Несімко С.О.

Львівський національний університет імені Івана Франка

Місце та роль банків на депозитному ринку

Однією з основних функцій банківської системи є раціональний розподіл фінансових ресурсів шляхом акумулювання тимчасово вільних коштів суб’єктів господарювання і населення та спрямування їх у кредитно-інвестиційний процес. З огляду на це, важливого значення та актуальності набуває визначення місця та обґрунтування ролі банків на депозитному ринку як основних посередників у розподілі грошових ресурсів.

Значну увагу темі залучення коштів у формі депозиту приділяли такі видатні зарубіжні вчені, як А. Маршал, А. Сміт, П. Роуз, а також вітчизняні науковці: М. Алексєєнко, О. Барановський, І. Школьник, С. Співак, І. Карбівничий та ін. У своїх працях вони розглядали економічне значення депозитних операцій, їх вплив на ресурсну базу банку, технологію проведення депозитних операцій із фізичними та юридичними особами.

Для того, щоб визначити місце і роль банківських установ на депозитному ринку, варто спочатку ідентифікувати його як частину фінансового ринку. Ми підтримуємо думку, що сегментацію фінансового ринку варто здійснювати за товаром, який є об’єктом купівлі-продажу на цьому ринку. Отож, товаром на фінансовому ринку є фінансові активи, а саме: валюта та депозити, кредити та позики, цінні папери, крім акцій, що включають в себе, по-перше, короткострокові цінні папери – векселі, облігації, депозитні сертифікати, банківські акцепти, та, по-друге, середньострокові цінні папери – середньострокові облігації, акції та інші форми участі в капіталі, похідні фінансові інструменти, що включають у себе контракти форвардного типу та опціонні контракти [4].

Для дослідження нам цікава лише та частина грошового фінансового ринку, товарами на якому виступають депозити, кредити і позики – відповідно це депозитний та кредитний ринки. Адже залучення депозиту – це свого роду позика банківській установі. Графічно цей вузький сегмент можна зобразити так:

Рис. 1.1. Структура сегменту фінансового ринку

Значення банківських установ на фінансовому ринку підкреслюється тим, що саме банки регулюють грошові потоки – найбільш ліквідні фінансові активи і саме банківські установи формують попит та пропозицію грошей через мультиплікативні ефекти. У системі установ інфраструктури фінансового ринку головна роль належить банкам як інститутам, через які проходить рух основної частини грошових ресурсів. Банки виступають певною мірою як інститути інтеграції різних сегментів фінансового ринку [2].

Для ефективного функціонування банку необхідним є виконання однієї із головних його функцій, а саме забезпечувати розподіл фінансових ресурсів шляхом акумулювання грошових нагромаджень, доходів та заощаджень юридичних і фізичних осіб.

Залучення ресурсів для банку є основою його діяльності, пріоритетним завданням, яке історично відіграє первинну і визначальну роль відносно його активних операцій. Вкладні кошти є найбільш вагомою частиною ресурсної бази банків, яка в кілька раз перевищує його власні кошти. Тому одним із пріоритетних напрямів стратегії розвитку діяльності банків на депозитному ринку є підтримка ресурсної бази банків на достатньому для їх ефективного функціонування рівні [1]. При цьому дуже важливим залишається питання залучення оптимального обсягу депозитних ресурсів на оптимальний строк. Саме ці факти дають змогу стверджувати, що банківська депозитна діяльність, місце та роль банків на фінансовому ринку є безумовно актуальними на сучасному етапі економічного розвитку та ринкових відносин.

Основою ресурсної бази банків є розміщені в ній грошові кошти клієнтів. Клієнтська база кожного банку за своїм складом неоднорідна: юридичні та фізичні особи – дві групи клієнтів з принципово різними фінансовими можливостями, необхідністю та кінцевою метою зберігання коштів, розмірами депозитів, потребою в додаткових банківських послугах та продуктах, тощо. Тому банківські продукти, які направлені на залучення грошових коштів на депозитні рахунки, повинні враховувати особливості кожної групи клієнтів [9].

Діяльність банків на депозитному ринку здійснюється у декількох напрямках: по-перше, банки здійснюють трансформацію тимчасово вільних грошових коштів економічних агентів у капітал, по-друге, банки самі виступають вкладниками депозитів у інших банках.

