УДК 339.9:339.7

Прокоп'єва Аліна Анатоліївна, к.е.н.,

 доцент кафедри міжнародної економіки

 Інституту економіки і менеджменту

Національний авіаційний університет, м. Київ

Структурно-інноваційна компонента сучасної валютно-фінансової політики

 у відкритій економіці

В статті розглянуті питання фінансової стабільності як однієї з найважливіших цілей та складових інституціональної політики. Доведено, що збалансовані пропорції між доходами і витратами інституційних секторів економіки створюють умови для ефективного використання ресурсів і розширеного відтворювання виробництва ВВП, а як наслідок приводять до економічного підйому.

Однією з найважливіших складових та цілей економічної інституційної політики є забезпечення фінансової стабільності. Фінансова стабільність передбачає захищеність фінансових інтересів суб’єктів господарювання на усіх рівнях фінансових відносин, забезпеченість домашніх господарств, підприємств, організацій і установ, регіонів, галузей, секторів економіки, держави фінансовими ресурсами, достатніми для задоволення їх потреб і виконання існуючих зобов’язань.

Поняття фінансової стабільності пов'язано з поняттям якості фінансових інструментів і послуг, причому на мікрорівні метою створення ефективних інструментів фінансового ринку є захист наявних і потенційних дієвих агентів економічного життя від негативного впливу можливих прорахунків і прямих зловживань на їх фінансовий стан, а також  гарантує у разі потреби повернення вкладених коштів.

Критерієм структурної успішності фінансового регулювання на макрорівні є стабільний, збалансований розвиток фінансової, грошово-кредитної, валютної, банківської, бюджетної, податкової, розрахункової, інвестиційної та фондової систем країни, а також створення механізму ціноутворення, який характеризується стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних впливів, здатністю забезпечити ефективне функціонування національної економічної системи та економічне зростання. Взагалі, кредитно-монетарні механізми, їх оптимізацію можна розглядати як елементи та засоби інституційної стратегії держави. Причому деякі країни, регіони світу досягли успіху в інституційній стратегії завдячуючи послідовному дотриманню жорстких критеріїв монетарної політики. Саме така думка обстоюється деякими авторами, які вважають, що ряд країн АТР забезпечили високий по світових критеріях економічний ріст в умовах проведення в більшості країн регіону жорсткої кредитно-грошової політики.

Стабільність фінансової системи держави визначається: рівнем дефіциту бюджету, стабільністю цін, оптимальністю фінансових потоків і розрахункових відносин, стійкістю банківської  системи (так само, як і системи небанківських фінансових установ) і національної валюти, ступенем захищеності інтересів вкладників, розміром валютних резервів, розвитком вітчизняного фінансового ринку, станом зовнішньої та внутрішньої заборгованості, величиною дефіциту платіжного балансу України, інвестиційним кліматом тощо.

Слід враховувати, що своєрідним нештатним “непрямим” інструментом інституційної стратегії є боргова політика, а її фактором – дефіцит державного та місцевих бюджетів, рівень обслуговування і виплат державного боргу по відношенню до державного та консолідованого бюджету, ступінь залежності держави від зовнішньої допомоги[1], питома вага прибуткових підприємств, заборгованість між суб’єктами господарювання, рівень прибутковості підприємств.

Стан фінансових інститутів держави має внутрішній і зовнішній аспекти. У зовнішньому плані – це, передусім, фінансова незалежність, фінансовий суверенітет.

Стан інститутів фінансового ринку країни визначається соціально-економічною і політичною стабільністю, колом інвесторів, обсягом і вартістю запозичення, залежністю від конкретного джерела, збалансованістю структури запозичень по строках і валютах, ступенем ризиків ринкових коливань, гарантованістю розміщення конкретних фінансових інструментів, наявністю інформації про емітентів.

Однією з найважливіших умов розв'язання задач структурно-інституційного регулювання в державі є підтримка збалансованих макроекономічних відтворювальних пропорцій в обігу фінансових та, відповідно, й матеріальних ресурсів при формуванні ВВП. Порушення цих пропорцій обертається економічним занепадом держави, веде до скорочення  обсягів виробництва і споживання.

Збалансовані пропорції між доходами і витратами інституційних секторів економіки створюють умови для ефективного використання ресурсів і розширеного відтворювання виробництва ВВП.

