Филологические науки / Синтаксис: структура, семантика, функция.

к.філол. н., доц. Мясоєдова С.В.

Національний університет «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого»

Проблема визначення відтінків спонукального значення у сучасних лінгвістичних дослідженнях

Спонукальна модальнiсть як багатоаспектне й неоднозначне мовне явище завжди привертала увагу дослiдникiв. Особливий iнтерес до цiєї категорiї, що спостерiгається в мовознавчих працях останнiх десятирiч, пояснюється увагою до суб'єктивних чинникiв у мовi.

У росiйському мовознавствi характеристика спонукального значення i його вiдтiнкiв представлена в рядi праць. Детальний опис спонукального значення знаходимо в "Русской грамматике". Спонукання трактується тут як "волевиявлення, спрямоване на здiйснення чогось". Це може бути: 1) власне спонукання, яке конкретизується як вимога, прохання, порада, умовляння, благання; 2) спонукання в поєднаннi з побажанням ("я хочу, щоб"); 3) спонукання в поєднаннi з необхiднiстю ("повинно бути так, щоб"); 4) спонукання в поєднаннi з припущенням, прийняттям чогось ("згоден iз тим, що [щоб]"). Значна роль у розрiзненнi cпонукальних значень вiдводиться у цiй граматицi iнтонацiї: рiзнi типи iнтонацiйних конструкцiй (IК) передають рiзноманiтнi вiдтiнки волевиявлення – категоричне спонукання, пораду, запрошення i т. iн. [12, 113 - 114]. Апресян Ю.Д. визначає спонукальне значення висловлення через бажання мовця, щоб адресат виконав певну дiю [1, 22]. З повiдомленням про бажання мовця щодо виконання/невиконання дiї слухачем пов'язуються спонукальнi речення у "Типологiї iмперативних конструкцiй", видану за редакцiєю В.С.Храковського: "Спонукальними можна назвати позитивнi/негативнi речення, в яких виражається iдея прямої мовленнєвої каузацiї, що iнтерпретується в такий спосiб: (не) бажаючи виконання дiї Р, яка в момент мовлення t або не виконується, або виконується, Мовець (= Прескриптор) повiдомляє Слухача (= Отримувача прескрипцiї), хто (не) повинен бути Агенсом Р (=Виконавцем прескрипцiї), i намагається каузувати (не) виконання Р саме фактом цього повiдомлення" [16, 7]. Iз цього визначення стає зрозумiлим, що мета спонукального висловлення полягає в тому, щоб або змiнити iснуючу ситуацiю, або зберегти її. У прагматицi для речень спонукальної модальностi прийнятий термiн "директивнi мовленнєвi акти" ("директивнi висловлення", "речення директивної iллокуцiї") на позначення висловлювань, мета яких – спонукання спiврозмовника до певної поведiнки (О.I.Бєляєва, О.В.Падучева, Г.Г.Почепцов, Ю.В.Сердечний]. У дослiдженнях з цiєї теми директивнi висловлення описуються в певному прагматичному контекстi, який складається з чотирьох основних елементiв (мовець, слухач, час, мiсце) й багатьох додаткових (намiр, бажання, права, обов'язки, соцiальнi ролi комунiкантiв i т. iн.).

