Федчик В.А.
Система знань комунікантів у процесі породження і сприйняття висловлення
Проблеми
порозуміння мовця і слухача в процесі спілкування полягають у ступені
відповідності/невідповідності характеру їх мовленнєвої діяльності. При цьому повнота
розуміння співрозмовника визначається переважно двома чинниками:
1. сфера
дії механізмів мовлення, в якій відбувається формування смислу як наслідок
відображення у свідомості фрагмента дійсності з подальшим вираженням результату
відображення в мовленні;
2. ступінь
збігу/незбігу відбору фрагмента дійсності для денотата мовлення, його
осмислення і вибору мовної форми для повідомлення про нього: наскільки однаково
мовець і слухач „бачать” дійсність і
відповідно до бачення здійснюють добір „подій” для того, щоб їм бути денотатом
мовлення („Інвенція”), як і наскільки однаково вони подумки „обробляють” відібраний
мовцем і для осмислення і повідомлення про нього фрагмент дійсності
(„Диспозиція”) і наскільки однаковий відомий їм і використаний мовцем мовний
код („Елокуція”).
Спосіб
бачення дійсності мовцем, відображення дійсності в мисленні, ширше – в
свідомості мовця і є його „картиною світу”. „Картина світу” зумовлена тим, як
мовець концептуалізує дійсність, у вигляді і в наборі яких концептів дійсність
відображається в його свідомості і яким є зміст цих концептів.
Метою
цієї статті є спроба виявити і дослідити особливості концептуальних структур,
задіяних у процесі породження і сприйняття висловлень.
Всяка
комунікативна діяльність (як і будь-яка інша діяльність) базується на сукупній
системі концептуальних і загальних знань індивідів про закономірності реального
і соціального світу.
Під
системою знань ми розумітимемо ту "картину світу", яку людина вибудовує
всередині себе, у своєму інтелекті, з метою адекватної орієнтації в
навколишньому середовищі і регуляції своєї поведінки. Побудова такої
"картини світу" є результатом відображення реальної дійсності. Це відображення
є суб’єктивним у тому розумінні, що здійснюється кожним окремим суб’єктом і
належить цьому суб’єктові. В той же час воно об’єктивне, оскільки детерміноване
об’єктами реальної дійсності, яка існує як єдина [11, 58].
Образ,
що виникає в процесі відображення, – це первинний образ. Він є результатом
сприйняття, його завершенням. Основною властивістю цього образу є його
цілісність. У ньому синтезується цілісне відображення предмета дійсності, який
на сенсорному рівні відбивається у вигляді безлічі дискретних сигналів, що надходять
від рецепторів.
"Вторинний образ", званий
зазвичай уявленням, може бути актуалізований у свідомості і тоді, коли об’єкт
сприйняття відсутній. Уявлення становлять основний зміст пам’яті і є
"будівельним матеріалом" для процесу мислення. Вони втрачають
безпосередній зв’язок з об’єктом реальної дійсності, що став причиною їх
виникнення, і є засобом опосередкованого відображення дійсності. Уявлення
стають заступниками реальних предметів, їх представниками в довготривалій пам’яті.
Отже, уявлення стають тими первинними елементами, які формують систему знань.
Розумові форми беруть початок у предметно-чуттєвій діяльності, але не зводяться
до неї. Відображення людиною навколишнього світу полягає, як відомо, у
створенні нею відповідних пізнавальних структур [4].
Поняття
зазвичай розуміють як знання про предмет, точніше про клас предметів, явищ.
Воно ототожнюється з основною формою існування смислової інформації і
розглядається як одиниця людських знань про зовнішній світ [10]. Поняття також
ототожнюється з думкою, особливою формою мислення. Так, за визначенням М.І.
Кондакова, "поняття – це цілісна сукупність суджень, тобто думок..." [9,
373].
"...пізнання
є відображенням об’єктивної дійсності. Але якщо емпіричне пізнання відображає світ
безпосередньо, то теоретичне відображення є складним і опосередкованим. Мета
емпіричного пізнання полягає в забезпеченні діяльності людини в предметно-практичному
середовищі, тому воно відображає дійсність в структурі предметно-практичної
діяльності" [4, 69].
Деякі
види мислення можуть здійснюватися на рівні вторинних образів, без звернення до
системи понять, тоді як понятійне мислення повинне обов’язково спиратися на
уявлення, оскільки "той, хто не має уявлень, на основі яких створюється
поняття, не володіє поняттям" [9, 394]. Це справедливо для теоретичних конструктів, які, будучи абстрактною категорією,
позбавленою конкретного змісту, певною мірою втрачають матеріальну наповненість
і зв’язок з реальністю. Вони набувають смислу, конкретного змісту тільки в
процесі встановлення зв’язків з тим конкретним матеріалом, на основі якого вони
сформовані.
Поняття
є формою існування систематичного, певною мірою теоретичного, знання, відносно
нейтрального до різних конкретних завдань, розв’язуваних людиною. У цьому розумінні
вони є універсальними одиницями, оскільки можуть бути використані в будь-яких
завданнях. Теоретичне буття людини є наслідком і в той же час умовою її
практичного буття. Вступаючи в практичну взаємодію з об’єктом, людина, опредметнюючи в ньому свої сутнісні
властивості, одночасно розпредмечує властивості об’єкта [4].
