Федчик В.А.
Розмежування мови і мовлення на
функціональній основі
Функціоналізм, що
склався в Західній Європі в 70-ті роки XX ст., основним об’єктом аналізу обрав
функціональний аспект мови. Цей напрям мовознавства нині успішно розробляють
російський мовознавець Олександр Бондарко та українські лінґвісти Іван Вихованець,
Олександр Бондар та ін., хоча проблемам, розроблюваним у руслі функціоналізму,
свого часу приділяли увагу український мовознавець Олександр Потебня, польсько-російський
лінґвіст Ян Бодуен де Куртене, російські мовознавці Олексій Пєшковський, Лев
Щерба та Іван Мєщанінов.
Беззаперечною
перевагою концепції функціоналізму, яка багато в чому ґрунтується на ідеях
Празького лінґвістичного гуртка, є продовження на новій основі досліджень, у
яких здійснюється аналіз системних відношень у мові і вивчення їх реалізації в
мовленні.
Основним принципом
функціоналізму є телеологічний, відповідно до якого мову розуміють як
цілеспрямовану систему засобів вираження. Оскільки застосування мови
забезпечується мовленням, то функції мови вказують лише на її спроможності,
реалізація яких фактично здійснюється в актах мовлення.
Отже, всяке
висловлення цілеспрямоване, адже воно організується залежно від телеологічної
настанови і сфер використання. Однак реалізуватися різні функції, насамперед
семантичні, можуть тільки в процесі вживання мови.
Метою цієї статті є
спроба здійснити розмежування мови і мовлення на функціональній основі.
Саме розуміння
функції в мовознавстві дуже різне. Найпоширенішими є лінґвістичні концепції,
які функцію і функціональність інтерпретували на основі протиставлення форми і
змісту, мови і мовлення, мови і норми, статики і динаміки, структури і вживання
(маніфестації, реалізації, презентації), засобу спілкування і самого
спілкування. Ці різні погляди не виключають один одного, утворюючи систему перехресних
понять – основу ієрархічного вчення про систему мовних функцій. У лінґвістичній
термінології можна відзначити синонімію прикметників семантичний,
функціональний, мовленнєвий, комунікативний, так само як і їх антонімічний
синонімічний ряд – формальний, структурний (системний), мовний.
При систематиці
теорій функціональної лінґвістики слід ураховувати, що функціональна система
мови є складною, глибинною і гетерогенною. Самі функції бувають загальними і частковими,
основними і другорядними, первинними і вторинними. Це перше початкове положення
ми повинні враховувати у всіх випадках при класифікації функцій – з погляду і
призначеності, і місця в системі, і вживання. Друге положення – розмежування
функцій мови і її варіантів (стилів і видів мовленнєвої діяльності) в цілому, з
одного боку, і функцій одиниць мови, їх категорій – з другого. Це розмежування
можна вважати загальноприйнятим [1; 23].
Переважна більшість
лінґвістів основною функцією мови вважають комунікативну; багато хто визнає ще
другу функцію – когнітивну (експресивну, гностичну, пізнавальну). Інші функції
мови (акумулятивна, естетична, емоційна і деякі інші) належать до другорядних,
похідних від двох основних функцій мови – бути засобом спілкування і знаряддям
мислення.
При тому, що філологи
і психологи визнають комунікативну функцію за основну, первинну, загальну, лінґвістів
і методистів розділяє саме розуміння комунікації, її основної одиниці. Різним є
розуміння функції мови в соціо-, мента- і психолінґвістиці.
Соціологія мови
розглядає суспільні функції мови [1; 8; 27], мовні ситуації і стани [25], а
також форми існування і сфер використання [1; 8] і вживання мови, тобто
маніфестацію, актуалізацію ладу мови, її категорій і одиниць, «реалізацію наявних
у цей час у певного народу відбору і організації мовних одиниць в єдине
композиційне ціле (текст) відповідно до тієї або іншої ситуації спілкування» [7,
с. 6]. Це різне розуміння мовленнєвого спілкування породжує, з одного боку,
вчення про соціальні типи мови, їх історичну зумовленість, а з другого боку –
вчення про самий акт мовленнєвого спілкування, мовленнєву діяльність комунікантів.