Якщо визначення спонукальності в працях рiзних дослiдникiв за своєю суттю бiльш-менш збiгаються, то питання про класифiкацiю вiдтiнкiв спонукальних значень залишається суперечним. Теоретики функцiональної граматики визнають наявнiсть семантичних рiзновидiв значення волевиявлення (наприклад, таких, як вимога, прохання, порада i т. iн.). Але той факт, що цi рiзновиди волевиявлення не мають спецiальних граматичних засобiв свого вираження, пiдводить авторiв до висновку, що "пiдстав для розрiзнення окремих граматичних значень волевиявлення немає" [15, 203]. Можна було б вважати спецiальним граматичним засобом розрiзнення вiдтiнкiв спонукальних значень специфiчну iнтонацiю висловлення. Але, як зазначають автори "Теорії функцiональної граматики", кожна з IК спiввiдноситься, як правило, бiльш нiж з одним значенням: IK-2 передає вимогу, наказ, категоричне волевиявлення, IK-1 - пораду, дозвiл, IK-3 – прохання, пом'якшене волевиявлення, IK-4 – повчання, офiцiйнiсть вимоги, заборону, IK-5 – урочистiсть, посилення вимоги, IK-6 – пiдбадьорювання, пiднесенiсть, IK-7 – попередження. Крiм того, семантичнi iнтерпретацiї спонукального значення не потребують граматичної маркировки, оскiльки в кожному конкретному спонукальному мовленнєвому актi слухач, якщо вiн правильно спiввiдносить свою соцiальну роль iз соцiальною роллю мовця, здатний однозначно конкретизувати волевиявлення, яке було висловлене мовцем [15, 203-204]. Автори працi "Семантика i типологiя iмператива" В.С.Храковський i О.П.Володiн вважають, що iмператив має тiльки одне значення – пряме волевиявлення мовця щодо виконання дiї, яку вiн називає, слухачем. Окремi ж значення iмператива, такi, як наказ, прохання, iнструкцiя, пропозицiя, дозвiл, порада, вiдображають, на їхню думку, рiзнi ситуацiї вимовляння iмперативних висловлювань i являють собою "окремi семантичнi iнтерпретацiї єдиного семантичного значення" [17, 122-124].

М.Ф.Косилова, не перераховуючи всi можливi вiдтiнки волевиявлення, все ж намагається їх систематизувати залежно вiд стосункiв мiж учасниками iмперативного спiлкування (тобто мiж мовцем й адресатом) та їхнього ставлення до дiї. Так, якщо адресат пiдвладний мовцевi, то, залежно вiд бажання комунiкантiв вiдносно виконання/невиконання дiї адресатом, висловлення здатне набувати значень наказу, настiйної вимоги, дозволу (заборони), згоди (вiдмови). Якщо учасники ситуацiї не залежать один вiд одного, то з урахуванням ставлення мовця й адресата до виконання дiї може мати мiсце заклик, прохання, згода, порада, припущення, попередження, переконання. За умов залежностi мовця вiд волi адресата спонукальне висловлення може бути або проханням, або благанням [8, 53]. Є.I.Бєляєва, описуючи висловлення спонукальної модальностi в термiнах прагматики, наголошує на залежностi iнтерпретацiї директивiв вiд таких ознак, як прiоритетнiсть/непрiоритетнiсть позицiї мовця, облiгаторнiсть/необлiгаторнiсть каузованої дiї, бенефактивнiсть дiї для одного з комунiкантiв. Залежно вiд комбiнацiї цих ознак висловлення може трактуватися або як прескрептив (наказ, приписання), або як суггестив (порада, пропозицiя), або як реквестив (прохання, благання) [2, 10-11].