Все
це робить можливим припущення, що саме ці моделі, які становлять самостійний
рівень організації знання, відповідають денотативному рівню відображення, а їх згорнуті
образи є формою існування денотатів в інтелекті. Будучи згорнутими образами, денотати можуть мати різний обсяг заміщуваного змісту,
оскільки це не тільки моделі окремих предметів, які є елементами ситуації, але й
самі ситуації, які в згорнутому вигляді входять в складніші ситуації як їх
елементи.
Проте
процес індивідуального пізнання світу не зводиться до відображення матеріальних
явищ і побудови на базі цих відображень тих або інших розумових конструктів. Значну, а в галузі теоретичних знань більшу
частину когнітивної інформації про світ індивід дістає в процесі комунікативних
відносин: з текстів, що сприйняті у тих або інших комунікативних ситуаціях і
репрезентують ті або інші денотатні структури.
Денотатная
структура в цілому і її основний елемент – денотат – є внутрішнім розумовим утворенням,
яке не має своїх власних засобів зовнішнього вираження, окрім природної мови.
Але в цьому випадку ми знову приходимо до тексту, який є лише формою цього
змісту, а не самим змістом "в чистому вигляді" [7, 129].
Завдяки
предметним відношенням, що пов’язують елементи ситуацій і самі ситуації в єдине
ціле, денотати
організовують
певну когнітивну систему, яка включає не тільки всі відображені властивості
реального явища. Хоча ця система в процесі пізнавальної і комунікативної
діяльності змінюється і доповнюється, вона все ж таки характеризується певною стабільністю.
На відміну від неї структура змісту конкретного тексту, яка теж може бути
деякою сукупністю денотатів, є динамічною моделлю ситуації,
що задається текстом. Ситуація, що задається текстом, хоча і включає ситуації
або їх фрагменти, вже наявні в досвіді, є новою ситуацією. За рахунок цього і з’являється
можливість передачі нової інформації за допомогою тексту, яка знаходить
конкретне вираження в нових денотатах або нових відношеннях.
Формування
нових когнітивних структур відбувається в процесі діалогічної взаємодії
індивідуальних інформаційних формувань комуніканта і інформаційних формувань, що
утворюються в процесі сприйняття і інтерпретації тексту. Для цього необхідно,
щоб в інтелекті людини була заздалегідь сформована відповідна система денотатів,
через співвіднесення
з якою в процесі розуміння формується динамічна модель ситуації, яка становить
зміст тексту. Така динамічна модель ситуації, що є результатом розуміння
тексту, впливає на всі рівні системи знання, здійснюючи в них відповідні зміни
і доповнення, і, згортаючись, включається в загальну структуру вже існуючих
моделей [1; 3; 6; 7; 13 та ін.].
У
цьому аспекті мова є матеріалізацією того ідеального світу, який будує людина
як пізнаючий суб’єкт, відкриваючи об’єктивні закономірності в процесі освоєння світу
і закріплюючи їх в ідеальній формі – свідомості, матеріалізовану систему і
структуру якої становлять мовні засоби. У своїй основі текст тому є як би
вторинним світом, побудованим за тими ж законами, що і первинний – матеріальний
світ. Становлення і розвиток мови, її життя є не що інше, як функціонування
індивідуально-суспільної свідомості.
Когнітивний
світ мови є вмістище понятійного світу людини, побудованого в повній
відповідності із законами об’єктивного світу. Когнітивний світ мови, або
суспільна свідомість, у своїй формі об’єктивно відображає початковий світ і
тому є засобом подальшого його пізнання, правильною орієнтацією людини в
природі і зрештою – способом теоретичного оволодіння закономірностями світу [7,
20].
Засвоюючи денотатні структури, виражені в текстах, індивід втрачає деякі риси індивідуальності своєї суб’єктивної
картини світу внаслідок того, що приймає у власну понятійну (концептуальну)
систему знань, у свою свідомість когнітивні структури, які є частинами свідомості суспільної, і відповідно
перебудовує свою систему знань.
Суспільна
свідомість виливається в людському суспільстві у форму мовної матерії і існує у
вигляді нескінченного потоку мовленнєвих актів на певному етапі розвитку
людського суспільства, закріплюваних за допомогою різної техніки у вигляді
текстів, які є ланками нескінченного діалогічного ланцюга [2].
Якщо
суспільна свідомість існує і закріплюється у формі мови, то цілком природно, що
індивідуальна свідомість стає суспільною тільки в умовах спілкування між
індивідуумами, внаслідок обміну одиницями свідомості за допомогою матеріальних
знаків, у ролі яких і виступають мовні знаки. Мова в цьому випадку, з одного
боку, виступає як би посередником між індивідами, а з другого боку, вона ж і є
втіленням-субстанцією самого пізнання одночасно в індивідуальному і суспільному
плані [8].
