Корєніцина Тетяна Володиміровна, Дулін В’ячеслав Геннадійович

Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського

Розвиток як фактор антикризового управління та засіб підвищення антикризової стійкості

Актуальність. Розвиток ринкових відносин в Україні та лібералізація зовнішньоекономічної діяльності докорінно змінила вимоги до діяльності вітчизняних підприємств, змісту їх фінансової роботи.

Нині фінансова стабільність є важливою передумовою успішного ведення господарської діяльності, формує імідж господарюючого суб’єкта і його конкурентоспроможність. Основну увагу третина світових лідерів приділяє пошуку нових напрямів господарювання, нових сфер використання основного капіталу, тобто розвитку. Для українських підприємств, що функціонують в умовах зростаючої невизначеності та динамічності зовнішнього оточення, одним з головних чинників забезпечення стійкості стає їх сталий розвиток. На етапі здійснення економічних реформ, переходу до інноваційного типу економіки саме розвитку підприємств має бути приділена особлива увага.

Українські вчені значної уваги приділяють темі розвитку, як засобу підвищення конкурентоспроможності. Це, насамперед: Л.Антонюк, Н. Дробитько, П. Дроваль, В. Мартинюк, О. Підлісна, серед іноземних вчених можна назвати, зокрема, М. Портера.

Будь-яка соціально-економічна система досягає успіху в своїй діяльності, якщо вона знаходиться в стані послідовного і неухильного розвитку. Розвиток – це придбання нової якості, що визначає посилення і стійкість життєдіяльності організації, її зростання. Як би успішно вона не функціонувала, але якщо керівництво не націлене на освоєння нових технологій, що дозволяють виробляти нові види продукції більш високої якості і з найменшими витратами, вона через певний проміжок часу ризикує стати неконкурентоспроможною. А це означає ослаблення позицій на ринках збуту, втрату споживачів продукції та зниження розмірів прибутку. Все це сприяє виникненню кризової ситуації в організації і може послужити причиною банкрутства [1, с. 24-36].

За сучасних умов для зростання конкурентоспроможності підприємств, потрібно застосовувати інноваційну політику. У світі існують дві моделі інноваційної політики – американська та японська. Американська ґрунтується на найвищій автономії підприємства, на принципі вільної конкуренції на регулюванні ринку великими міжнародними корпораціями. Орієнтація технологічного розвитку здійснюється шляхом виокремлення пріоритетної галузі. Японська модель передбачає забезпечення державою технологічний пріоритетів за допомогою стимулювання не окремих галузей, а конкретних технологій [2, с. 3-8].

Рисунок 1 – Управління антикризовою стійкістю на базі розвитку

Інноваційні зміни в підприємництві порушують рівновагу, але створюють внутрішню енергію зростання конкурентоспроможності. Економічне зростання визначається кількістю і якістю факторів виробництва та нововведеннями (рис.1).

Перша група факторів являє собою сукупність власних внутрішніх можливостей інноваційного процесу як складної відокремленої системи, визначають її розвиток. Тут в першу чергу виділяють такі елементи інноваційного процесу, як постановка цілей, вироблення інноваційних рішень, розробка проектів і програм.

Склад другої групи складається з можливостей самого підприємства, що проявляються в різних аспектах його фінансово-господарського стану, стану організаційної структури управління, і т.д. Інноваційний потенціал підприємства визначається також величиною його ресурсів як матеріальних, так і інформаційних, і прямо залежить від якості, професіоналізму і рішучості управлінських кадрів [3, с. 441-448].

В умовах загального прискорення науково-технічного прогресу, глобалізації, посилення конкуренції, яке супроводжується скороченням термінів дії конкурентних переваг і необхідністю поділу ринку на сектори, ніші, інноваційність стає ключовим фактором успіху, якщо не єдиним засобом виживання. А стратегічне управління нововведеннями – найважливішим завданням антикризової політики підприємства, виконання якої багато в чому залежить від якості прийнятих інноваційних рішень, від можливості знаходити такі рішення, які організаційно та економічно зможуть забезпечити досягнення поставленої мети по створенню конкурентоздатної продукції.

Література:

1. Антонюк Л.Л. Інноваційні фактори підвищення конкурентоспроможності національної економіки. – Економіка: проблеми теорії та практики. – 2011. – Вип. 147. – С. 24–36.

2. Дробитько Н.А. Организационная структура управления конкурентоспособностью предприятия. – Економіка: проблеми теорії та практики. – 2011. – Вип. 116. – С. 3–8.

3. Мартинюк В.М. Забезпечення конкурентоспроможності продукції шляхом здійснення інноваційно-інвестиційної діяльності. – Економіка: проблеми теорії та практики. – 2012. – Вип. 207. – С. 441–448.

4. Підлісна О.А. Особливості промислових інвестицій.  – Економіка: проблеми теорії та практики.  – 2010.  – Вип. 199. – С. 136–144.

5. Майкл Портер. Конкуренція. Michael E. Porter on Competition. – М.: Вільямс, 2006. – С. 608.