Первухіна Світлана Мирославівна

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

ЛІКУВАЛЬНА ФІЗКУЛЬТУРА ДЛЯ ОСІБ ІЗ ЗАХВОРЮВАННЯМИ ОРГАНІВ ДИХАННЯ

Актуальність проблеми дослідження. Для захворювань органів дихання є характерним порушення нормального стереотипу дихання, зміна газообміну й активності сурфактанту, збільшення секреції слизу і мокротиння, зниження бронхіальної прохідності, зменшення дієздатності дихальних м'язів, порушення нервово-регуляторного механізму управління вегетативними функціями організму.

Порушення газообміну й активності сурфактанту може виникнути внаслідок здавлення легень плевральним ексудатом, появи запальних інфільтратів, зниження прохідності бронхіального дерева з наступним розвитком ателектазу. Захворювання, що супроводжуються запальними процесами в тканині легень та плеврі, призводять до погіршення в'язко-еластичної функції легень, розвитку фіброзу, а запалення в плеврі – до розвитку плевральних спайок.

До порушення газообміну призводять також такі чинники: підвищене виділення слизу в разі поганого відходження мокротиння, зниження сили .дихальних рухів, зменшення екскурсії діафрагми, загальне знесилення та зменшення рухливості хворих.

Завдяки застосуванню фізичних вправ настає компенсація за рахунок неушкоджених ділянок легень. Під час спокійного поверхневого дихання в легенях є ділянки, в яких капіляри й альвеоли перебувають у слалому стані 1 кровообіг у них відсутній. Фізичні вправи значно збільшують кількість легеневих капілярів і альвеол, які функціонують, і таким чином сприяють посиленню газообміну.

Захворювання легень, як правило, погіршують стан серцево-судинної системи. Фізичні вправи сприятливо впливають на нервово-регуляторні механізми управління кровообігу і посилюють роботу серцевого м'яза. Поліпшення роботи серцево-судинної системи значно зменшує прояв дихальної недостатності.

Фізичні вправи сприяють: 1) швидкому розсмоктуванню запальних Інфільтратів; 2) відновленню при гострих захворюваннях і підтриманню при хронічних захворюваннях активності сурфактанту легень; 3) запобіганню розвитку плевральних спайок, а в разі їх утворення – розтягненню; 4) підвищенню прохідності бронхіального дерева, виділенню слизу і мокротиння; 5) відновленню нервово-регуляторних механізмів управління вегетативними функціями організму.

Зовнішнє дихання є фізіологічною реакцією організму, якою можна керувати завдяки вольовим зусиллям: людина може за своїм, бажанням або за вказівкою методиста затримувати дихання, дихати поверхнево, глибоко, часто чи сповільнено. Вольове керування диханням, коли його фази поєднуються з рухами, широко використовують у практиці фізичного виховання і ЛФК. Інший бік питання – вольове обмеження легеневої вентиляції. Відомо, що прийом поверхневого дихання вперше описаний ще Платоном, ним користувався С.П. Боткін та інші лікарі. Проте суперечки щодо доцільності вольового втручання у функції дихання не стихають. Багато в чому це пов'язано з недостатньою фізіологічною аргументацією методу. Нечітко визначено його місце в системі медичної реабілітації та сумісність із дихальними вправами із традиційної ЛФК. З цього приводу доцільно зауважити: якщо вважати, що для хворої людини підвищення вентиляції легень з метою компенсації порушення функція дихання завжди корисно і досягається найбільш раціональним шляхом мимовільно (тобто без вольового втручання), то обговорювати, мабуть, нічого. Це положення заперечує будь-які способи штучного обмеження легеневої вентиляції. У той же час відомо, що компенсаторний рівень підвищеної вентиляції легень у хворого можна підтримувати за рахунок більш економної механіки дихання, навчивши пацієнта прийомів його вольової регуляції. Нарешті, якщо вентиляція легень неефективна і надмірна, бо перевищує необхідний компенсаторний рівень, її можна знизити. Доцільність такого підходу автори різних методик справедливо пов'язують з елементарним невмінням багатьох хворих правильно дихати.