Мова сама по собі не
існує і не розвивається. Творцем і носієм мови є народ, мовний соціум. Мову як
засіб спілкування використовую люди. Тому поряд із загальними, соціальними
функціями слід виділяти функції мовленнєвої діяльності, функції мовлення,
індивідуальне використання мови, мовленнєву поведінку [1; 19; 21]. Не всі
мовознавці згодні з розрізненням соціальних і індивідуальних функцій мови,
тобто функцій мовлення, мовленнєвої діяльності і мовленнєвого акту. Д. М. Шмельов,
заперечуючи О. О. Леонтьєву [19], який розділив соціальні функції на
функції мови і функції мовлення, писав: «Протиставлення функцій мови і функцій
мовлення не видається доцільним. Думається, в окремих мовленнєвих актах може
виявитися те, чого немає в мові, але немає жодних підстав уважати, що і функції
мовлення як такого виявляються якось незалежно від можливостей самої мови» [30,
с.12].
Цілком правильно, що
мовленнєве спілкування відбувається конкретною мовою, що мовці можуть
використовувати тільки те, що є в нормі і потенційних можливостях цієї мови.
Проте мовленнєве спілкування здійснюється в конкретних умовах спілкування, які
припускають використання певних стилів мови і видів мовленнєвої діяльності, що
і було обґрунтовано в працях Л. П. Якубінського, Л. В. Щерби,
В. В. Виноградова і багатьох інших дослідників, які розрізняють стилі
мови і стилі мовлення, писемне і усне (діалогічне, розмовне мовлення),
граматику мовця і граматику слухача. Не протиставлення, а розмежування мови і
мовлення здійснюється на функціональній основі.
Розрізняючи стилі
мови і стилі мовлення, обґрунтовуючи функціональність стилістики мовлення, М. М. Кожина
пише: "Функціональна стилістика – це лінґвістична наука, що вивчає
особливості і закономірності функціонування мови в різних видах мовлення, які відповідають
тим або іншим сферам людської діяльності і спілкування, а також мовленнєву
структуру формованих при цьому функціональних стилів і „нормы" відбору та
поєднання в них мовних засобів» [14, с.13].
О. О. Лаптєва
звертає увагу на функціональну спрямованість усно-розмовного різновиду
літературної мови, відзначаючи, що «функціональна спрямованість виявляється
важливою ознакою не тільки таких сформованих „класичних” стилів, як діловий і
науковий, але й усно-розмовного різновиду літературної мови, який покликаний
обслуговувати широку сферу усного спілкування носіїв літературної мови і
реалізується лише в умовах комунікативного завдання повсякденної мовленнєвої
практики» [17, с.11].
Як один з
функціональних різновидів мови характеризує О. Д. Мітрофанова
науковий стиль, який «створюється особливими, стилістично маркованими засобами,
але головно – явищами, які є загальними для літературної мови, цілеспрямовано
організовані, специфічно функціонують, не так, як, скажімо, в мовленні розмовно-побутовому,
суспільно-публіцистичному та ін.» [20, с.10].
Підкреслюючи
вдосконалення мовленнєвих навичок і умінь як культуру мовлення – в плані не
тільки функціональному, але й функціонально-комунікативному, роль
культурно-національної традиції, функціонально-мовленнєвої системи, навчання
цього функціонального аспекту в комунікативній лінґвістиці, В. Г. Костомаров
виділив три умови комунікативної спрямованості навчання: «Перша умова – це
комунікативна доцільність у функціонально-стилістичному плані, друга –
комунікативна доцільність у плані форм спілкування, третя – вона ж у
плані функцій і форм мовлення і мови, які їм відповідають» [16,
с.13].
Оскільки якісну
функцію розуміють по-різному, оскільки різна передавана і формована інформація,
оскільки важливе розрізнення видів когнітивної функції мови в цілому, її стилів
і одиниць, найчастіше цю функцію розуміють як логічну (логіко-предметну, дискурсивну, раціональну) з двома основними
видами дискурсу – номінацією і предикацією. Предикативну функцію називають
також пропозиціональною, суб’єктно-предикатною,
модальною [22; 26]. Це два основні вияви когнітивної функції, її другорядні,
вторинні функції, на що справедливо звертає увагу Н. О. Слюсарева:
«Номінація і предикація прямо і безпосередньо співвідносні з когнітивною
функцією мови... Номінативні одиниці мови забезпечують їй аситуативний характер, тобто
використання поза ситуацією, про яку йде мова.