Характер
людського пізнання зумовлює і функціональну сутність мовного знака, а саме його
індивідуально-суспільні якості. Мовний знак двобічний за своєю природою: він матеріальний
і ідеальний; двобічний за своєю гносеологічною основою, бо одночасно означає конкретну і загальну сутність предметів і
явищ; він двобічний і за своєю функцією: обслуговує індивідуума і колектив. Ці аспекти мовного знака
визначають його комунікативну сутність як реалізацію єдності цих аспектів в мовленнєвому
спілкуванні. Мовний знак здійснює інтеріоризацію людей у суспільстві; він знаходиться в
постійному русі – від індивідуума до індивідуума в межах певного суспільства. З
цієї причини мовний знак включає результати не тільки індивідуальної
свідомості, але й суспільної свідомості, акумулюючи в собі, таким чином,
індивідуально-суспільний досвід пізнання світу. За допомогою мовного знака
здійснюється обмін думками на тому рівні, на якому фіксується ступінь пізнання
об’єктивного світу.
У
процесі пізнавальної діяльності суб’єкт спирається на узагальнені і
трансформовані конкретно-історичними умовами результати попереднього досвіду.
Закріплюючись за допомогою ряду гносеологічних і соціально-психологічних механізмів,
вони стають відносно самостійними і можуть у певних умовах значно відриватися
від практики, істотно впливати на її спрямованість [4].
У
цьому розумінні будь-яке мовне утворення, яке має відносно закінчений смисл або
виражає певну концептуальну (понятійну) структуру, являє собою лише елемент
загального досвіду конкретного колективу. Отже, будь-яка сукупність висловлень
може розглядатися лише як елемент, як квант загального пізнавального досвіду.
Якнайповнішу реалізацію в мовному спілкуванні цей досвід знаходить, природно, в
максимально інформативній одиниці мови, яка повинна бути визначена як така
сукупність висловлень, у якій здійснюється відносно закінчений процес
інформації, тобто – в тексті.
Розгляд
концептуальних структур, задіяних у процесі породження і сприйняття висловлень,
дає змогу зробити такі висновки.
1. Розглядані
структури входять невід’ємною частиною до складу концептуальних знань комуніканта як індивіда і, отже, мають певні
індивідуальні характеристики.
2. В
той же час, формуючись у процесі відображення єдиного об’єктивного світу, вони
мають загальні риси, релевантні єдності відбиваних сутностей.
3. У
зв’язку з тим, що формування системи знань індивіда відбувається не тільки в
процесі відображення явищ матеріального світу, але й у процесі засвоєння
суспільного знання, ці структури мають також загальні риси, релевантні
конвенціонально прийнятим знанням.
4. Формуючись
у процесі інтерактивної діяльності (людина/світ, людина/людина, людина/текст,
людина/сукупність текстів), вони являють собою продукт, наповнення і суть
нескінченного діалогу, який процесуально і матеріально забезпечує прогресивний
динамізм як у розвитку індивіда, так і в розвитку суспільства в цілому.
5. В
той же час комплекс індивідуальних знань комунікантів (як відображення комплексу
суспільного знання) зумовлює можливість зіставлення продуктів їх діяльності
(текстів) у рамках узагальнених комунікативних ситуацій.
Література:
1. Beaugrande,
R. de. Text, Discourse, and Process. Toward a Multidisciplinary Science of
Text. –
2. Бахтин М.М.
Проблема текста в лингвистике, филологии и других гуманитарных науках. Опыт
философского анализа // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М.:
Искусство, 1979. – С. 281–328.
3. Богин Г.И.
Филологическая герменевтика. – Калинин: Калининский гос.
ун-т, 1982. – 88 с.
4. Ворожцов
В.П., Москаленко А.Т., Шубина М.П. Гносеологическая
природа и методологическая функция научной теории. – Новосибирск: Наука. Сиб. отд-ние, 1990. – 284 с.
5. Гиндин С.И.
Внутренняя организация текста (элементы теории и семантический анализ): Автореф. дис... канд. филол. наук. – М.,1973. – 35 с.
6. Дейк Т.А. ван и Кинч В. Стратегия понимания
связного текста // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып.
23: Когнитивные аспекты языка. – М.: Прогресс, 1988. – С. 152–211.
7. Колшанский
Г.В. Коммуникативная функция и структура языка. – М.: Наука, 1984. – 176 с.
8. Колшанский
Г.В. Объективная картина мира в познании и языке / Отв. ред. А.М.Шахнарович. – М.: Наука, 1990. – 103 с.
9. Кондаков
Н.И. Логический словарь. – М.: Наука, 1971. – 658 с.
10. Котов Р.Г.,
Якушин Б.В. Языки информационных систем – М.: Наука, 1979. – 304 с.
11. Новиков
А.И. Cемантика текста и ее формализация. – М.: Наука,
1983. – 214 с.
12. Новиков
А.И. Лингвистические и экстралингвистические элементы семантики // Аспекты
общей и частной лингвистической теории текста. – М.: Наука, 1982. – С. 11–30.
13. Павиленис Р.И. Понимание речи и философия языка // Новое в зарубежной
лингвистике. – Вып. 27: Теория речевых актов. – М.:
Прогресс, 1986. – С. 380–388.