Вивченню модальностi спонукання придiлялася увага й у дослiдженнях українських мовознавцiв. Категорiя спонукання аналiзувалася в морфологiчних працях – у контекстi вивчення способових форм, а також в синтаксичних описах – при визначеннi типiв речень за метою висловлювання. Так, у синтаксичних дослiдженнях української мови наказовість розглядається як спонукання адресата мовлення до виконання певної дiї, як реакцiї на наказ, прохання, вимогу тощо [13, 20], як волевиявлення мовця щодо виконання/невиконання названої дiї [7, 44], як рiзновиди волевиявлення: наказ, вимогу, заклик, побажання, прохання, пораду, дозвiл [4, 145]. Л.О.Кадомцева, спираючись на таку ознаку спонукальної модальностi, як iрреальнiсть дiї, характеризує спонукальність як "вимогу дiї, що забезпечувала б реальнiсть позначуваного реченням явища" [14, 134]. Р.М.Новичкова називає iрреальну дiю, "яка, за задумом мовця, повинна бути здiйснена спiврозмовником", гiпотетичною [9, 69]. О.Д. Пономарiв вважає спонукальними речення, в яких висловлюється "спонукання до дiї, до спiвучастi, або вони закликають до чогось" [11, 41]. М.У.Каранська в описi речень спонукального типу акцентує увагу на характерi вiдношень мовця й адресата, а саме вольових стосунках: мовець спонукає щось робити або не робити, тодi як адресат має здiйснювати визначене [6, 17]. Автор досить детально описує рiзновиди спонукальних значень. Виявлено 11 iнтерпретацiй спонукальних значень (порада, прохання, запрошення, дозвiл, вимога, розпорядження, наказ, застереження, заборона, заклик, благання) i чотири їхнi вiдтiнки, якi поєднують бiльше, нiж одне значення (порада й заохочення, прохання з порадою й бажанням, прохання з вимогою, накази-заповiти, громадянськi заклики). А.П.Загнiтко розглядає спонукальнiсть у межах певної iмперативної ситуацiї й вважає, що iмперативнiсть визначається "реальними умовами, в яких наявнi причини, що каузують наказовий акт i очiкуваний його появою результат, вони спрямованi на досягнення цього результату" [13, 203]. О.С.Шевчук аналiзує рiзнi вiдтiнки спонукального значення в контекстi семантичних можливостей граматичних форм способу дiєслова. Так, дiєслова наказового способу за допомогою вiдповiдної iнтонацiї здатнi передавати прохання, запрошення, побажання, пораду, застереження, повчання, наказ, погрозу, дозвiл [19, 45-46]. Форми умовного способу "можуть набувати значень, характерних для наказового" i виражати пораду (яка, залежно вiд контексту, вiд лексичного значення компонентiв висловлення, вiд ситуацiї мовлення має рiзне експресивне забарвлення, наприклад, виражає пораду в поважнiй формi, чи глузливе зауваження, чи наказ з вiдтiнком згрубiлостi), прохання, бажану дiю, запрошення, категоричну вимогу, дозвiл, пом'якшений наказ, дорiкання, пропозицiю, застереження [19, 43-44]. Рiзнi вiдтiнки волевиявлення (благання, заборону, заклик, наказ, прохання) часто виражаються формою 1 особи дiєслiв теперiшнього часу, таких, як бажати, хотiти, благати, забороняти, закликати та iн. [19, 40]. Спонукальна iнтонацiя вважається дослiдниками необхiдною ознакою спонукальних речень (Л.А. Булаховський, I.Р. Вихованець, Л.О. Кадомцева, Т.М. Корольова, Р.М. Новичкова, О.Д. Пономарiв та iн.).

Першим комплексним аналiзом категорiї спонукання в сучаснiй українськiй мовi була дисертацiя Л.В.Бережан [3]. На основi вивчення значного фактичного матерiалу, узятого Л.В.Бережан iз творiв українських письменникiв 19-20 столiття й з усного розмовного мовлення, було уточнено лiнгвальний статус спонукальної модальностi, виявленi семантичнi моделi категорiї спонукальностi й описанi структурнi типи та регулярнi реалiзацiї спонукальних конструкцiй. Спонукальна модальнiсть розглядається автором як "один з варiантiв комунiкативної дiяльностi, яка реалiзується у вiдповiднiй конситуацiї мовлення, передбачає автора повiдомлення про ситуацiю спонукання, безпосереднього суб'єкта (адресанта) спонукальної дiї та адресата спонукання" [3, 3]. Л.В.Бережан видiляє 12 семантичних моделей категорiї спонукання, якi охоплюють 3 основнi вияви волюнтантивних вiдношень за iнтенсивнiстю: категоричне спонукання (iмператив, директив, ветатив), пом'якшене спонукання (прохiбiтив, оптатив, пермiсив, когортатив, дезидератив), нейтральне спонукання (рекомендатив, рiквестив, юсив, дебiтив). У дисертацiї розглянуто прямоспонукальнi синтаксичнi конструкцiї, якi передбачають наявнiсть мовця (адресанта спонукання) i спiврозмовника (адресата спонукання), i непрямоспонукальнi, у яких спiврозмовник виступає не адресатом спонукання, а iнформатором повiдомлення про предмет спонукання третiй особi. Також описано конструкцiї зi спецiалiзованими формами й неспецiалiзованими формами вираження спонукання.