Предикація також є
функцією вторинною щодо когнітивної. Проте на відміну від номінації предикація співвідносна також
і з комунікативною функцією, і по суті саме вона здійснює з’єднання і взаємодію цих двох базових функцій» [24, с.28]. Слід
додати, що номінативна і предикативна функція
знаходять висвітлення у вченні про дві основні одиниці мови – слово і речення.
Знаходять ці функції своє висвітлення в тексті, де виявляється його суб’єктно-предикатна
структура – текстовий суб’єкт і текстовий предикат [9].
Визначаючи мову як
засіб розуміння і пізнання, О. О. Потебня виділяв поетичну і сцієнтетичну функції, до яких належать
конструктивна і метамовна функції [1; 24]. Це функції
неформального мислення, в їх вираженні вирішальну роль відіграє контекст. В
історії мовознавства вивчення таких функцій пов’язане з видами мовленнєвих дій
(за термінологією Л. П. Якубінського), видами мислення і формами
суспільної свідомості, стилями мови і мовлення. Поетичне мовлення протиставляється
практичному (діалогічному, розмовному) і науковому мовленню. Поетичне мовлення
характеризується наявністю образного мислення, художньо-образної конкретизації,
тоді як науковому мовленню властива узагальненість і абстрагованість викладу [14].
Втім, поетичну (естетичну) функцію пов’язують з вираженням емоцій і оцінки,
називаючи цю функцію емоційною [3; 24].
Мовленнєві функції
спираються на функції мови; вони також відображають структуру самого мовленнєвого
акту взаємовідношенням мови з передаваними повідомленнями, а також з учасниками
мовленнєвого акту. Виділяється близько десяти функцій мовлення [1; 6; 12; 24].
Мабуть, найважливішими з них є функції повідомлення і впливу, емоційно і
раціонально оцінна (аксіологічна), контактна, а також функція породження висловлення і сприйняття
(розуміння) висловлення.
Мовленнєві функції
забезпечують мовленнєве спілкування як цілісний багатокомпонентний процес, який
породжує конкретну одиницю спілкування і розуміння і відображає в словах і
звичних шаблонах досвід багатьох поколінь, їх знання і побажання.
У зв’язку з відображенням
у мові не тільки конкретної думки, але й досвіду народу, виникає питання про цю
функцію мови. Вона виділялася вченими, які розглядали мову як джерело знань,
форму національної культури. Є і супротивники віднесення цієї функції мови до
основних, первинних. Наприклад, Н. О. Слюсарева [24] заперечує В. А. Авроріну
[1] і О. О. Леонтьєву [19], які виділили акумулятивну функцію –
функцію нагромадження досвіду і знань, вираження культури народу на тій
підставі, що ця функція досить добре укладається в базові функції
(комунікативну і когнітивну) і може розглядатися як вторинна. Дійсно, мова є
передусім засобом спілкування і передачі думок. Проте передача досвіду і знань,
культури народу – це зовсім не безпосереднє спілкування: воно розділене часом і
простором; більш того, відображення в мові знань і досвіду носить вибірковий
характер. Саме відчуження мови і передаваних думок від процесу спілкування дає
можливість характеризувати цю функцію мови як важливу суспільну функцію. Є. М. Верещагін і В. Г. Костомаров,
обґрунтовуючи суспільну (соціальну) функцію мови як методологічну для лінґвокраїнознавства, пишуть, що ця функція (вони називають її кумулятивною)
«відповідає статичному плану пізнання, не мисленню у власному розумінні, а
свідомості, тому запасові знань і відносин, яка робить мислення можливим» [3,
с.16]. Додамо, що ідіоетнічний
(культурно-історичний) компонент виявляється у всіх компонентах мовної системи,
її категоріях і одиницях.
