Секція – Філософія, підсекція – Історія філософії

М.А. Шегута

Українська інженерно-педагогічна академія

СПЕЦИФІКА ДЖЕРЕЛ ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ: МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ.

Вихідним пунктом історико-філософського дослідження є джерело історії філософії. Історико-філософський пізнавальний процес заходиться у прямій залежності від кількості інформації, тобто від джерел, які має у своєму розпорядженні історик філософії. Історія філософії, як і інші історичні дисципліни, безпосередньо має справу з джерелами, по яким дослідники пробують реконструювати філософську і суспільно-політичну думку минулих епох. Саме джерела зв’язують часи минулі та теперішні. При визначенні джерела історії філософії слід виходити з визначення предмета філософії, її функцій та предмета історії філософії.

Предмет філософії змінюється в кожну історичну епоху. Тому до визначення історико-філософських джерел потрібен конкретно-історичний підхід. Дійсно, в античності, середньовіччі, в добу Ренесансу та в Новий час коло проблем, якими займалась філософія, було різним. Навіть більше, у самій античній філософії на різних етапах її розвитку – досократика, грецька класика, еллінізм – предмет філософії істотно змінювався. Філософія доби Відродження філософія взагалі була “всеїдною”. Навіть в Новий час, коли вже почався процес “відпочкування” від філософії конкретних наук, ще не виявляється більш-менш чіткого кола проблем, які повинні були б бути предметом дослідження філософії. Скажемо, терміном “філософія” французькі просвітителі доби Просвітництва визначали свій світогляд як сукупність природознавчих, моральних, політичних, естетичних та власне філософських поглядів.

Історія філософії, нагадаємо, займається вивченням виникнення, становлення та розвитку філософського знання, філософських систем, шкіл, учень, течій, концепцій, проблем. Мета логіко-теоретичного дослідження історико-філософського процесу спонукає відбирати специфічний матеріал з усіх різноманітних фактів філософського життя людства. Тому історія мови, розумового розвитку дитини, історія науки, взагалі духовного розвитку людства, стає постійною “ділянкою” роботи філософа. І особливості історико-філософського дослідження багато в чому визначаються сукупністю джерел, їх повнотою, інформативністю, об’єктивністю тощо.

Для адекватної реконструкції історико-філософського процесу творів філософів минулого явно недостатньо: у такому випадку “нефілософськими” будуть вважатися цілі народи, в яких майже не було професійних філософів, особливо на ранніх етапах їх історії; філософський процес тут хоч і йшов дещо за іншою схемою, але він відбувався, незважаючи на відсутність “чисто” філософських трактатів. Була й створена своя оригінальна самобутня філософія. Коли йдеться про умови, в яких творилась ця філософія, треба розуміти як свідомість епохи, у тому числі й методологічну свідомість. ¹

Філософія як рефлексія про межові основи буття теоретично осмислює весь матеріал духовної культури, пронизує всі шари суспільної свідомості, завжди свідомо ставить собі завдання будувати свої концепції по можливості на всьому обсязі знань своєї епохи, відшукати в них єдність, знайти їх вищий синтез. Тому без творчої ув’язки філософії з загальним культурним розвитком неможлива раціональна реконструкція історико-філософського процесу. Ось чому історик філософії змушений виходити за межі власне текстів, які прийнято вважати філософськими, спеціально розглядати коло явищ, що існують поза філософією і незалежно від неї.

Як форма суспільної свідомості і самосвідомість певної культури конкретного історичного періоду, філософія тісно зв’язана з іншими формами суспільної свідомості і сферами людської діяльності – політикою, релігією, правом, мораллю, мистецтвом, художньою літературою. При визначенні природи джерел історії філософії слід виходити з наявності двох методологічних підходів до вивчення історії філософської думки: інтерналістського та екстерналістського. Інтерналістський підхід вимагає при вивченні історії філософії виходити виключно з іманентних законів розвитку філософського знання. Екстерналістський підхід передбачає, що зміни в історико-філософській науці зумовлені зовнішніми по відношенню до філософського знання чинниками. Обидва підходи мають підставу, і абсолютизація одного з них може привести до помилок у визначенні джерел історії філософії, а врешті-решт до порушення адекватності в реконструкції текстів.