Індикаторами відтворювальних пропорцій економіки є :

·         рівні первинних доходів інституційних секторів економіки по відношенню до валового внутрішнього продукту та наявних доходів до валового наявного доходу;

·         рівні споживання та заощаджень;

·         рівні загального та чистого капіталоутворення з визначенням внутрішніх інвестиційних джерел та залучення із сектора “решта світу”.

Окремими і більш деталізуючими індикаторами є: середній рівень податкової складової у витратах на виробництво товарів та послуг, рівні колективного та індивідуального споживання, рівень нагромадження основного капіталу, рівень приросту запасів обігових коштів.

Виникнення деформацій в процесі формування первинних секторних доходів та їх перерозподілу між секторами економіки призводить, як правило, до деформаційних змін у пропорціях використання валового наявного доходу та в умовах відтворення ВВП.

В умовах формування змішаної економіки набуває значення підтримка фінансової інститутів різних секторів економіки – державного  та недержавного. Причому на секторальне „навантаження” на фінансові інститути своєрідним чином „накладається” специфіка інтересів різного рівня, адже необхідно враховувати національні, регіональні, субрегіональні, колективні, індивідуальні, а також глобальні фінансові інтереси. Отже фінансові інститути практично завжди виступають елементами макросистем більш високого порядку.

На стан фінансових інститутів впливає дія внутрішніх і зовнішніх викликів і загроз. Так, основним внутрішнім викликом фінансовій стабільності держави в трансформаційних умовах залишається правова, організаційна, інституційна незавершеність реформування фінансово-кредитної сфери. Загрозу фінансовій безпеці можуть становити і прояви сепаратистських настроїв, які здатні призвести до порушення  цілісної фінансово-кредитної, податкової і митної систем.

Головний зовнішній виклик задачам інституційної політики пов’язаний з тим, що об’єктивний процес інтеграції країни у світове співтовариство може супроводжуватися зростанням зовнішньої заборгованості, штучним або об'єктивно-конкурентним обмеженням присутності певної держави на зарубіжних фінансових ринках, неконтрольованим вивезенням за кордон валютних запасів, гальмуванням формування власної фінансової інфраструктури, послабленням фінансової самостійності у вирішенні актуальних питань соціально-економічного розвитку країни.

Крім того, слід враховувати можливості цілеспрямованого тиску на Україну. До активних негативних зовнішніх факторів, що можуть значно ускладнити інституційну політику української держави, належать також:

·         спроби отримати найбільші прибутки з фінансових, торговельно-економічних і науково-технічних зв’язків з Україною за рахунок методів недобросовісної конкуренції, підкупу державних службовців тощо;

·         можливість використання зовнішньої заборгованості як засобу політичного тиску на Україну.

В цьому зв'язку доцільно виявити ті моменти національної фінансово-кредитної сфери, які є найслабкішою інституційної ланкою. Так, найбільшу загрозу для фінансово-кредитної сфери України становлять внутрішні фактори, серед яких можна передусім виділити:

·         недостатнє правове регулювання фінансово-кредитної сфери;

·         відсутність доскональних інституційних механізмів і функціональних структур;

·         звуження загального фінансового потенціалу реального сектора економіки;

·         низький рівень вітчизняного фінансового менеджменту;

·         відсутність дійсної системи банківської безпеки тощо.

Важливий аспект інституційної стратегії полягає в оптимізації залучення необхідних для трансформаційної економіки, або іншої макрогосподарської системи, що відчуває фінансові дефіцити, ресурсів. Такі ресурси можуть надходити від зовнішніх джерел шляхом здійснення закордонної допомоги у двох формах: як кошти для фінансування капіталовкладень та як технічне співробітництво для підвищення кваліфікації.

Традиційно фінансове сприяння в основному передбачає інвестиції для розширення виробничих потужностей, а також для підтримки програмної допомоги, включаючи допомогу товарами споживання, підтримку платіжного балансу та кредитування структурної перебудови. За формою фінансова допомога – це не що інше, як гроші. ЇЇ виплачують донори, а приймають реципієнти як кошти, що переміщуються через міжбанківські розрахунки. Реципієнтам, як правило, треба мати дозвіл донорської установи, відповідальної за переміщення фондів, на кожну чергову частину загальної суми дотації або позики.