Розглядаючи мову як
функціональне утворення, призначене для мовленнєвої комунікації, ми повинні
розрізняти, з одного боку, зовнішні і внутрішні функції мови і функції мовленнєвої
діяльності, а з другого боку – функції одиниць мови і мовлення. У традиційній
лінґвістиці вивчалися внутрішньоструктурні функції одиниць мови (як зв’язок
морфології і синтаксису, звуків і букв, як використання в реченні і тексті не
тільки моделей одиниць мови). При вивченні мовлення висувалися інші одиниці –
мовленнєвий зразок і мовленнєвий акт. «Мовленнєва
ситуація, або ситуація акту мовлення, – писав В. А. Аврорін, –
це складне ціле, що включає виробника і адресата мовлення зі всіма їх
соціально-демографічними ознаками і характеристикою їх відносин між собою,
обстановку, в якій здійснюється акт мовлення, тему мовленнєвого твору і,
нарешті, як функцію всього попереднього, лінґвістичну належність мовленнєвого
твору» [1, с.116].
Природно, підхід від
мови до мовлення або, навпаки, від мовлення до мови, від форми одиниці мови до
функції і значення – всього лише предметні аспекти теорії, причому в остаточному
підсумку вони повинні враховувати мовну призначеність (потенційну, пасивну
функцію) і мовленнєву актуалізацію (реальну, активну функцію). Наприклад, форми
числа іменника потенційно повинні виражати поняття одиничності / множинності,
проте реально вони виражають не тільки це значення, але й значення збірності, речовинності
і абстрактності; ці види морфологічного числа формально можуть бути
нейтралізовані в одній формі (наприклад, формі множини).
Одиниці мови окремо
не виражають думки; вони, взаємодіючи одна з одною, спільно використовуються як
засіб спілкування; ця взаємодія може бути в самому акті спілкування і в
результатах його. Тому функції одиниці мови можуть вивчатися з двох боків: з одного боку, визначається її
місце в системі і нормі мови (це об’єктивне системне функціонування; у сучасних
теоріях, як сказано, справедливо уточнюють, що треба розрізняти функцію мови і
функцію норми, стилю, варіанта мови); з другого боку – її місце в мовленнєвому
акті, роль у побудові мовленнєвих творів (висловлень, тексту) і передаваній
інформації (це суб’єктивне, автономне функціонування одиниць у комунікації;
відомо, наприклад, що форма називного відмінка іменника в синтаксичних моделях
може використовуватися не тільки для вираження підмета і суб’єкта, але й для
вираження об’єкта, предиката і атрибута; форма питального речення може виражати
не тільки різну питальну семантику, але й ствердження і спонуку).
Вивчаючи мовленнєве
спілкування як індивідуальну і етнічну взаємодію людей, ми повинні враховувати
цю активність людей, функціонування самої мови, статику і динаміку мовленнєвої
діяльності, тобто взаємодію її одиниць з іншими одиницями мови, з ситуацією
спілкування і передаваною інформацією. Сама структура мови і мовленнєвого акту,
а також процес породження і сприйняття мовних одиниць припускають встановлення
ієрархії одиниць, виділення комунікативних (мовних і мовленнєвих) одиниць,
взаємодію мовної моделі (схеми) і мовленнєвого зразка (шаблону).
Оскільки розвиток
мови і її використання припускають вживання всіх одиниць мови, її категорій і
рівнів, остільки одиниці граматичного ладу не становлять виняток; більш того,
нерідко мовленнєве спілкування і взаємодія одиниць мови здійснюються на
синтаксичній основі.
Уже в граматичній
теорії мови О. О. Потебні і Ф. І. Буслаєва протиставляється
форма мови і її зміст, синтаксис (речення і контекст) – морфології як формі і
лексиці за значенням, речення розуміють як основну одиницю мови, що виражає судження
і є основою спілкування, а контекст – як наповнення мовних одиниць смислом, який
виражає конкретну думку.
Синтаксис вивчає
функції (роль) слів (граматичних форм частин мови) в реченні, тому функція мови
протиставлена значенню, яке лише опосередковано виражається в синтаксисі, де
виділяються функції-відношення (суб’єктно-предикатні, об’єктні і так далі).