Вольове керування диханням знайшло відображення в дихальних вправах індійських йогів (пранаяма), в китайській гімнастиці ци-гун («робота дихання»), в'єтнамській дихальній терапії за системою зіонг-шінь та інших стародавніх оздоровчих системах. Цей принцип застосовано у відомих методиках вольової ліквідації глибокого дихання К.П. Бутейко, оптимального зменшення хвилинного об'єму дихання В.В. Гнєвушева, регламентованого керування диханням М.Г. Триняка. Розроблена методика, за якою хворі можуть спостерігати на спеціальному екрані та прослуховувати підсилену дію своїх дихальних м'язів. Це сприяє добору оптимальних інтервалів дихального акту, полегшує навчання економного дихання. Додатково на велоергометрі можна забезпечити навантаження, близьке за енерговитратами до ходьби, піднімання по сходах, професійної діяльності, та давати рекомендації стосовно режиму дихання в таких випадках життя.

Особливу увагу слід звертати на те, що спеціальні дихальні вправи з подовженим вдихом і затримкою дихання на вдиху переважно збуджують рецептори симпатичної частини вегетативної нервової системи, котрі посилюють і прискорюють серцеві скорочення, підвищують артеріальний тиск, сповільнюють перистальтику шлунка та кишок, зменшують секрецію шлункового соку і соку підшлункової залози, посилюють розширення бронхів і бронхіол. Навпаки, дихальні вправи зі збільшенням тривалості фази видиху і затримкою дихання на видиху діють переважно на рецептори парасимпатичної частини вегетативної нервової системи. Вони сповільнюють серцеві скорочення, знижують артеріальний тиск, прискорюють секрецію і моторику шлунка та кишок, посилюють скорочення м'язів бронхів і бронхіол.

З огляду на сказане призначення дихальних вправ і широке їх включення до процедур ЛФК має бути суворо диференційованим, з урахуванням нозологічних форм захворювання і періодів їх перебігу. При захворюваннях органів дихання, травлення та серцево-судинної системи (бронхіальна астма, хронічний бронхіт з астматичним компонентом, виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки з гіпермоторною дискінезією, нейроциркуляторна дистонія за гіпотонічним типом), де в період загострення підвищується тонус парасимпатичної частини вегетативної нервової системи, показані спеціальні регламентовані дихальні вправи, спрямовані на збільшення тривалості вдиху і затримку дихання на вдиху (крім бронхоспазму, де показано поверхневе дихання з оптимальною паузою на видиху).

Застосування поверхневого дихання з оптимальною паузою на видиху сприяє значно меншому подразненню швидкоадаптованих рецепторів, чутливість яких у період загострення значно підвищена, У разі спокійного поверхневого дихання не всі рецептори подразнюються (особливо рецептори розтягування легень), що веде до зменшення тонічного збудження парасимпатичних волокон і сприяє збільшенню діаметра бронхів та бронхіол.

Крім цього, під час приступу ядухи із крові активно вимивається вуглекислота, що призводить до розвитку гіпокапнічної бронхоконстрикції, тоді як затримка дихання супроводжується збільшенням СО₂ в бронхах і бронхіолах і цим самим сприяє зникненню бронхоспазму.

Разом з тим, тривале використання поверхневого дихання з паузою на видиху не бажане, оскільки утруднює вихід молекул сурфактанту в просвіт альвеол, що призводить до погіршення еластичних властивостей легень і газообміну. Тому в період затухання процесу необхідно призначати регламентовані дихальні вправи із затримкою дихання на вдиху, вимовою звуків і звукосполук, які нормалізують активність сурфактанту, а також стимулюють ß-адренорецептори і рецептори аферентних симпатичних волокон з виділенням адренергічних речовин, що мають бронхолітичну дію.

