Политология/1. Современные избирательные технологии

викл. Жовтан О.Л.

Хмельницький інститут Міжрегіональної Академії Управління Персоналом, Україна

Управління масовою свідомістю як подолання проблеми “позитивної” свободи

 

В другій половині ХХ століття західний політикум нав’язав суспільству тезу про необхідність звільнення особистості від усіх форм обмежень і цензури.

Ідеологи закликали надати особистості свободи політичної творчості і свободи обміну інформацією.

Проте ця доктрина працювала дуже добре, поки свобода трактувалася в категоріях зовнішніх (свобода вчинку, дії) і негативних («свобода від» – від гноблення, експлуатації тощо). Наприклад, західні ліберали успішно виступили проти соціального базису абсолютизму – станового порядку і станових привілеїв. Однак лібералізм зайшов у глухий кут, коли спробував сформулювати принципи «позитивної» свободи для тієї частини суспільства, що вже перестала піклуватися про безпосереднє матеріальне буття.

Найяскравіше ідея реалізації «позитивної» свободи була втілена в гучній доктрині К. Поппера про «відкрите» і «закрите» суспільства, що була остаточно сформульована ще в 1945 році.

В найабстрактнішому сенсі, різниця між закритим і відкритим типом суспільства, за К. Поппером, полягає в тому, що в першому панує абсолютизм (монізм, тоталітаризм), а в другому – релятивізм (плюралізм, демократизм). Виходячи з цього, можна зрозуміти, чому суспільства першого типу «закриті» для активних змін своїх моральних, юридичних та інших установлень, а суспільства другого типу – навпаки, мобільні й динамічні. Вони здатні реагувати на виклики часу та досить швидко міняти старі форми життя на нові.

Головне досягнення відкритого суспільства К.Поппер бачив у демократії і вільному ринку. При цьому під демократією він, головним чином, розумів такий стан суспільної системи, при якій вона здатна без насильства і кровопролиття замінити неугодний, поганий уряд бажаним, передовим.

Однак уже в період катастрофи радянської системи учень К. Поппера Дж. Сорос став обережніше ставитися до перспектив «відкритого суспільства». На його думку, по-перше – катастрофа закритих суспільств не веде автоматично до створення відкритих, по-друге – відкриті суспільства розмивають соціальні цінності і моральні обмеження, а по-третє – вони викликають у суспільстві та в індивідуумів «дефіцит цілей».

Дж. Сорос констатує: «Необхідність знайти мету для себе й у собі ставить індивіда в складне становище... самі індивіди є дуже хиткою основою для побудови системи цінностей... Неадекватність індивіда як джерела системи цінностей може виражатися по-різному. Самітність або почуття неповноцінності, провини, нікчемності... Психоаналіз тут мало чим може допомогти... намагаючись зробити відкрите суспільство повнокровним, люди іноді покладаються на те, що я назвав би «позитивним аспектом недосконалого знання», і тоді складність положення проявляється з усією силою... Нездатні знайти мету в собі можуть притулитися до догми...  Один зі способів подолання дефіциту мети полягає в запереченні відкритого суспільства. Коли свобода стає нестерпним тягарем, закрите суспільство може здатися порятунком…».

З рештою Дж. Сорос погоджується з тим, що концепція відкритого суспільства сьогодні перебуває на «хиткому островку, де йому зі всіх боків загрожують універсальні ідеї, доведені до логічного завершення», інакше кажучи – «закриті суспільства».

Необхідно відзначити, що більшість ліберально-демократичних країн, що вважають себе «відкритими суспільствами», в точному сенсі цього слова, ніколи або майже ніколи ними не були. В дійсності суспільства або «відкриваються» на певний проміжок часу (наприклад, під час зміни політичного режиму), або в них створюються якісь «відкриті зони обговорення і участі», які символізують свободу суспільної думки. При цьому розвинені суспільства фактично ефективно управляються методами «закритих суспільств». Свідчення тому – закритість багатьох тем для обговорення в західному суспільстві, культ політкоректності, зовнішньої культури та самоцензури.