Традиційна граматика
містила ідеї функціонально-семантичного синтаксису – вчення про пропозиційну
основу використання мови. Речення як головну одиницю мови – засіб спілкування і
вираження думки – виділяли О. О. Потебня, Ф. І. Буслаєв, О. О Шахматов;
про це мовиться і в синтаксичних працях ближчого нам часу. Наприклад, В. В. Виноградовим
речення визначалося як оформлена, цілісна «одиниця мовлення, що є головним
засобом формування, вираження і повідомлення думки» [4, с.254]. Характеризуючи речення
як основну одиницю комунікації, Н. Ю. Шведова пише: «Сфері синтаксису спеціально належать ті
мовні одиниці, які безпосередньо
служать для спілкування людей і безпосередньо співвідносять повідомлюване з
реальною дійсністю, включаючи сюди як зовнішню, так і внутрішню, інтелектуальну
і емоційну сферу життя» [29, с. 5].
Природно,
функціональний підхід припускає вивчення форми і змісту граматичних одиниць, їх
загального логічного смислу і специфіки конкретно-мовної форми.
За напрямом
дослідження визнавалися і визнаються два дослідних шляхи – від морфології до
синтаксису («від форми до змісту») і від синтаксису до морфології («від змісту
до форми»). Ці два підходи (структурно-семантичний і семантико-структурний) широко представлені в сучасних синтаксичних працях.
Значні зміни
відбулися, коли були ототожнені функції і значення, коли виникла ідея
семантичної морфології, номінативного
синтаксису, функціонально-семантичних категорій і
ситуацій відображення. О. В. Бондарко [2] писав, що відмінність
формальної і функціональної граматик полягає у напрямі дослідження: напрям від
функції до засобу є ознакою функціональної граматики. Проте таке розуміння, що
продовжує традиційну синтаксичну теорію, було значно перетворене, коли виникло
вчення про взаємодію рівнів мови і про текст як засіб вираження смислу.
«Функціонально-граматичне дослідження, – указує О. В. Бондарко, –
прагне розкрити особливого роду систему, що існує на цьому рівні, – систему
взаємодії граматичної форми, лексики і контексту, систему закономірностей і
правил функціонування мовних засобів, що служать для передачі смислу висловлення»
[2, с.3]. Нагадаємо, що названу систему О. В. Бондарко розуміє як
систему функціонально-семантичних полів.
Таким чином, більш
або менш загальновизнаним є розуміння функціональної граматики як граматики
семантичної, що визнає взаємодію мовних одиниць, категорій і рівнів в самій
мові і в процесі її вживання, при якій відбувається семантичне (і, звичайно,
матеріальне) перетворення одиниць мови під впливом контексту і мовленнєвої
ситуації, а також передаваної інформації – конкретного змісту, смислу.
Відповідно до двох
основних функцій мови комунікація позначає граматичний зміст висловлення (речення),
як це розумів О. О. Потебня і особливо О. О. Шахматов, і
зміст мовленнєвої ситуації. Лінґвістичні і методичні концепції розрізняються
вибором базової (основної) одиниці;
такими одиницями визнавалися і визнаються слово, словоформа, частина мови, речення
(пропозиція), висловлення (текст). Власне граматичними є дві:
морфологічна і синтаксична.
Функціональна
морфологія і функціональний синтаксис виходять з того, що мова функціонує
завдяки наявності спеціалізованих форм, які взаємодіють одна з одною в тексті
для вираження своїх значень і передачі предметно-понятійної інформації,
оскільки «комунікація є породженням мовних одиниць» [15, с.6]. Функціональна
лінґвістика прирівнюється до комунікативної; «комунікативна лінґвістика, – пише
В. Р. Колшанський, – припускає не опис функціонування мови в певних
умовах, а дослідження власне мовних категорій як призначених для виконання
комунікативних функцій» [15, с.147]. Г. О. Золотова, переходячи від
функціонального синтаксису до комунікативного, проте вважає, що «комунікативні
аспекти – це спроба розглянути будову синтаксису з погляду його комунікативного
призначення, заради якого синтаксичні засоби існують» [10, с.4]. Проте
функціональний і комунікативний аспекти повністю не збігаються і в граматиці, і
в граматичній стилістиці; наприклад, в синтаксисі: функціонально-стилістичний
синтаксис розглядає відбір мовних засобів і доцільність їх вживання, тоді як
комунікативний синтаксис вивчає текстове вживання синтаксичних одиниць.