Важливо диференційовано призначати регламентоване дихання з профілактичною метою, коли хвороба ще не розвинулась, але має місце переважання одної із частин вегетативної нервової системи, яке в поєднанні з дією на організм несприятливих чинників зовнішнього середовища може спонукати до розвитку хвороби. Виявлення на ранніх етапах дискоординації в діяльності симпатичної та парасимпатичної частин вегетативної нервової системи дає змогу запобігти розвитку патологічного процесу шляхом специфічного і диференційованого призначення спеціальних дихальних вправ, а саме: в разі переважання симпатичної частини показані дихальні вправи з оптимальною затримкою дихання на видиху, а в разі переважання парасимпатичної частини – на вдиху. Після досягнення координації між симпатичною та парасимпатичною частинами показані такі дихальні вправи: вдих – затримка дихання на вдиху, видих – затримка дихання на видиху. Такі дихальні вправи обов'язково повинні бути в комплексі фізичних вправ ЛГ, оскільки вони спрямовані на підтримання оптимальної рівноваги між зазначеними частинами вегетативної нервової системи і створюють умови для нормального функціонування органів і систем.

На виконання дихальних вправ витрачається енергія, інтенсивність якої залежить від тривалості дихальних фаз і пауз між ними, від об'єму повітря при вдиху, прохідності бронхіального дерева, стану дихальних м'язів та рівня фізичного навантаження. Дихальні паузи після вдиху та видиху є періодами рівноваги для дихальної системи і сприятливим чинником для відновлення роботи дихальних м'язів та еластичної сили легень.

У разі порушення стереотипу дихання, захворювання органів дихання показані регламентовані дихальні вправи, у яких оптимальне збільшення тривалості дихальних фаз і пауз між ними призводить до того, що в поверхнево-активну плівку альвеол легень надходить додаткова кількість молекул сурфактанту і кисню, а це сприяє відновленню еластичності легень та поліпшенню газообміну.

У патогенезі легеневої недостатності та зміни газообміну важливу роль відіграє порушення вентиляції легень, що супроводжується підвищеним вмістом вуглецю і зменшеним – кисню. Підвищений вміст вуглекислоти у крові збільшує збудливість як дихального, так і пневмотаксичного центрів. Підвищення активності дихального центру веде до посилення скорочення дихальних м'язів, а пневмотаксичного – до частого дихання. Тому шляхом свідомої зміни глибини дихання, частоти і тривалості дихальних фаз і пауз між ними можна регулювати збудливість як дихального, так і пневмотаксичного центрів, порушення якої відзначають у хворих з різними патологічними станами (наприклад, із гіпервентиляційним синдромом).

Якщо розвиваються такі необоротні зміни в дихальному апараті, як атрофія та фіброз легеневої тканини, значні плевральні зрощення, пневмосклероз, що зменшує рухомість грудної клітки та еластичність легень, дихальні вправи забезпечують формування компенсуючих механізмів. Це здійснюється за рахунок більшої активності «здорових» ділянок легень і посилення окремих фаз дихання, збільшення Ж€Л, рухливості грудної клітки та діафрагми, тренування допоміжних дихальних м'язів.

1. Березовський Б., Триняк М. Лечебная физкультура при заболеваниях дыхательных путей и легких / Б.А. Березовський, М.Г. Триняк. – К.: Здоров’я, 1988 р. – 112 с.

2. Бреслав И. Управление альвеолярным СО в механизме произвольного дыхания у человека / И.С. Бреслав, А.М. Шмилева, Н.Н. Кириев // Физиол. журнал СССР им. И.М. Сеченова. – 1973. – Т. 59, №9. – С. 1548-1556.

3. Клапчук В.В. Волевое управление дыханием в клинике и спорте / В.В. Клапчук // Грибной спорт (приложение «Здоровье»). – Днепропетровск.: «СОК», 1995. – С. 18-19.

4. Триняк Н.Г. Применение методики регламентированного дыхания с целью улучшения респираторных функций легких и повешение эффективности аэрозольной терапии / Н.Г. Триняк // Вопр. курортология. – 1989. – №1 – С. 24-29.