Сербулова Н. А. , Нєпєіна Г. В.

Чорноморський державний університет імені Петра Могили, м. Миколаїв, Україна

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ Й ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ ІНДИКАТОРІВ І ІНДЕКСІВ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ТУРИЗМУ

З середини 90-х років ХХ ст. сталий розвиток туризму став пріоритетним напрямком для організацій Європейського Союзу. У Комюніке «Спільна робота для майбутнього європейського туризму» Європейська Комісія запропонувала надалі «стимулювати сталий розвиток туристичної діяльності в Європі шляхом реалізації «Порядку денного на ХХІ ст.»». З прийняттям таких документів, як «Порядок денний на ХХІ ст.», Йоганнесбурзький план виконання рішень Всесвітньої зустрічі на вищому рівні зі сталого розвитку та інших, в оббіг були введені такі поняття, як індекси та індикатори сталого розвитку.

Під індикатором розуміється показник, який дозволяє судити про стан або зміни економічної, соціальної або екологічної змінної. Індекс – це агрегований або зважений індикатор, заснований на декількох інших індикаторах або даних [6]. Відповідно індикаторам та індексам надається зміст базових елементів інформації, які використовуються в інтересах процесу управління. Індикатори та індекси можуть виконувати роль одиниць стислої інформації, на основі яких створюється короткостроковий, середньостроковий або довгостроковий прогноз розвитку подій [5]. Індикатори сталого розвитку мають відображати економічні, соціальні та екологічні аспекти задоволення потреб сучасного покоління без обмеження потреб майбутніх поколінь щодо задоволення власних потреб [1].

Першою комплексною розробкою системи індикаторів сталого розвитку стала робота Комісії з питань сталого розвитку ООН (1996). Загальне число запропонованих індикаторів становило 132. Всі індикатори були розділені на 4 групи: соціальні (41), економічні (26), екологічні (55) і організаційні (10) [1]. Слід також відзначити індикатори, запропоновані в рамках щорічної доповіді Світового Банку «Індикатори світового розвитку». У США була розроблена своя система індикаторів сталого розвитку, цілями і завданнями якої було дати характеристику збалансованості розвитку країни, оцінити тенденції розвитку і визначити найбільш значні показники. Система складалася з 3-х типів показників: соціальних, екологічних, економічних. Перевага віддавалася тим, за допомогою яких можна було б дати характеристику результатам розвитку на довгостроковий, короткостроковий і даний періоди [2].

Зараз офіційні системи індикаторів сталого розвитку мають фактично всі найбільші міжнародні організації та розвинені країни. Виходячи зі світового досвіду, можна сказати, що в основі створення систем індексів та індикаторів сталого розвитку лежать 2 підходи: побудова узагальненого, агрегованого індикатора, або побудова системи індикаторів [3]. Агрегування індикаторів здійснюється на основі 3-х показників: еколого-економічних, еколого-соціально-економічних та природних [6]. Найбільш відомим агрегованим індикатором є «екологічний слід» (екологічний відбиток), що був введений в 1992 р. канадським екологом В. Рисом і його аспірантом М. Векернагелом [3]. Цей індикатор означає таке використання природних ресурсів, яке не завдає екологічної шкоди [4]. Крім того перспективними можуть стати: система еколого-економічного обліку, індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), індекс екологічної стійкості, індикатор «здоров’я населення», індекс сталого економічного добробуту тощо.

В якості індикаторів сталого розвитку туризму використовуються запропоновані Всесвітньою туристичною організацією показники: 1) для державної реалізації концепції сталого розвитку (наявність місцевої політики по сталому розвитку в районі; реєстру місць, що представлять культурну та природну цінність; кількість туристичних комплексів, що беруть участь в програмі з управління природокористуванням тощо); 2) для дії антропогенної діяльності (туристські перевезення, використання землі, енергії, води, поводження з твердими відходами); 3) соціальний і культурний показник (співвідношення працівників, які не проживають в даному місці, до загальної кількості працюючих в туризмі; кількість зареєстрованих крадіжок тощо); 4) економічний показник (сезонні коливання зайнятості в туристичній сфері, сезонні коливання оренди житла, середня тривалість ночівель тощо) [4].

В Україні відповідно до «Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року» (затверджена Постановою Кабінету Міністрів від 21.07.06 № 1001) основною метою регіональної політики до 2015 року є створення умов для підвищення конкурентоспроможності регіонів, забезпечення їх сталого розвитку на сучасній технологічній основі, високої продуктивності виробництва та зайнятості населення. Державна підтримка здійснюватиметься, зокрема, за таким напрямом, як розвиток туризму та рекреації.

Література

1. Бобылев С. Н. Индикаторы устойчивого развития: региональное измерение [Пособие по региональной экологической политике] / С. Н. Бобылев. – М. : Акропол, 2007. – 60 с.

2. Бойко Е. В. Основные подходы к выделению показателей устойчивого развития: мировой и отечественный опит / Е. В. Бойко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

3. Кубатко А. В. Научный подход к определению экологического следа, как индикатора устойчивого развития на уровне региональных экономик // Механізм регулювання економіки. – 194, 2009. – № 1. – С. 20 – 25.

4. Мельник Л. Г. Социально-экономический потенциал устойчевого развития: учебник [для студ. высш. уч. зав.] / Л. Хенс, Л. Мельник. – Сумы : ИТД «Университетская книга», 2007. – 1120 с.

5. Прадун В. П. Економіко-екологічні основи сталого розвитку регіональних агропромислових комплексів / В. П. Прадун. – Л., 2005. – 342 с.

6. Тарасова Н. П., Кручина Е. Б. Индексы и индикаторы устойчивого развития / Н. П. Тарасова, Е. Б. Кручина [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.sustsistem.com