Реченням спонукальної модальностi присвячено також дисертацiю Н.В.Швидкої "Iмперативнi речення в сучаснiй українськiй мовi: семантика, засоби вираження спонукальностi, функцiї". Модальне значення спонукальностi у дисертацiї визначене як таке, що становить "адресовану спiврозмовниковi чи групi спiврозмовникiв вимогу такої дiї чи поведiнки, яка б забезпечила вiдповiднiсть мiж основним змiстом спонукального речення й дiйснiстю" [18, 7]. У роботi аналiзується дев'ять рiзновидiв iмперативних речень, якi виражають: 1) вимогу, 2) наказ, 3) заборону, 4) прохання, 5) благання, 6) пропозицiю, 7) пораду, 8) рекомендацiю, 9) застереження.

Працi Л.В.Бережан i Н.I.Швидкої мають значення в розробцi спонукальностi як лексико-синтаксичної категорiї. Однак, оцiнюючи їх мiсце в розширеннi наших уявлень про спонукання, не можна не вiдзначити, що повний перелік відтінків спонукального значення та їхній системний опис відсутні. Це пояснюється тим, що не існує (і, мабуть, не може існувати) граматичних або лексичних критеріїв розмежування семантичних iнтерпретацiй спонукального значення. Виняток становлять дієслова-перформативи на зразок прошу, вимагаю, наказую і т. ін., які входять до невеликої за складом групи засобів, що виражають цю мовну категорію, й обмежені в своєму функціонуванні. О.В. Бондарко вважає, що різні інтерпретації спонукання навіть не потребують граматичної маркировки, оскiльки в кожному конкретному мовленнєвому актi слухач, якщо вiн правильно спiввiдносить свою соцiальну роль iз соцiальною роллю мовця, здатний однозначно конкретизувати волевиявлення, яке було висловлене мовцем [15, 187]. На думку О. В. Падучевої, «висловлення без експліцитного перформативу часто мають неоднозначну іллокутивну функцію. Правильне розуміння іллокутивної функції висловлення іноді майже в невловимий спосіб визначається ситуацією” [10, 45] До того ж висловлення часто містить у собі бiльше, нiж один різновид спонукального значення (наприклад: порада й заохочення, прохання з порадою й бажанням, прохання з вимогою й т. ін.). Спонукальний ефект часто досягається сукупністю спонукальних висловлень, що поєднуються в складному або комплексному мовленнєвому акті, «усередині якого одні компоненти створюють умови для успішного виконання інших» [5, 114].

У контексті цих міркувань стає цілком зрозумілим, що детальне дослідження семантичної організації непрямих спонукальних висловлень неможливе без звернення до методу компонентного аналiзу, тобто до аналiзу тих сем, комбiнування й актуалiзацiя яких у висловленні сприяє творенню того чи iншого вiдтiнку спонукання.

Вихідним у компонентному аналізі спонукання є положення про те, що спонукальна модальність являє собою різновид так званої «модальності здійснення». Річ у тім, що відображуваний у спонукальному висловленні стан речей – завжди ірреальний, його лише належить втілити в життя. На основі відображення певного стану речей як ірреального формується «велике коло модальних значень, смисл яких полягає у вказівці на поворот від ірреальності до реальності”, тобто в здійсненні цього стану речей. Це й становить зміст «модальності здійснення», типовим виявом якої є спонукання. Обов’язковим компонентом у структурі «модальності здійснення» Т.В. Шмєльова вважає “ірреальність” і «волюнтативність». Крім цих основних компонентів, у ній також містяться семи «можливість», «необхідність», «категоричність» тощо. Такий компонентний склад властивий і спонуканню як різновиду «модальності здійснення».