Якщо фінансова допомога призначена для поповнення фінансових ресурсів у країнах-реципієнтах, то технічне співробітництво доповнює й підвищує рівень необхідних для розвитку знань, виробничих навичок та кваліфікації, – як технічної так і адміністративної. Технічне співробітництво, на відміну від фінансової допомоги, впроваджується до країн-реципієнтів у матеріально втіленій формі: як додатковий кваліфікований персонал (іноземний і місцевий); як навчання за місцем роботи, що його здійснює кваліфікований персонал; як спеціалізовані курси, організовані на терені країн-реципієнтів; як стипендії для навчання за кордоном; як документація, обладнання і технологія для забезпечення всього вищезгаданого.

Існують два види технічного співробітництва, які можна розділити за їх метою. У випадку, коли спеціалізована діяльність експортерів або підготовка кадрів використовуються разом з проектами фінансової допомоги, впроваджується інвестиційне технічне співробітництво (ІТС). До цієї категорії належать також вивчення можливостей і ситуації, що передує капіталовкладенням, та діяльність, спрямована на те, щоб створити або збільшити наявні можливості реалізації таких проектів. ІТС, що взагалі впроваджується банками розвитку, звичайно фондується і здійснюється як невід’ємна частина проектів фінансової допомоги і трактується з точки зору статистики як надходження фінансових ресурсів.

Незалежне технічне співробітництво (НТС) – це надання ресурсів, призначених для передачі знань та кваліфікації технічного й адміністративного характеру для підтримки зусиль у розвитку незалежно від будь-якого конкретного проекту фінансової допомоги. НТС частіше надається як дар.

Інституційна підтримка суб’єктів різного рівня господарювання повинна здійснюватися представниками законодавчої, виконавчої і судової влади. Специфічне місце при цьому належить суспільним інститутам, система яких охоплює сукупність громадських, недержавних організацій і об’єднань, що здійснюють властиві для себе функції з реалізації і захисту життєво важливих потреб та інтересів, основних прав і свобод громадян, підприємств, організацій, установ, галузей, держави і суспільства від можливих небезпек і загроз у фінансовій сфері.

Додаткові труднощі при функціонуванні інституційної системи у сфері фінансової безпеки України пов’язані з відсутністю в країні координуючого центру, який, отримуючи інформацію по цій проблематиці від різних міністерств і відомств, мав би змогу узагальнити її і зробити відповідні висновки. Практичне забезпечення фінансової безпеки можливе: 1) шляхом ліквідації загроз; 2) за допомогою компенсації збитків.

Виходячи із ситуації, що склалася, можна вважати, що нормалізації  наявної ситуації в Україні сприятиме:

·         розробка концепції і стратегії фінансової безпеки України;

·         завершення комплексу заходів із прийняття Бюджетного, Податкового і Господарського кодексів, законів про фінансово-кредитну сферу, фінансові операції, банківську таємницю, банкрутство кредитних організацій тощо та посилення відповідальності за їх дотриманням;

·         створення сприятливого інвестиційного клімату;

·         запровадження ефективного механізму конкурсного розподілу іноземних кредитів;

·         запобіганні зниженню реальних грошових доходів населення і скорочення масштабів масової бідності за рахунок посилення адресності соціального захисту;

·         побудова надійної системи фінансового контролю;

·         створення  єдиної державної інформаційної бази, яка б охоплювала всі фінансово кредитні установи.

Побудова надійної інституційної системи неможлива без визначення критеріальних вимог до фінансової безпеки. Розглянемо більш детально деякі показники фінансово-економічної безпеки України.

Окремого розгляду заслуговує показник забезпеченості обороту ВВП грошима (грошова маса у % до ВВП). Як свідчать фахівці,  насиченість національного ринку грошовою масою в Україні набагато менша, ніж у країнах, які прагнуть розширеного відтворення свого економічного потенціалу. Порівняння України з країнами ЄС показує, що в країнах ЄС цей показник у 5-6 разів вищий, ніж в Україні.

У багатьох розвинених країнах світу спостерігається також значне випередження зростання грошової маси в порівнянні зі споживчими цінами, яке зумовлене тим, що гроші обслуговують, насамперед, виробничі та технологічні цикли в реальному секторі економіки, де обіговість грошей менша, ніж у торгівлі та сфері  фінансово-банківських послуг. У зв’язку з цим при формуванні та розвиткові інститутів грошово-кредитної політики в України необхідно переходити від простого, формального планування приросту грошової маси до комплексної політики, орієнтованої на підтримку допустимої для виробничих інвестицій та поновлення обігових коштів підприємств процентної  ставки, на досягнення рівня пропозицій грошей, який забезпечує нормальне функціонування платіжної системи.

