Паризькою конвенцією встановлено принцип незалежності один від
одного патентів, виданих у різних країнах-учасницях. Це означає, що видача чи
невидача патенту на певний винахід, корисну модель, промисловий зразок не
зобов’язує інші держави автоматично видавати чи не видавати відповідний патент.
Патент не може бути визнаний недійсним в одній чи кількох країнах з огляду на
те, що його було визнано недійсним в іншій чи інших країнах. Немає згадки про
таку залежність і в патентному законодавстві України.
Терміни чинності патенту на той самий об’єкт промислової власності є
незалежними. Тобто, наприклад, Україна не зобов’язана припиняти дію виданого
нею патенту на тій підставі, що термін його чинності закінчився в іншій державі
— учасниці Конвенції. І такої ув’язки немає у патентному законодавстві України
[1].
Конвенція визнає за винахідником право бути названим у патенті.
Відповідна матеріально-правова норма відображена у ч. 5 ст. 8 Закону України
“Про охорону прав на винаходи та корисні моделі” та ч. 4 ст. 7 Закону України
“Про охорону прав на промислові зразки”. У них зазначається, що винахіднику або
автору промислового зразка належить право авторства, яке є невідчужуваним
особистим правом і охороняється безстроково, а в ч. 6 ст. 12 та ч. 5 ст. 11
відповідних законів зазначається, що винахідник або автор промислового зразка
має право вимагати, щоб його не згадували як такого в будь-якій публікації
установи, зокрема у відомостях про заявку чи патент.
Конвенція дає можливість державам-учасницям запроваджувати примусові ліцензії.
Така норма спрямована на запобігання зловживанням, що можуть виникнути з огляду
на патентну монополію. Наприклад, трапляється, що власник патенту взагалі не
використовує або ж використовує недостатньо об’єкт промислової власності, що
набув правової охорони, не надає ліцензій на використання відповідного об’єкта
іншим особам [2].
Для того щоб компетентні державні органи видали примусову
ліцензію, необхідно, щоб через три–чотири роки у разі невикористання чи
недостатнього промислового застосування об’єкта зацікавлена особа подала
відповідну заявку про видачу їй примусової ліцензії. Якщо ж власник патенту
обгрунтує невикористання чи недостатнє використання свого об’єкта поважними
чинниками, то згідно з Конвенцією зацікавленій особі відмовляють у видачі
примусової ліцензії.
Якщо винахід, корисна модель, промисловий зразок не
використовуються в Україні протягом трьох років починаючи від дати публікації
відомостей про видачу патенту або від дати, коли їх використання було
припинено, то будь-яка особа, яка має бажання і виявляє готовність їх
використовувати, у разі відмови власника патенту від укладення ліцензійного
договору може звернутися до суду (арбітражного суду) із заявою про надання їй
дозволу на використання відповідного об’єкта промислової власності. Якщо
власник патенту не доведе, що факт невикористання чи недостатнього використання
об’єкта промислової власності зумовлений поважними причинами, суд (арбітражний
суд) виносить рішення про надання дозволу заінтересованій особі, строк дії
дозволу, розмір та порядок виплати винагороди власнику патенту.
Конвенція передбачає також анулювання (тобто скасування) патенту.
Анулювання використовують тоді, коли видача примусової ліцензії є недостатнім
заходом для запобігання зловживанням. Діловодство, спрямоване на анулювання
патенту, можна розпочинати лише через два роки після дати видачі першої
примусової ліцензії. Такого
анулювання патенту в українському законодавстві немає. Наше законодавство
передбачає захід, що одержав назву “примусове відчуження прав”. Це означає, що
Кабінет Міністрів України виходячи із суспільних інтересів і за умови воєнного
та надзвичайного стану має право дозволити використання запатентованих
винаходу, корисної моделі, промислового зразка без згоди власника патенту на
умовах невиключної ліцензії, але з виплатою йому відповідної компенсації [3].
Кабінет Міністрів України 29 липня 1994 р. прийняв постанову № 516
“Про порядок видачі дозволів на використання запатентованого винаходу (корисної
моделі) або запатентованого промислового зразка без згоди власника патенту, але
з виплатою йому відповідної компенсації”. Якщо продаж запатентованого виробу чи
виробу, що виготовляється за допомогою запатентованого способу, підлягає
забороні чи обмеженням згідно з національним законодавством, то Конвенція не
визнає це як підставу для визнання патенту недійсним. Патентне законодавство
України про таку ситуацію нічого не говорить. Немає жодної згадки про те, як
діяти у зазначеній ситуації [4].
Реєстрація товарного знака в одній із держав — учасниць Конвенції
не залежить від можливої його реєстрації у будь-якій іншій країні-учасниці.