Як згадувалося, значення спонукального висловлення, а відтак, і компонентний склад спонукання, формуються завдяки складній взаємодії позамовних чинників. Це, передусім, намір, інтенція мовця, тобто те, чого він хоче досягти своїм висловленням від співрозмовника, якої поведінки він очікує від слухача. Велике значення має характер стосунків співрозмовників, такі їхні ознаки, як рівність/нерівність за соціальною роллю, віком і т. ін., тобто ознаки, що зумовлюють домінуючу позицію одного з комунікантів і залежність від нього іншого. Релевантним є також те, хто з учасників ситуації – мовець чи слухач – зацікавлений у виконанні дії.

Існують різні за характером ситуації спілкування, риси яких можуть суттєво впливати на значення спонукального висловлення й надавати йому певного звучання. Тому вивчення механізмів формування того чи іншого різновиду спонукального значення передбачає врахування цих позамовних чинників.

Під час семантичного аналізу спонукальних висловлень були виділені основні компоненти, які, комбінуючись, визначають характер їхньої семантики. Обов’язковими і безальтернативними для цих висловлень є такі два модальних значення, як ірреальність і волюнтативність.

Ірреальність характеризує певний стан речей як такий, що існує не в дійсності, а тільки в мисленні. Волюнтативність розглядається як вказівка на волю людини, спрямовану на виконання дії.

Ірреальності спонукального висловлення відповідає формування в його змісті окремих суб’єктивно-модальних значень, передусім значення можливості/неможливості, бажаності/небажаності, необхідності або відсутності такої необхідності. У висловленні виражається один із двох альтернативних варіантів кожного з цих значень, закріплений у відповідних групах лексем української мови. Однак їхнє вираження в структурі непрямих висловлень не обмежене лексичними засобами мови.

Бажаність виявляє себе в спонукальних висловленнях як потреба, відповідність бажанням, інтересам мовця або слухача. Можливість – як умова чи засіб, необхідні для здійснення чогось. Необхідність – як вимушеність спонукуваної дії, потреба в ній, її обов’язковість.

З окремими з цих різновидів спонукально-модального значення пов’язане вираження певних відтінків спонукального значення: прохання, поради, вимоги тощо. При цьому кожне з цих значень взаємодіє з оцінним: спираючись на оцінку певної дії або стану речей, мовець може переконати в її необхідності, довести її можливість і бажаність. Оцінні семи виявляють свою значущість при вираженні таких різновидів спонукання, як, наприклад, прохання, порада, інструкція.

Важливим для формування різновидів спонукального значення є також такий семантичний компонент, як вказівка на категоричність/некатегоричність спонукання. Категоричним визнається те, що не припускає заперечень й інших тлумачень, крім тих, що належать мовцеві.

Для окремих різновидів спонукання важить також наявність у його компонентному складі семи авторизації: посилання на авторитетне джерело інформації, у тому числі оцінок, що надає переконливості порадам, застереженням (превентивним судженням), заборонам (прохібітивам).

Функціонуванню спонукання як модальності здійснення сприяє вираження невпевненості, навіть сумніву в можливості реалізації дії. У зв’язку з цим у компонентному складі спонукання можлива сема персуазивності. Вона вносить у значення висловлення сумнівність відображуваного в ньому стану речей, невизначеності щодо його реалізації, уявлення про нього як лише можливий.

