Дроваль О.М.,

здобувач кафедри екологічного права

м. Харків, Національна юридична академія ім. Я. Мудрого

Плата за користування земельними ділянками водного фонду України

Правовий режим користування земельними ділянками водного фонду слід розглядати в комплексі з правовим режимом об’єктів водного фонду, які разом можна назвати водно-земельними відносинами, що виступають єдиним комплексним об’єктом правового регулювання. Виходячи з цих позицій, ці відносини регулюються Водним кодексом України, Земельним кодексом України, Законом України “Про оренду землі”, а також Законом України “Про охорону навколишнього середовища”, оскільки земля і води одночасно є об’єктами природокористування і виступають предметом екологічних відносин.

Згідно з діючим законодавством використання землі в Україні є платним.

Плата за користування земельними ділянками водного фонду має особливості, пов’язані з тим, що вона сплачується фізичними і юридичними особами у вигляді земельного податку або орендної плати, що безпосередньо залежить від способу використання земельної ділянки яка може бути у власності особи або надана в користування, в тому числі на умовах оренди.

Об’єктом плати за землю є земельна ділянка, яка передана у власність або надана в користування, в тому числі на умовах оренди. Суб’єктами плати за землю (платниками) є власники землі і землекористувачі, у тому числі орендарі (ст. 5 Закону України «Про плату за землю» № 2535-XII).

В свою чергу, процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками визначає державний земельний кадастр, який згідно зі ст. 193 Земельного кодексу є єдиною державною системою земельно-кадастрових робіт та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів.

Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру, а орендної плати за земельну ділянку, яка перебуває у державній або комунальній власності, – договір оренди такої земельної ділянки (ст. 13 Закону України «Про плату за землю»).

Оподаткування землі здійснюється відповідно до Закону України «Про плату за землю», який визначає різний механізм справляння плати за землю залежно від того, встановлено чи ні грошову оцінку землі, а також ставки земельного податку окремо для різних категорій земель, визначених Земельним кодексом.

Місце земельного податку в системі податків України визначають такі критерії: компетентний орган, що його встановлює; канали надходжень; платники податку; форма оподаткування; спосіб оподаткування; періодичність стягнення. На основі даних критеріїв можна визначити, що він є прямим, загальнодержавним, закріпленим і пропорційним податковим платежем. Земельний податок сплачується на всій території України – фізичними і юридичними особами в процесі набуття та акумуляції ними матеріальних благ, які визначаються розміром об’єкта оподаткування. Загальна податкова сума його сплати формується як сума платежів окремих платників, виходячи з кількісних і якісних показників земельної ділянки.

Чинне законодавче визначення суб’єкта земельного податку хибує декількома недоліками: а) воно є неконкретним і не дає можливості чітко зіставити податковий обов’язок до відповідного платника; б) суб’єкт визначається шляхом вказівки на об’єкт оподаткування, внаслідок чого залишаються не врахованими суб’єктні характеристики фізичних і юридичних осіб – платників земельного податку, які властиві їм як реальним учасникам податкових правовідносин; в) суб’єктами земельного податку визначаються юридичні особи всіх форм власності. Державні підприємства не можуть виступати суб’єктами земельного податку.

В сучасному податковому законодавстві закріплено пропорційний метод оподаткування земельним податком. Такий метод є найбільш оптимальним: 1) шляхом його закріплення держава створює рівні умови сплати земельного податку для всіх суб’єктів оподаткування; 2) ставка податку формується не на основі розміру земельної ділянки, а на основі проведеної її грошової оцінки; 3) держава, встановлюючи пропорційний метод сплати земельного податку, тим самим вказує на пріоритетність економічних важелів впливу на формування ринку землі в Україні.

Аналізуючи норми чинного законодавства про земельний податок можна визначити наступні правові режими земельного податку в Україні: загальний правовий режим та податково-правовий режим органів місцевого самоврядування. Загальний правовий режим земельного податку – це юрисдикція державної влади щодо його встановлення, зміни, скасування, визначення обов’язкових елементів правового механізму, встановлення юридичної відповідальності за порушення законодавства у сфері нарахування і сплати податкових сум. Компетенція органів місцевого самоврядування щодо земельного податку є обмеженою, регламентованою з боку державної влади. На практиці вона фактично проявляється у можливості встановлення податкових ставок та пільг щодо його сплати.

Зміст правосуб’єктності осіб які сплачують плату за користування земельними ділянками водного фонду розкривається через розкриття змісту їх цивільної правосуб’єктності. Зокрема, податково-правова норма є категоричним імперативом держави, яким створюються юридичні можливості для виникнення земельно-податкових правовідносин, встановлюються правові рамки їх існування. Вона містить вказівку на право держави одностороннього встановлення земельного податку, гарантує забезпечення приписів щодо його справляння.

Отже, особливо значущою на даний період часу є проблема нормативно-правового регулювання плати за користування земельними ділянками водного фонду України.

Законодавче закріплення цього питання тісно пов’язане як зі збільшенням державних потреб у фінансових ресурсах, реформуванням земельних відносин в цілому, так і з демонополізацією державної форми власності на землю, становленням та постійним зростанням числа приватних власників та користувачів земельними ділянками водного фонду України. Відсутність єдиної, чітко виробленої державної політики щодо стягнення плати за використання земельними ділянками водного фонду України, нестабільність податкового законодавства, докорінні зміни у відносинах земельної власності – всі ці фактори визначають необхідність створення адекватного вимогам часу, науково обґрунтованого механізму правового регулювання стягнення плати за користування природними ресурсам.