Педагогические науки / 3. Методические основы воспитательного процесса

Д. мистецтвознавства Урсу Н.О.

Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, Україна

МЕТАФОРИКА КОЛЬОРУ У СВІТОГЛЯДІ УКРАЇНЦІВ

Знайомлячись з народним мистецтвом, людина має усвідомити, що це невід’ємна частина національної культури, без якої будь-який народ ніколи не існував. Наймогутніше, найдосконаліше, воно витворене генієм усього населення за довгі віки екзистенції нації. Воно є матір’ю кожного виду професійного мистецтва і служить невичерпним джерелом натхнення для митців в усіх сферах творчості. Зневажливе ставлення до народної мистецької культури спричинилося до того, що вона почала скрізь зникати, занепадати, а професіональне мистецтво, яке перестало живитись народним, втрачає своє національне підґрунтя – найголовнішу ознаку справжнього мистецтва. Подальшим розвитком та вдосконаленням культури є дослідження глибокого минулого народу, і саме колір є невід’ємною її складовою.

Колір в різних сферах суспільного життя виконував роль символу, метафори. У ранній культурі українців символіка кольору виникла в надрах релігійно-міфологічного світогляду. У наслідувальній магії, як лікувальній, так і тій, за допомогою якої люди намагалися впливати на сили природи, колір уособлював надприродну силу явища. Це привертає увагу як спеціалістів різних галузей, так і прихильників мистецької спадщини. Тому, метою статті є розгляд метафорики кольорового образу як елемента світогляду українського народу.

Кольорова метафорика початково виникла на базі асоціацій в результаті багатого досвіду спостережень. Наприклад, блакитний колір, який асоціюється з небом, виступає в народній уяві як символ неземного, ідеального. Але коло асоціацій настільки широке, що один і той же колір носить різне символічне значення та метафоричне навантаження.

Червоний колір найбільш уживаний; існує велике розмаїття його значень. Насамперед він пов’язаний з вогнем, як животворним, так і смертоносним. Це колір бога – громовержця Перуна. Перун особливо полюбляв хвойне дерево і пускав у нього вогняні стріли – блискавки. Про таке дерево казали: «Красне». Його вважали священним, міченим рукою бога, його боялися [9, с. 33]. До «Перунового дерева» приходили всі разом зі старшинами на чолі співати хвалу богові першого весняного грому, воєводі війська небесного, свідкові перемог і самозреченої доблесті наших пращурів. Тут юнаки показували силу і звідси їх проводжав Перун до січі кривавої [7, с. 452]. Колір крові теж є «красним», подібним до яскравого полум’я невгасимого Вогню. Звідси і називають гори, рясно вкриті братніми могилами – «красними». Отже, червоний колір також і колір смерті. Червоні квіти маку долучали у вінок ті дівчата, у чиїх родинах хтось загинув у боротьбі з ворогом. До того ж мак є символом печалі і туги [9, с. 34]. Джерела свідчать, що в минулому в різних народів індоєвропейської сім’ї червоний колір був символом війни та війська. У червоне вдягалися воїни стародавніх арійців, персів, скіфів, греків, римлян, кельтів, давньоруські дружинники. У Київській Русі червоний колір, як колір військової верстви воїнів-професіоналів, панував не лише на бойових стягах, але й активно використовувався для фарбування зброї, військового спорядження, князівського і дружинного одягу. В українських козаків-професійних воїнів, червоний колір теж був уособленням військової верстви. Це проявлялося в червоно-малинових знаменах, у козацькому одязі, в ритуальній та символічній насиченості червоної барви як кольору професійного військового стану українського козацтва.

Отож, військова метафорика червоного кольору, беручи початок ще у V тис. до н. е. і наповнюючись на кожному історичному етапі розвитку військової верстви воїнів-професіоналів новим соціально-політичним змістом, безперервно розвивалася протягом усієї історії індоєвропейських народів. Червоний колір є уособленням крові, вогню, війни, ознакою приналежності до стану воїнів-професіоналів, символом бога війни. В Україні ця традиція дожила до козацьких часів.

Червоний був також кольором життя, животворної сили, кольором мальви – лікарської рослини. Існує легенда, що Мальва колись була гарною дівчиною-чарівницею, лікувала людей від серцевих хвороб. Злий північний вітер перетворив її на квітку, але сили чарівної в неї не зміг забрати. І досі Мальва допомагає людям – її цвіт лікує серцеві недуги [8, с. 25].

Червона калина є символом України. Про неї складено багато пісень, загадок [10, с. 14]. Гарна дівчина порівнювалась з червоною калиною. «Гарна дівчина, як у лузі калина». Розцвіла дівчинонька, як червона рутонька» [4, с. 124]. Червоний мав ще одне метафоричне значення – кохання.