Разом із тим семантична структура спонукального висловлення значно складніша, ніж сукупність згаданих компонентів. Річ у тім, що, висловлюючи спонукання, мовець виражає саме свою волю щодо виконання дії слухачем, а інтереси мовця й слухача далеко не завжди збігаються. Тому для реалізації своїх планів мовець повинен довести доцільність, необхідність або бажаність виконання дії, нагадати про сприятливі/несприятливі наслідки її виконання/невиконання та т. ін., тобто мотивувати своє спонукання.

Мовець може підсилювати інформативний зміст висловлення додатковим повідомленням, значущим для слухача як потенційного виконавця дії. Оцінюючи відображувану об’єктивну дійсність - як позитивно, так і негативно - мовець більш переконливо мотивує поведінку слухача, на основі чого формуються такі мовленнєві дії, як докір, звинувачення, застереження, погроза, підбурювання, спокушення. Також необхідно зазначити значущість контексту у відображенні характеристик мовленнєвої ситуації, які забезпечують необхідну мотивацію спонукуваної дії. Саме знання ситуації дозволяє слухачеві сприйняти мотиваційний потенціал висловлення, а отже, і його спонукальну силу. Виявлено важливу роль у цьому фонових знань, які забезпечують адекватне сприйняття закладеного у висловленні комунікативного наміру мовця.

Література

1. Апресян Ю.Д. Лексическая семантика. Синонимические средства языка. – М.: Наука, 1974. – 367 с

2. Беляева Е.И. Прагматика модальности // Функциональные, типологические и лингводидактические аспекты исследования модальности (тез. докладов конференции). – Иркутск, 1990. – с. 10-11.

3. Бережан Л.В. Категорiя спонукальностi в сучаснiй українськiй мовi: Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. фiлол. наук. – Чернiвцi, 1996. – 16 c.

4. Вихованець I.Р. Граматика української мови. Синтаксис. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.

5. Дейк Т.А. ван. Язык. Познание. Коммуникация. – М.: Прогресс, 1989. – 227 с.

6. Каранська М.У. Синтаксис сучасної української лiтературної мови. – К.: Либідь, 1995.

7. Кондзеля О.С., Фунуцiонування засобiв спонукальностi у росiйському мовленнi // Мовознавство, 1981.- №4.-С.44 - 49.

8. Косилова М.Ф. К вопросу о побудительных предложениях // Вестник Московского университета. – М., 1962. – №4. – с.48-56.

9. Новичкова Р.М. Про контактоспрямоване функцiонування iмперативних форм //Мовознавство. - 1977.-№3. – с. 69-71.

10. Падучева Е.В. Актуализация предложения в составе речевого акта//Формальное представление лингвистической информации. – Новосибирск: ВЦ СО АН СССР, 1982. - С. 38-63.

11. Пономарiв О.Д. Сучасна українська мова. Синтаксис. – К.: Либідь, 1994.

12. Русская грамматика. – М.: Наука, 1980. – Т.2. – 709 с.

13. Синтаксис словосполучення i простого речення / За ред. М.А.Жовтобрюха. – К.: Наукова думка, 1975.

14. Сучасна українська лiтературна мова: Синтаксис/ За заг. ред. I.К.Бiлодiда. – К.: Наукова думка, 1972. – 515 с.

15. Теория функциональной грамматики. Темпоральность. Модальность /Под ред. А.В.Бондарко. – Л.: Наука, 1990.

16. Типология императивных конструкций / Ответств. ред. Храковский В.С. – Санкт-Петербург: Наука, 1992. – 300 с.

17. Храковский В.С., Володин А.П. Семантика и типология императива. – Л.: Наука, 1986. – 272 с.

18. Швидка Н.В. Iмперативнi речення в сучаснiй українськiй мовi: семантика, засоби вираження спонукальностi, функцiї. Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. фiлол. наук. – Харкiв, 1998. – 18 с.

19. Шевчук О.С. Семантичнi можливостi граматичних форм способу дiєслова в сучаснiй українськiй лiтературнiй мовi // Семантика i функцiї граматичних структур (Збірник наук. праць). - К.: Донецький ун-т., 1991. – с. 19- 36