Порушення боргових зобов’язань щодо виконання статей доходів та видатків державного бюджету породжує ланцюгову реакцію неплатежів у внутрішньогалузевих та міжгалузевих зв’язках, контактах як національного, так і міжнародного рівня.

Стабільність інститутів бюджетної політики характеризується ступенем збалансованості бюджету, а відтак – розміром його дефіциту  або бездефіцитністю. При цьому рівень бюджетної безпеки обернено пропорційний рівню бюджетного дефіциту.

Важливою складовою економічної безпеки країни є податки та податкова політика, які виступають як засоби забезпечення безпеки або, навпаки, як фактор посилення загроз та ризиків. Разом з тим, компаративний аналіз існуючих в Україні інституційних підходів до проведення заходів інституційної політики дозволяє казати про їх неадекватність з точки зору сучасних інтеграційних задач, необхідності налагодження ефективних коопераційних механізмів. Так, характеризуючи податкову політику, яка сьогодні провадиться в Україні, необхідно звернути увагу на такі її недоліки.

1. Низький, порівняно з країнами ЄС, навіть в державами Центрально-Східної Європи, рівень збирання податків (доводиться вживати радикальні заходи для того, щоб фактичне виконання дохідної частини бюджету постійно є значно меншим від запланованого).

2. Перетворення податкової системи на фактор пригнічення економічного зростання та інвестиційної активності (що додатково погіршує інвестиційну привабливість національної території України), ухилення від податків та розширення “тіньової” економіки. На жаль, перехід на нові податкові тарифи, що відбувся з початком 2012 року, кардинально не виправив ситуацію, хоча певний прогрес і намітився.

3. Послаблення стимулюючої та регулюючої дії податкового механізму на підприємствах, особливо щодо схильності до збереження та накопичення капіталу, його легалізації.

4. Низька економічна, адміністративна та кримінальна відповідальність за невиконання вимог щодо нарахування, стягнення та своєчасне перерахування до бюджету обов’язкових платежів, за укриття доходів на несплату податків.

Таким чином, неефективна податкова політика, помилки в діяльності державних органів не сприяють інституційній оптимізації в країні, не закріплюють, а послаблюють фінансову стабільність економіки, протиставляють державу та підприємництво, державу та платників податків.

Податкова система буде перебувати в кризовому стані доти, доки не поліпшиться стан справ в реальному секторі економіки, не відбудеться оздоровлення фінансів підприємств, тобто тієї основи, на якій базується податкова система. Відтак завдання інституційної економічної політики вимагають значних змін в податковій практиці, розробки та прийняття податкового кодексу, впровадження такої моделі податкової політики, яка ефективно сприятиме пожвавленню ділової активності та економічному зростанню України. Новий податковий кодекс 2012 року пропонує вдосконалену спрощену систему оподаткування, але при цьому, наприклад фізичні особи, які здійснюють технічних випробувань та дослідження, нажаль, не мають змоги користуватись такою системою.

Суттєвою загрозою для нормального функціонування економіки є заборгованість між підприємствами України, до якої додається заборгованість по заробітній платі в бюджетній сфері. Хоча, варто зазначити, що у 2011 році ця ситуація змінилася на краще. Відтак коефіцієнт внутрішньої заборгованості в Україні  перебуває за червоною рискою, значно перевищуючи порогове значення. Можна сказати й те, що кредит в українській економіці втратив свою капіталоутворюючу функцію. Оскільки підприємства  України не в змозі використовувати кредити комерційних банків навіть на кредитування своїх обігових коштів, це призводить до зростання дебіторської і кредиторської заборгованості між підприємствами України.

Все ще гострою лишається соціальна, соціально-економічна ситуація у країні, оскільки значні витрати на обслуговування державного боргу ведуть до скорочення видатків бюджету на задоволення соціально-економічних потреб.