Перше пояснюється тим, що суб’єкти господарювання отримують кошти для фінансування своєї діяльності перш за все у вигляді кредитів короткострокового і довгострокового характеру. Отже, в такому випадку тимчасово вільні фінансові ресурси акумулюються у вигляді депозитів і перетворюються у кредитні ресурси для суб’єктів господарювання та банківських установ.

Аналіз багатовікової світової історії банківської справи та механізму функціонування грошового ринку дає підстави віднести до банківської діяльності комплекс із трьох посередницьких операцій:

· приймати грошові вклади від клієнтів;

· надавати клієнтам кредити і створювати нові платіжні засоби;

· здійснювати розрахунки між клієнтами.

Виконання цього комплексу операцій можна вважати визначальною економічною ознакою банку взагалі – як центрального, так і комерційного. Перелічені операції є базовими, вони створюють первинну (родову) сферу банківської діяльності. Це місце їх визначається самою природою грошового ринку.

У зв'язку з виконанням депозитно-кредитних операцій банки беруть участь у забезпеченні обороту платіжними засобами, у нарощуванні їх маси в обороті, активно впливаючи на пропозицію грошей. Відтак виникає ще одна специфічна риса в діяльності банків – зберігання вільних резервів на кореспондентських рахунках у центральних банках і нормування залишку їх за залученими депозитами [3].

Отже, депозитна політика банківських установ впливає на поведінку суб’єктів грошового ринку. Банківські установи як суб’єкти депозитного ринку намагаються реалізувати свої інтереси за умови врахування впливу депозитної політики центрального банку, та базуючись на конкретних умовах функціонування депозитного ринку.

Депозитна політика банківських установ спрямована на оптимізацію витрат із залучення коштів на депозитному ринку за умови їх ефективного використання. Такий механізм реалізації інтересів всіх суб’єктів депозитного ринку формує ціну на депозитні кошти. Так зростання частки дорогих депозитних інструментів призводить до зростання процентних витрат, з іншого боку, висока питома вага низькооплачуваних ресурсів сприяє підвищенню рентабельності, але призводить до зниження рівня ліквідності балансу банку. Для банку найбільш привабливими є строкові депозити, оскільки вони формують стійку частину залучених ресурсів, саме вони дозволяють здійснювати кредитування на більш тривалі строки і, відповідно, під більш високий процент. Рекомендований їх рівень у ресурсній базі складає не менше 50% [5, с. 116-117].

Важливе значення для забезпечення ліквідності та прибутковості банківських установ має співвідношення депозитного та кредитного портфеля комерційних банків. Визначено, що позитивні зміни у формуванні ресурсної бази, зниження ціни за залученими коштами комерційних банків здійснюють суттєвий вплив на кредитний ринок України.

Важлива роль, яку займають банки на грошовому ринку, належиться їм також і тому, що вони є чи не найбільшими фінансовими посередниками, та можуть надавати економічним суб’єктам широкий спектр різних послуг, тоді як інші посередники спеціалізуються на окремих, часто обмежених фінансових операціях. Не є це винятком і щодо здійснення депозитних операцій.

У світовій практиці найчастіше фінансових посередників класифікують за характером проведення фінансових операцій – так звана ринково орієнтована модель (рис. 1.2.).

Рис.1.2.2. Структура фінансових посередників за ринково орієнтованою моделлю [5, с.140].

За характером проведення операцій виділяють депозитні установи – класичні комерційні банки, ощадні установи, кредитні спілки, характер проведення операцій яких полягає в тому, що вони залучають тимчасово вільні фінансові ресурси у фізичних та юридичних осіб і потім розміщують їх у вигляді кредитів суб’єктам господарювання.

У всьому світі небанківські фінансові установи є потужним джерелом інвестицій в економіку. Проте в Україні ресурси цих інститутів, поки що, значно поступаються ресурсам банків, внаслідок чого в багатьох випадках саме банки виступають засновниками страхових компаній та недержавних пенсійних фондів, а також основними кредиторами інших фінансових установ [6].