Функціональні
синтаксичні концепції виходять із співвідношення одиниць з логіко-предметними (дискурсивними), стильовими,
емоційно-оцінними, комунікативними одиницями. Предметом вивчення стає змістова
функція форми слова і словосполучення, речення – простого, ускладненого і
складного. Щонайперше виділилися логічні і стилістичні аспекти функціональної
граматики: у М. В. Ломоносова і у Ф. І. Буслаєва вони обов’язкові
при логіко-синтаксичному і стилістико-синтаксичному аналізі одиниць
мови. Так само будуються практичні граматики української
мови, опис її моделей ведеться з урахуванням логіко-граматичного (смислового,
актуального) членування речення.
Вираження думки,
актуалізація засобів і категорій мови припускає їх взаємодію, а також взаємодію
з контекстом (текстом). Передусім була встановлена співвідносність членів речення
і частин мови, функціонування частин мови в реченні або вираження членів
речення як його позиційних моделей за допомогою частин мови. Потім
функціональна граматика почала досліджувати функціонування окремих
лексико-семантичних категорій у реченні, синтаксичних і лексичних категорій у
їх єдності і взаємодії, лексико-граматичній спрямованості не тільки мовних, але
і комунікативних завдань [13]. Семантику почали здобувати не тільки з самих
одиниць, але з їх контексту і фону. Цьому сприяло синтаксичне і логічне вчення
про контекст.
Захоплення лінґвістикою
тексту зачепило як лінґвістів, так і літературознавців
і семіотиків. Текст вивчається як абстрактна
структура, спільна і мові, і літературному тексту, а також творам інших
мистецтв. Критикуючи аморфність, невизначеність таких абстрактних текстів і
зупиняючись на розумінні його лексичних і граматичних особливостей, М. Б. Храпченко
відзначив, що «призначення тексту – це щось зовнішнє щодо його лінґвістичних
властивостей, його внутрішній орієнтир і регулятор, який зумовлює і саму
конструкцію тексту, і його дію» [28, с.6].
Проблема
функціональної граматики знаходить висвітлення в методиці викладання мови, в
співвідношенні аспектної і комплексної побудови заняття, формування навичок і
умінь володіння різними видами мовленнєвої діяльності. Ідеї функціональної
граматики мовних засобів знайшли висвітлення у комплексності мовних і мовленнєвих
навичок, у вивченні мови на синтаксичній основі, у теорії комплексності
структурно-функціональних аспектів, у виробленні лексико-граматичних навичок, а
також у формуванні більш специфічних словотворчих, термінологічних та інших
навичок.
Функціональний підхід
у комунікативному навчанні знаходить застосування в процесі навчання стилів
мови (особливо суспільно-політичного і наукового), видів мовленнєвої
діяльності, типів повідомлення (розповіді, опису, доказу, текстів за фахом). О. О. Леонтьєв
[18] це спрямування навчального процесу запропонував називати
функціонально-аспектним навчанням, протиставляючи його системно-аспектному
навчанню. І дійсно, стилі мови, сфери спілкування, способи спілкування
розрізняються набором і вживанням граматичних одиниць і категорій, про що
писали багато мовознавців.
Нарешті,
функціональна граматика знаходить своє застосування в конкретному акті
комунікації, при побудові конкретного висловлення, де враховуються не тільки
мовні і варіантні особливості функціонування граматичних засобів, але і функції
мовлення і конкретні мовленнєві дії, оскільки абстрактно-логічні концепції не
сприяють засвоєнню мови як системи; підручники, в яких системи мови були подані
відірвано від функціонування в реальних ситуаціях спілкування, поза контекстом,
позбавляють учнів (студентів) можливості оволодіти системою мови.
Література:
1. Аврорин В.А. Проблемы изучения
функциональной стороны языка (к вопросу о предмете социолингвистики). – Л.:
Наука, 1975. – 276 с.
2. Бондарко А.В. Принципы функциональной
грамматики и вопросы аспектологии. – Л.: Наука. Ленингр. отд-ние,
1983. – 208 с.
3. Верещагин Е.М.,
Костомаров В.Г. Язык и культура: Лингвострановедение в преподавании русского языка как иностранного. – М.: Русский язык, 1983. – 230 с.
4. Виноградов В. В. Исследования по русской
грамматике: Избр. труды. – М.: Наука, 1975. – 560 с.