У 1990 році, в умовах фіксованих цін, виробництво валового внутрішнього продукту характеризувалося надмірним, у порівнянні з товарною пропозицією, насиченням грошовими доходами, що з урахуванням грошових накопичень минулих років та відповідно невдоволеного споживчого попиту, врешті-решт, зумовило розкручування інфляційної спіралі та кризи виробництва. Вже протягом багатьох років спотворюється структура надходження грошової маси в обіг, оскільки мотивом імітування грошей є фінансування дефіциту бюджету або задач його попередження. У цілому можна констатувати, що свого часу побудова піраміди ОВДП викликала ланцюгову реакцію розбалансування економіки і посилила відтік капіталу із виробничої сфери до фінансової.

Отже, якщо не буде оптимізована інституційна система у фінансово-кредитному секторі, у майбутньому можна очікувати подальші проблеми у виробничому інвестуванні, загострення платіжної кризи, різке скорочення державних видатків, посилення на цій основі соціальної напруги у суспільстві, вилучення міжнародних резервів і, в кінцевому підсумку, гіперінфляції.

Створення повноцінної системи фінансової безпеки в Україні передбачає вирішення широкого кола проблем, що стосуються формулювання критеріїв фінансової безпеки, національних інтересів у царині фінансів, здійснення постійного відстежування  факторів, які викликають загрозу фінансовій безпеці країни, а також розробку заходів щодо їх попередження та подолання.

Проведення такого аналізу вимагає об’єднання зусиль уряду і всіх центральних і регіональних органів влади, бізнесменів і працівників банківської системи та небанківських фінансових установ, усіх вчених відповідних напрямків.

Для фінансово-інвестиційного сектору України характерним є скрутне становище з обіговими та інвестиційними коштами на рівні основної господарської ланки.

Переважна більшість промислових підприємств України й досі не мають достатніх можливостей для здійснення інвестицій, а 90% з тих, що реалізують капіталовкладення, витрачають їх на ремонт існуючого обладнання. Надто мало інвесторів здійснюють витрати на придбання нового обладнання та нових технологій; не розвинута така форма бізнесу, як капіталовкладення, що спрямовуються на ремонт і переобладнання виробничих площ та приміщень з метою здати їх в оренду.

Поступове падіння технічного рівня більш ніж 90% вітчизняних виробників викликає особливе непокоєння. Велика кількість підприємств на сьогодні відчуває, що застарілі технології стали безпосередньою перешкодою для подальшого розвитку виробництва. Кількість об’єктів, де здійснювалася комплексна механізація та автоматизація, також радикально зменшилася порівняно з 1991 роком. Те ж саме можна сказати про введення в дію механізованих потокових та автоматичних ліній. Впровадження прогресивної техніки і технологій уповільнюється з кожним роком.

Утворився хронічний дефіцит додаткових (чистих) капіталовкладень, який лише частково може бути компенсований за рахунок гнучкого застосування інструментів амортизаційної політики. У більшості розвинених країн кошти амортизаційного фонду становлять переважну частину капіталовкладень. У кризових ситуаціях, коли не працює ринок довгострокових кредитів, ресурси відшкодування стають основним елементом капіталоутворення і дають можливість зберегти стабілізаційний потенціал.

У такій ситуації запровадження державних стимулів активізації капіталоутворення піднімається до рівня стратегічних завдань інституційної політики, а розробка відповідної стратегії і тактики щодо досягнення необхідного синтезу фінансово-інвестиційних та інноваційних рішень стає невідкладним завданням державної економічної політики.

Своєчасного звернення до політики використання амортизаційних чинників подолання інвестиційної кризи в Україні не відбулося. Від початку кризи специфічна антиінфляційна політика уряду була спрямована на штучне зменшення амортизаційних відрахувань з метою збільшення оподаткованої частики доходу підприємств. Руйнування амортизаційної системи значно посилило наслідки економічної кризи першої половини 90-х років і призвело до втрати близько 40% потенційних капіталовкладень. З 2008 року після обвального падіння відновився ціновий рівень амортизаційних відрахувань, але зараз він підтримується штучно за допомогою знижуючих коефіцієнтів. Негативним наслідком такої політики стало формування пасивної і недалекоглядної позиції вітчизняних виробників щодо відшкодування основного капіталу. Більшість підприємств тепер фінансово не готові не тільки до застосування прискореної амортизації, але й до її відновлення на рівні 1990 року. У перехідній економіці неоднорідність та розшарування підприємств за рівнем рентабельності, доходів, інвестиційними перспективами особливо значні.