Основні відмінності в діяльності зазначених депозитних інститутів полягають в особливостях формування та залучення ними фінансових ресурсів, переліку фінансових операцій, принципах здійснення фінансової діяльності, її масштабах тощо. Комерційні банки, що включені в групу депозитних інститутів, займаються виключно традиційними для банків операціями: депозитними, кредитними, розрахунковими.

Ощадні установи контрактного типу залучають довготермінові заощадження населення на контрактній основі. На розвинутих ринках страхові компанії і пенсійні фонди входять до числа провідних фінансових посередників. За рахунок акумуляції періодичних внесків своїх клієнтів ці установи нагромаджують капітал, який з метою зберігання та примноження спрямовується на придбання фінансових активів. Після закінчення терміну нагромадження коштів застраховані особи та учасники недержавних пенсійних фондів одержують одноразові або періодичні виплати, що передбачені контрактами.

Інвестиційні посередники спеціалізуються на проведенні інвестиційних операцій з фінансовими активами, нерухомістю тощо. Головне призначення цих установ полягає в допомозі учасникам фінансового ринку – власникам заощаджень у здійсненні інвестицій. Такі фінансові установи є організаційними посередниками між власниками та позичальниками капіталу й оптимізують процес його переливу шляхом забезпечення вкладень у фінансові активи. У той же час інвестиційні посередники можуть виступати ініціаторами акумуляції капіталу, наявного на ринку, випускаючи для цього власні цінні папери [7].

У структурі банківсько орієнтованої моделі організації фінансового посередництва виділяють такі типи професійних учасників ринку: банківські установи – універсальні і спеціалізовані банки та небанківські фінансові установи – кредитні спілки, лізингові та факторингові компанії, інститути спільного інвестування, страхові компанії тощо.

В основу вищерозглянутої класифікації покладений критерій участі посередників у формуванні пропозиції грошей на ринку. Банки через грошово-кредитний мультиплікатор здатні впливати на пропозицію грошей на ринку, небанківські фінансово-кредитні установи такої здатності не мають.

Банки розглядаються як основні агенти фінансового посередництва, які забезпечують універсальне фінансування економіки, як за рахунок надання кредитів, так і за рахунок проведення інвестиційних та посередницьких операцій з фінансовими активами.

Функції банків за банківсько орієнтованою моделлю є доволі широкими. Ці установи здійснюють як суто банківські традиційні операції, так і провадять інші види діяльності, зокрема, іпотечні, інвестиційні, довірчі операції, реалізують окремі страхові операції тощо.

Небанківським установам за такою моделлю належить другорядна роль у фінансовому посередництві. Такі установи спеціалізуються на проведенні окремих фінансових операцій, що не є пріоритетними для банків, займають свої невеликі ніші на ринку фінансових послуг та, як правило, не можуть здійснювати банківських операцій [8].

Узагальнивши інституційні відмінності та притаманні риси між банківськими і небанківськими фінансовими посередниками, можна дійти певних висновків. На нашу думку, основними відмінностями банківських установ від інших посередників на фінансовому ринку є:

· по-перше, виключно банки організовано залучають, зберігають та розміщують грошові кошти і кредитують своїх клієнтів-позичальників у грошовій формі. Кредитні спілки також надають кредити, але тільки своїм співзасновникам і переважно у товарній формі. При цьому, лише банки відкривають і ведуть поточні рахунки своїх клієнтів. Здійснення банками згаданих вище операцій має прямий вплив на обсяг грошової маси, що знаходиться в обігу. А це, в свою чергу, впливає на рівень монетизації економіки, що характеризує ступінь забезпеченості економіки грошима, необхідними для здійснення платежів і розрахунків, та відображає забезпеченість процесів виробництва і споживання відповідною кількістю грошей.

· по-друге, банки перебирають на себе весь ризик ліквідності, тобто ризик, який виникає через неспроможність банку вчасно розрахуватися за своїми зобов’язаннями. Це виникає з того, що банки несуть зобов’язання перед клієнтами щодо фіксованих сум, які розміщені ними на банківських рахунках. Небанківські ж посередники, в свою чергу, поступають по-іншому. Вони перерозподіляють всі ризики щодо зміни вартості активів порівну між засновниками і учасниками. Яскравим прикладом тут слугують інститути спільного інвестування, які поєднують ресурси безлічі дрібних інвесторів. З цього випливає, що банківські депозити є більш надійними, оскільки характеризуються меншою ризикованістю для вкладника.