Припинення дії чи анулювання реєстрації товарного знака в одній із
держав-учасниць не має жодних правових наслідків на чинність реєстрації знака в
інших державах-учасницях. Такої ув’язки немає і в законодавстві України. Якщо
товарний знак належним чином зареєстрований у країні його походження (чи було
подано заявку на таку реєстрацію), то його мають приймати для реєстрації і
охороняти за його первісним виглядом в інших державах-учасницях за умови
дотримання заявником періоду конвенційного пріоритету. Про відповідну норму
українського законодавства вже згадувалося.
Конвенція передбачає випадки, коли держави-учасниці мають право відмовляти у
реєстрації товарних знаків. У ст. 6 “Підстави для відмови у наданні правової
охорони” Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”
детально перелічуються відповідні чинники. Цей перелік співзвучний зі ст. 6
Паризької конвенції.
Конвенція передбачає, що коли згідно із законодавством певної
країни використання зареєстрованого товарного знака обов’язкове, то відповідна
реєстрація може бути анульована лише після “розумного терміну”. При цьому
реєстрація анулюється лише за умови, що власник охоронного документа не може
подати доказів, які б виправдовували його бездіяльність. Стаття 17 “Обов’язки,
що випливають із свідоцтва” Закону України “Про охорону прав на знаки для
товарів і послуг” сформульована так: “Власник свідоцтва повинен добросовісно
користуватися виключним правом, що випливає із свідоцтва.
Якщо знак не використовується або недостатньо використовується в Україні
протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або
від дати, коли використання знака було припинено, будь-яка особа має право
звернутися до суду (арбітражного суду) із заявою про дострокове припинення дії
свідоцтва. При вирішенні цього питання суд (арбітражний суд) може взяти до
уваги подані власником свідоцтва докази того, що знак не використовується з
незалежних від нього причин”.
Промислові зразки повинні охоронятися у кожній державі-учасниці.
Конвенцією встановлено, що їх правова охорона не може бути визнана недійсною на
тій підставі, що вироби, в яких застосовуються промислові зразки, не
виготовляються у цій країні. У
ст. 8 Конвенції зафіксовано, що фірмові найменування охороняються у кожній
державі-учасниці без обов’язкової подачі заявки чи реєстрації і незалежно від
того, чи є вони частинами товарних знаків. Конвенція передбачає, що будь-який
продукт, незаконно позначений товарним знаком чи фірмовим найменуванням,
підлягає арешту у разі його імпорту у країни Паризького союзу, в яких цей знак
чи фірмове найменування має право на охорону. Конвенція вимагає накладення
арешту і в країні, де було здійснено незаконне маркування [5].
Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”
передбачає лише цивільно-правову відповідальність за порушення прав власника
свідоцтва на товарний знак. Існує також кримінальна відповідальність за
порушення законодавства у сфері товарних знаків. Адміністративна
відповідальність згідно зі ст. 1643 Кодексу України “Про адміністративні
правопорушення” передбачає накладення штрафу від тридцяти до сорока чотирьох
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із конфіскацією виготовленої
продукції, знарядь виробництва та сировини чи без неї.
Щодо зазначення місць походження товарів Конвенція передбачає, що держави-учасниці
вживатимуть відповідних заходів проти прямого чи опосередкованого використання
неправдивих зазначень походження продукту чи неправдивих зазначень особи
виробника, промисловця чи торгівця.
За винятком положень Стокгольмського акта 1967 р., яких повинні дотримуватися
всі держави, Конвенція надає країнам-учасницям широке “поле для маневрів” у
сфері національного законодавства з промислової власності. Суверенітет держави
може поширюватися на визначення критеріїв патентоспроможності винаходів,
корисних моделей, промислових зразків, встановлення терміну чинності патентів
та кола об’єктів, на які поширюється патентування. Держави — члени Паризького
союзу мають право самостійно вирішувати — видавати патенти після перевірки
заявки по суті з метою встановлення новизни винаходів чи без такої перевірки,
тобто обмежитися лише формальною експертизою. В Україні стосовно промислових
зразків і корисних моделей здійснюють лише формальну експертизу. Формальну
експертизу здійснюють і в разі видачі так званих коротких (деклараційних)
патентів на винаходи.
Використана література:
1.
Патентне законодавство: нормативні акти і коментарії, М., «Юридична
література», 2008. С. 48-54.
2.
Вешневський Л.М. і ін. Формула пріоритету : Виникнення і розвиток
патентного права. : Наука. 2000. С. 291-295.
3.
Мельник О. Цивільно-правовий захист патентних прав: проблемні питання //
Право України, 2009, № 2. – С. 35-38.
4.
Законодавство України у сфері інноваційної діяльності: Зб. Законодавчих
актів/ Верховна Рада України: Офіц. Вид. – К.: Парламентське вид-во, 2007. – С.
152.
5.
Шуміло І. А. Патентне забезпечення регіональної інноваційної політики / І.
А. Шуміло // Форум права. – 2010. - № 3. – С. 544-550.