Для забезпечення максимальної повноти при визначенні джерел слід враховувати також такий момент: важливо розрізняти філософські теорії, що створювались професіоналами, і непрофесійні філософські погляди. Якщо єдиним філософським утворенням визнати тільки філософські концепції, що створені на професійному рівні, то джерелом історії філософії буде тільки філософський трактат. Однак філософія далеко не завжди виступала у чистому вигляді: історія філософії включає також духовно-ідеологічні явища, які не мають філософсько-теоретичного характеру. Тому й матеріал, на який опирається безпосередньо історик філософії в процесі раціональної реконструкції історико-філософського процесу, досить-таки різноманітний.

Адекватна раціональна реконструкція філософського розвитку людства опирається не тільки на матеріал конкретних джерел, а й на всю суму знань історика філософії – на його світогляд, методологічні принципи, а також на все те, що прийнято називати позаджерельним знанням. Тому історико-філософська наука за специфікою своєї природи здатна виконувати інтегративну функцію. Історія філософії, включаючи в себе історію пізнання, логіку, історію етичних, естетичних та соціально-політичних ідей, в концентрованому вигляді виражає сукупний духовний досвід людства, теоретичні підсумки його пізнавальної діяльності.

Таким чином, філософія відрізняється від конкретних наук і за джерелами, оскільки вона запозичує факти із різних форм та сфер пізнання. Конкретні науки теж опираються на певну дослідну базу, але оперують на кожному етапі свого існування досить-таки окресленим і конкретним фактичним матеріалом. Історик філософії має справу з необмеженим матеріалом досвіду. Правда, на шпальтах часописів і монографій, присвячених методології історії філософії, уже висловлювалось побоювання, що історико-філософське дослідження, коли в нього втягуються такі явища, які не мають прямого відношення до історіографічної діяльності в області філософії, може привести до розмивання його до предмета суспільної думки, історії культури взагалі. ²

Однак для адекватного відтворення багатогранного процесу розвитку філософської думки вивчення одних тільки філософських творів явно недостатньо. Вивчення і реконструкція кожної філософської проблеми, концепції чи цілої течії може бути плідним при умові, якщо ми помістимо її в достатньо широкий культурно-історичний контекст. Включення в історико-філософський аналіз знань, поєднаних з такими формуваннями культури і суспільства в цілому, як соціальні та економічні інститути, політика, релігія, література, мистецтво, взяті в їх конкретній соціоісторичній обумовленості, дає можливість плідної раціональної реконструкції історико-філософського процесу. Творче використання конкретних фактів та узагальнених висновків суміжних гуманітарних наук дає можливість історії філософії поглибити необхідні для розвитку її власного предмета загальні ідеї, а також більш глибоко проникнути в зміст конкретних філософських систем або учень.

У зв’язку з цим при класифікації історико-філософських джерел слід розрізняти “безпосередні” та “побічні” джерела. Звертання до побічних, нефілософських текстів спрямоване на виявлення в їх глибинах філософськи значущого підтексту; історик філософії має вести пошук у таких джерелах приховані філософські реалії. Творче використання всього арсеналу філософських та нефілософських джерел відкриває перед дослідником історії філософської думки можливість більш повно з’ясувати соціальну та духовну атмосферу, що мала місце в період виникнення філософських учень, більш глибоко проникнути в сутність певного філософського феномена. У цьому аспекті історико-філософське джерело можна кваліфікувати як засіб наукового пізнання. ³

ЛІТЕРАТУРА

1. Див.: Методологическое сознание. – К., 1992.

2. Каменский З.А. Методология историко-философского исследования (Проект систематизации) // Методологические проблемы историко-философской науки. – Воронеж, 1986.

3. Див. Про проблеми методології історії філософії: Баллер Е.А. Социальный прогресс и культурное наследие. – М., 1987; Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М., 1986; Библер В.С. История философии как философии // К началам логики культуры // Историко-философский ежегодник. – М., 1989; Богомолов А.С., Ойзерман Т.И. Основы историко-философского процесса. – М., 1983; Гадамер Г.-Г. Истина и метод. – М., 1992; Горский В.С. Историко-философское истолкование текста. – К., 1983; Кушаков Ю.В. О перспективных направлениях разработки историко-философской методологии // История философии и культура. – К., 1991; Методологический анализ историко-философского знания (под ред. И.В. Бычко). – К., 1987 та ін.

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА

Прізвище, імя та по батькові: Шегута Михайло Андрійович;

Місце роботи: Українська інженерно-педагогічна академія;

Посада: завідувач кафедри;

Вчена ступінь: кандидат філософських наук;

Вчене звання: доцент, академік Міжнародної академії наук

педагогічної освіти;

Домашня адреса: 94016 м. Стаханов Луганської області,

проспект 50-ти річчя Жовтня, б. 5, кв. 29;

Телефон сл. 4-29-62.