· по-третє, банки та інші фінансові посередники відрізняються ще і характеристиками формування фінансового портфеля, що дає змогу визначити спеціалізований напрям діяльності. До прикладу, можуть формуватися: кредитний портфель, портфель цінних паперів, портфель за вкладами, інвестиційний та інші портфелі.

· по-четверте, спільною ознакою як для банків, так і для небанківських посередників є необхідність отримання ліцензії на здійснення своєї діяльності. Відмінною рисою є лише інституційна підпорядкованість ліцензування. У межах своєї компетенції, Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, видає ліцензії фінансовим установам на здійснення страхової діяльності, діяльності з надання послуг накопичувального пенсійного забезпечення, надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів, а також, на здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб. В свою чергу, порядок ліцензування банківської діяльності визначає Закон України “Про банки і банківську діяльність”. Згідно цього документу, банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг. Отже, адміністративна розмежованість ліцензійної політики безумовно вказує на характер посередництва.

В Україні, як і в країнах, де реалізована банківсько орієнтована модель, банкам належить ключова роль в забезпеченні фінансового посередництва. Однак законодавством передбачається можливість проведення небанківськими фінансовими установами окремих банківських операцій за умови одержання ліцензії Національного банку України.

Відмінності в розглянутих системах класифікації фінансових посередників пов'язані з неоднаковим трактуванням функцій банків на ринку. Згідно банківсько орієнтованої моделі фінансового посередництва функції банків є широкими, що обумовлює можливість проведення такими установами як універсальних, так і спеціалізованих операцій. В країнах, де впроваджена така модель, основна роль в організації фінансового посередництва належить банкам. За ринково орієнтованої моделі банками вважаються лише ті фінансові установи, що здійснюють традиційні банківські операції, а такі спеціалізовані банки, як інвестиційні та іпотечні не належать до банківських установ, а є інвестиційними посередниками. Ринково орієнтована модель характеризується наявністю рівноваги щодо розвитку в країні банківського і небанківського фінансового посередництва.

Таким чином, ми дійшли висновку, що банки є специфічними фінансовими підприємствами, які здійснюють посередницьку діяльність на фінансовому ринку, пов’язану з залученням та запозиченням грошових коштів і їх продажем юридичним та фізичним особам відповідно до їх потреб, з метою отримання прибутку. Будучи, частиною фінансового ринку, ринок депозитів, виступає фактичним “місцем” проведення банком операцій із залучення ресурсів та їх подальшого розміщення, організовуючи таким чином, рух капіталу в економіці.

Література:

1. Співак С.І. Депозитна політика вітчизняних банків. – Режим доступу: www. nbuv.gov.ua

2. Школьник І.О. Роль банків у процесі формування національної моделі фінансового ринку // Вісник Української академії банківської справи. – 2008. – № 1 (24) – c. 64–70

3. Дзюбалюк О.В. Організація грошово-кредитних відносин суспільства в умовах реформування економіки. – К.: Поліграфкнига, 2000. – 512 c.

4. Школьник І. О., Рекуненко І. І. Структура фінансового ринку країни в умовах розвитку ринкових відносин // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України : збірник наукових праць. – Випуск 21. – Суми: УАБС НБУ, 2007. – с. 89–97

5. Школьник І. О. Фінансовий ринок України: сучасний стан і стратегія розвитку: монографія / І. О. Школьник. – Суми: Мрія, УАБС НБУ, 2008. – 348 с.

6. Костогриз В.Г. Аналіз ощадної діяльності банківських та небанківських установ в умовах інноваційно-інвестиційного розвитку економіки // Економічний простір. – 2008. – № 13 – с.162 – 169

7. Шульга І.П. Роль моделі організації фінансового ринку України у класифікації фінансових посередників // Вісник Східноєвропейського університету економіки і менеджменту. – 2009. – № 2 (6) – с. 98 – 110

8. Корнєєв В.В. Кредитні та інвестиційні потоки капіталу на фінансових ринках. – К.: НДФІ, 2003. – 376с.

9. Карбівничий І.В. Оцінка впливу депозитів на формування кредитного потенціалу // Економіка і регіон. – 2008. - № 4 (19) – с. 128 – 131