5. Вятютнев
М. Н. Систематизация
как один из приемов и способов усвоения русского языка // Теория и практика
преподавания русского языка и литературы. Роль преподавателя в процессе
обучения: Докл. сов. делегации / Четвертый междунар. конгресс преп. рус. яз. и лит., Берлин, 13–18
авг. 1979 г. – М., 1980. – С.180–202.
6. Вятютнев
М. Н. Теория
учебника русского языка как иностранного: (Методические основы). – М.: Рус.
яз., 1984. – 144 с.
7. Горшков А. И. Теория и история русского
литературного языка. – М.: Высш. шк.,
1984. –320 с.
8. Дешериев Ю.Д. Социальная лингвистика: К основам общей теории. –
М.: Наука, 1977. – 382 с.
9. Доблаев
Л. П. Смысловая
структура учебного текста и проблемы его понимания / Под ред. В. В. Давыдова.
– М.: Педагогика, 1982. – 176 с.
10. Золотова Г.А. Коммуникативные аспекты
русского синтаксиса. – М.: Наука, 1982. – 368 с.
11. Иванова Л.П. Курс лекций по общему
языкознанию. Научное пособие. – К.: Освита Украины,
2006. – 312 с.
12. Киселева Л.А. Вопросы теории речевого
воздействия. – Л.: Изд-во
Ленингр. ун-та, 1978. – 160 с.
13. Кодухов
В.И. Лексико-грамматические
проблемы преподавания русского языка как иностранного //
Лексико-грамматические вопросы преподавания русского языка иностранным учащимся
/ Под ред. В. И. Кодухова. – Л., 1984. – С.84–106.
14. Кожина М. Н. О специфике
художественной и научной речи в аспекте функциональной стилистики. – Пермь,
1966. – 212 с.
15. Колшанский Г. В. Контекстная
семантика. – М.: Наука, 1980. – 149 с.
16. Костомаров В. Г. Вопросы культуры речи в
подготовке преподавателей-русистов // Теория и практика преподавания русского
языка и литературы. Роль преподавателя в процессе обучения: Докл.
сов. делегации / Четвертый междунар. конгресс преп.
рус. яз. и лит., Берлин, 13–18 авг. 1979 г. – М., 1980. – С.240–264.
17. Лаптева О. А. Русский разговорный
синтаксис. – М.: Наука, 1976. – 399 с.
18. Леонтьев А. А. Понятие аспекта и
комплексности в свете современной методики преподавания русского языка как
иностранного // Русский язык за рубежом. – 1984. – № 4. – С.42–50.
19. Леонтьев
А. А. Язык, речь, речевая деятельность. – М.: Просвещение, 1969. – 214 с.
20. Митрофанова О. Д. Научный стиль речи:
проблемы обучения. – М.: Рус. яз., 1976. – 199 с.
21. Норман
Б. Ю. Синтаксис
речевой деятельности. – Минск: Вышэйш. шк., 1978. – 230 с.
22. Панфилов В.З. Гносеологические аспекты
философских проблем языкознания. – М.:
Наука, 1982. – 360 с.
23. Проблемы
функциональной грамматики / В.Г.Гак, А.В.Бондарко, Н.Ю.Шведова и др.; Отв. ред.
чл.-кор. АН СССР В.Н.Ярцева. – М.: Наука, 1985. – 197
с.
24. Слюсарева Н.А. Проблемы функционального
синтаксиса современного английского языка. – М.: Наука, 1981. – 207 с.
25. Степанов Г.В. Типология языковых
состояний и ситуаций в странах романской речи. – М.: Наука, 1976. – 224 с.
26. Степанов Ю. С. Методы и принципы
современной лингвистики. – М.: Наука, 1975. – 311 с.
27. Филин Ф. П. Очерки по теории
языкознания. – М.: Наука, 1982. – 336 с.
28. Храпченко
М. Б. Текст
и его свойства // Вопросы языкознания. – 1985. – № 2. – С.24–43.
29. Шведова Н. Ю. Введение // Русская
грамматика: В 2-х т. / Гл. ред. Н. Ю. Шведова. – Т.1. – М.: Наука, 1980. –
С.3–24.
30. Шмелев Д. Н. Русский язык в его
функциональных разновидностях: К постановке проблемы. – М.: Наука, 1977. – 168
с.