Встановлення єдиного для всіх методу нарахування і єдиних жорстких норм, яке відбулося, не сприятиме відкриттю ендогенних каналів інвестиційної підтримки виробництва. Подібний ефект забезпечуватиметься не примусовим збільшенням амортизаційних відрахувань, а лібералізацією амортизаційної системи, поширенням прав власників основного капіталу щодо обрання найбільш прийнятного амортизаційного режиму у межах встановленого регламенту. Розробка такого регламенту і визначення середніх нормативних строків служби основних фондів є  основою ефективної амортизаційної політики.

Нормативні строки служби основних фондів повинні стимулювати процес їх оновлення, але скорочення повинно відбуватися плавно різке збільшення амортизаційних  відрахувань буде згубним для великої кількості низькорентабельних вітчизняних виробництв. Для сьогоденної економічної ситуації в Україні можна рекомендувати такі орієнтовані нормативи списання основних фондів:

група 1 (будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі житлові будинки та а їх складові частини) - 30-50 років (усереднена річна N - 2,5%, квартальна - 0, 625%),

група 2 (автомобільний транспорт та вузли, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, у тому числі ЕОМ, інші машини для автоматичної обробки інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони, рації, конторське (офісне) обладнання та його складові частини) – 5-10 років (усереднена річна N - 13, 3%,  квартальна – 3, 3%),

група 3 (інші основні фонди, не включені до груп 1 і 2) - 10-15 років (усереднена річна Nа-8%, квартальна - 2%).

Остаточне затвердження відповідних нормативів потребує значно більшої диференціації та детального опрацювання (у США, наприклад, класифікаційне встановлення нормативів здійснюється по 40 основних та 80 підгрупах, які охоплюють всі сфери економіки). Регламентація середніх нормативних строків служби основних фондів повинна здійснюватися не жорстко, а в діапазоні, з відхиленнями від середньої величини не менше ±20%. Враховуючи значний рівень розшарування в економічному стані вітчизняних підприємств, діапазон відхилень може бути розширений до 30- 35%.

Другим важливим елементом державної регламентації амортизаційної системи є затвердження методів списання. У світовій практиці найбільше поширення одержали такі методи, як прямолінійно-пропорційний, прискорений, метод “зменшуваного залишку”, “суми років”, а також їх певні комбінації. В інтересах піднесення вітчизняного виробництва право обрання методу списання активів а також повинно належати власникам основного капіталу.

Об’єктивна можливість збільшення інвестиційних ресурсів за рахунок амортизації  пов’язана із запровадженням такої системи, яка б, виходячи із загальнодержавного регламенту, забезпечувала кожному підприємству найбільш прийнятний для нього режим відшкодування основного капіталу.

Висновок. Необхідним компонентом інституційного регулювання та структурної політики є підтримка макроекономічних пропорцій фінансового та кредитно-монетарного  обігу як віддзеркалення відтворювальних механізмів та їх стимулятора. Інституційна стратегія, визначаючи цілі розвитку реального сектора, не може виходити за рамки втручання з боку держави, які встановлює фінансово-монетарний сектор, через небезпеку порушення відповідних пропорцій та закономірностей обертається економічним занепадом держави, веде до скорочення  обсягів виробництва і споживання. Крім того, збалансовані пропорції між доходами і витратами інституційних секторів економіки створюють умови для ефективного використання ресурсів і розширеного відтворювання виробництва ВВП.

Фінансовими складовими та факторами інституційної ефективності є зовнішні й внутрішні державні борги, дефіцит державного та місцевих бюджетів, рівень обслуговування і виплат державного боргу по відношенню до державного та консолідованого бюджету, ступінь залежності держави від зовнішньої допомоги та ін.

З точки зору  збалансованості макроекономічних пропорцій має значення рівень капіталізації, рівень заощаджень по секторах економіки (у тому числі поза банками), рівень чистого запозичення, рівень споживання по секторах економіки, співвідношення між нагромадженням і споживанням основного капіталу по секторах економіки, рівень приросту чистого багатства, ефективність інвестицій, відтік інвестицій за кордон, рівень чистого оподаткування, характер перерозподілу фінансових ресурсів.

З точки зору стабільності грошово-кредитної системи мають значення: рівень інфляції, ставка рефінансування, процентні ставки по кредитах і депозитах, обсяг кредитних ресурсів по відношенню до ВВП, капіталізація ринку, ціна обслуговування боргу, питома вага неповернених кредитів тощо.