Значне число дослідників, таких як А. Грамші, Е. Канетті, П. Бурдье, Ж. Бодрийяр, С. Блейк, Д. Шарп, Г. Шіллер, Ф. Уебстер, С. Кара-Мурза, В. Лісічкін, Л. Шелєпін, Г. Почепцов, В. Пугачов, С. Расторгуєв, В. Крисько, Е. Доценко, В. Бебик, И. Слісаренко та інші, внесли помітний вклад у вивчення механізмів прихованого управління і маніпулювання, що здійснюються в демократичних суспільствах. Вплив на соціальну активність громадян та вибір направлення та способів поведінки були достатньо глибоко досліджені в роботах Е. Фромма, Т. Адорно, Г. Маркузе, Г. Шиллера та ін. В багатьох країнах світу створені ефективні механізми направлення політичної активності мас в русло допустимих для можновладців дій та виключення пошуку альтернативних, більш вдосконалених, справедливих та людяних форм державного та громадського устрою. Як стверджує відомий дослідник у сфері управління свідомістю В. Пугачов найбільш ефективно такій механізм налагоджено в Сполучених Штатах. В цій країні правлячій еліті за допомогою підкорення ЗМІ крупному капіталу, двопартійної політичної системи та ряду інших засобів та методів вдається виключно вигідно контролювати свідомість громадян.

Як відзначає В. Пугачов, на відміну від тоталітарних режимів ліберально-демократичні в процесі соціального управління змінюють фізичний примус на економічний і психологічний. Ці типи примусу «менш помітні і не всіма визнаються як обмеження свободи».

Характерною рисою такого «не примусового» управління є наявність в людини – об’єкта управління – реальної або ілюзорної свободи вибору. У цьому випадку індивід ухвалює рішення щодо підпорядкування сам, без тиску з боку інших або без усвідомлення такого тиску.

Даний тип управління, з погляду детермінації вибору (і відповідного поводження), має наступні різновиди: 1. Управління на основі самостійного раціонального вибору і добровільного підпорядкування виконавця. 2. Управління на основі особистісно запрограмованого вибору (програмування психіки). 3. Управління за допомогою маніпуляції і прямого (не  маніпуляційного) обману.

Таким чином, управління свободою здійснюється шляхом прихованого, непомітного впливу на підсвідомість і свідомість індивіда. Саме з цієї точки зору можна говорити про управління свободою через контроль над психікою. І якщо раніше в політиці таке управління здійснювалося переважно епізодично стосовно окремих людей або досить невеликими групами суспільства, то в період вступу суспільства в інформаційну стадію в країнах, що переживають соціальні конфлікти, управління масовою психікою стало найважливішою складовою частиною політики правлячих режимів і пануючих груп.

Основним каналом, що здійснює маніпулювання в сучасному світі, виступають ЗМІ. Як пише у своїй книзі «Маніпуляція свідомістю» С. Кара-Мурза «над думкою панує той, хто визначає структуру потоку інформації, хто обирає «факти» та «проблеми», перетворюючи їх на повідомлення». На свій розсуд підбираючи, компонуючи, емоційно фарбуючи та інтерпретуючи інформацію, мас-медіа, власне кажучи, формують у людини відповідні критерії, що визначають його головні політичні і соціальні оцінки.

Як наслідок, як пояснює Г. Шиллер, «за виключенням доволі невеликої обраної частини населення, котра знає, що їй потрібно, і тому може скористатися масовим потоком інформації, більшість потрапляє, хоча в основному й підсвідомо, у позбавлену всілякого вибору інформаційну пастку» .

«Головна функція ЗМІ в цивільному суспільстві полягає, як ні парадоксально, в перетворенні громадян у величезний, але не згуртований в одному місті натовп – через масову культуру та єдиний потік інформації, які «виливають» уми в однакові, стандартні форми  та забезпечують кожній людський одиниці відповідність заданій моделі» .

Отже, в інформаційному суспільстві за певних умов і, насамперед, при встановленні фактичної монополії на найважливіші ЗМІ з боку правлячого режиму мас-медіа мають реальну можливість докорінно спотворювати уявлення громадян про політичних лідерів, політичне життя своєї країни та світу в цілому, кардинально змінювати їхні політичні оцінки і, зокрема, спонукати населення віддавати свій голос за тих політиків, які переслідують ті інтереси, що суперечать їх власним, тим самим підірвати важливий інститут ліберальної демократії – представництво.

 

Література:

1. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги / Перекл. з англ. — К.: Основи, 1994. — Т.1. — С. 196.

2. Сорос Дж. Утвердження демократії / Переклад з англійської. — К.: Основи, 1994. — С. 183.

3. Сорос Дж. Криза глобального капіталізму. Відкрите суспільство під загрозою. / Переклад з англійської. — К.: Основи, 1999. — С. 110 с.

4. Пугачев В. П. Управление свободой. — М.: КомКнига, 2005. — 272 с., c.32.

5. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием. — М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2002. — 832 с. , c. 278.

6. Почепцов Г.Г. Информационные войны. — М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 2000. — 576 с.; Почепцов Г.Г. Теория коммуникации — М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 2001. — 656 с.

7. Лисичкин В. А., Шелепин Л. А. Война после войны: Информационная оккупация про­должается. — М.: Изд-во Алгоритм, Изд-во Эксмо, 2005. — 416 с.