням в Україні механізмів ринкової економіки. Це такі,
зокрема, права, як право приватної власності (ст.41), право на підприємницьку
діяльність (ст. 42), право на забезпечення у разі безробіття (ст. 46), право на
страйк (ст. 44) тощо.
Характер будь-якої держави та суспільства
взагалі багато в чому визначається правовим статусом особи як людини і як
громадянина в державі і в суспільстві. Правовий статус має загальний характер
та розповсюджується на всіх громадян.
Узагальнюючи все вищевикладене можемо
сказати:
1.
Права людини
мають універсальний та динамічний характер. Вони діють у всіх сферах
життєдіяльності суспільства, є невідчужуваними і поширюються на кожну людину
без винятку, повинні гарантуватись в будь-якій країні. На сучасному етапі права
людини привертають усе більше та більше уваги в установах ООН, а також НБСЄ та
Раді Європи. Розвиток зв’язків між державами та народами призвели до того, що
на зміст прав і свобод стали впливати різні міжнародні фактори. Досвід та ідеї,
що поширювалися в одній державі, стали використовуватися й іншими державами.
2.
Сьогодні законодавчо закріплене правове
положення людини своєю основою має саме природно-правову концепцію, яка
обумовила в якості первинних принципів свободу та невід’ємність, не
відчужуваність прав людини, які належать їй від народження. Визначаються
орієнтири у закріплених за людиною фактичним обсягом прав і обов’язків,
здійснюються користуванням цими правами і свободами.
Література:
______________________
1 Тимошенко В.І. Юридична і фактична рівність: проблеми розмежування. –
Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 33. –
К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. – С.2.
2 Права
человека. Учебник для вузов / Ред. Е.А. Лукашева. – М.: НОРМА, 2000. –
С.214-223.
3 Конституции зарубежных
государств. – М.: Изд-во БЕК, 1996. – С. 135.
4 Кравченко В.В. Конституційне
право України: навч. посібник. Частина 1. – К., 1998. – 88 с. – С.63.
5 Нерсесянц В.С. Права человека в истории политической и правовой мысли (от древности до
декларации 1789 г.) // Права человека в истории государства и современном мире.
Отв. Ред. Лукашева Е.А. – Ин-т гос. и права АН СССР, 1989. – С.21-29.
6 Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы,
реальность. – М., 1991. – С.8, 12.
7 Шайкенов Н.А. Правовое обеспечение интересов
личности. – Свердловск, 1990. – С. 10-26.
8 Henkin L. The age of rights.
– N.Y., 1998. – P.36.
9 Милн А. Права человека и человеческое многообразие
// Международное сотрудничество и права человека. – М., 1989. – С.37.
10 Рабінович П.М. Права людини і громадянина у Конституції
України (до інтерпретації вихідних конституційних положень). – Х.: Право. –
1997. – С.17.
11 Ісакович С. Механізм діяльності ООН щодо захисту прав людини //
Український часопис прав людини. – 1994. - №1. – С.23.