Ахроматичні кольори – білий і чорний, завдяки своїй символічності, допомагають створити певну емоційну атмосферу. Наприклад, в легенді про лілії, гарні дівчата, втікаючи від татар, втопилися в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з^’явилися білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села, невідомі квіти розцвіли яскравим, сліпучим цвітом. Здавалося, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світло, а ввечері, з заходом сонця, ховаються від чорної ночі [8, с. 362].

Зелений – колір весни, пробудження життя, надій на щасливе майбутнє.

Свіжість, молодість, радість, магічна життєвість пов’язані зі словом зелений в українських народних піснях, веснянках, колядках: край, веселий, край зелений; зелений дуб (тобто міцний, у розквіті), зелений барвінок [3, с. 11].

Особливу увагу люди звертали на коричневий колір – символ землі-годувальниці [6, 34]. Kоричневий був також символом тепла. В християнстві цей колір асоціюється з брудом.

Колір набуває певної цінності лише в тому випадку, коли його предметний зміст не байдужий людині, а має для неї те чи інше практичне значення, пов’язане з її повсякденним життям, почуттями, переживаннями. Колір породжує почуття, відношення до нього. Тому з давніх-давен люди переносили свої власні емоції на все, що оточувало їх, на всіх, хто жив поряд з ними. А за повір^’ями люди на цьому світі були не одинокі. Разом з ними жили добрі і злі духи, змії, демони, русалки, відьмі. І кожен з них мав свої особливості, і асоціювався з тим чи іншим явищем природи. І тому цікаво розглянути, як людина фіксувала олюднення природи через співвідношення фарб природи і людини.

Русалки, водяні красуні – це душі утоплеників, молодих дівчат або дітей. Вночі при повному місяці вони виходять на береги озер, річок, ставків голі або одягнені в червоне. Тіло в них блакитне, синювате або темне. Не дай Бог в цей час опинитися поруч з ними – залоскочуть до смерті [5, с. 119]. Домовики – це домашні духи. Вони сидять по хатах, і при запаленій страсній свічці їх можна бачити. У багача домовик у шерсті, у бідняка лежить голий. Домовик виглядає як маленький хлопчик у червоних портках, у рогатій шапці, з люлькою в зубах. Ноги має такі, як у цапа. Лісовики і мавки живуть у лісах. Це дикі люди. Лісовик боїться чоловіка. Хто його не боїться, то він тому являється. «Одна баба бачила, що він у чоботах і у чорнім сурдуті сидить на пеньку, б’є молотком клинки з дерева і свище». «Як іде лісом чоловік, то він знімає з нього шапку, або постягає колеса з воза та й водить чоловіка цілу ніч по лісі» [9, с. 390].

Багато відомостей збереглося про зміїв. Вогненний змій постав перед дівчиною, рідше молодицею, яскравим, цінним предметом, який лежить на дорозі: голкою, червоними нитками, стрічкою, коралами, шовковою хусткою, червоним жіночим поясом, червоною запаскою, срібними або золотими перснями, червонцями [9, с. 427].

Говорячи безпосередньо про характеристику використання кольорової метафорики у побуті українського населення, можна акцентувати, що традиційна українська хата – це колиска народу, де творилася його журлива й оптимістична доля, жеврів й вибухав його гнів, напиналися струни болю, складалися пісні та легенди, де люди переймалися буденними клопотами, кохалися, народжувалися і вмирали, щоб поступитися місцем прийдешнім поколінням. У лісостеповій та степовій смузі хата (навіть, якщо вона зрубна, глиновалькована, і мазана глиною, складена з каменю) завжди зовні і в середині побілена. Серед зелені садів вона виділяється кольором стін, а червоні і жовтогарячі плями (обводи вікон, призьби) надають їй вигляд веселої затишної.

Хата вважалася повноцінним житлом лише тоді, холи її спорудження увінчувалося традиційним оздобленням або розписом. Звичайно, добір кольорів, форма і вигадливість малюнків не були випадковими, оскільки були обумовлені рядом традиційних факторів. Люди вірили, що усілякі напасті це наслідок дій демонічних сил. Саме вони насилають бурі, град, повені, різні хвороби, їм потрібно було протистояти, тому і вигадувалися найрізноманітніші способи.

Стіни, вікна, карниз печі, поріг були орнаментовані з використанням червоного, синього і жовтого кольорів, які не лише прикрашали, але й містили у собі магічну інформацію – на відвернення «злого» й залучення «доброго». Для фарбування стін вживали найчастіше різні тони синього кольору (білими залишали лише конструктивні елементи), подекуди робили декоративний розпис навколо вікон [2, с. 29].

Дерев’яні лави були пофарбовані у темно зелений, блакитний, коричневий колір. Напільні стіни фарбувалися жовтою глиною, заливаючи білим ріжок причілкової стіні. Іноді його розмальовували симетрично до другого, обводили кількома рисками фарб, а посередині на блакитному фоні малювали орнамент [2, с. 31].

Печі прикрашали декоративними деталями, розмальовували у різні кольори. З практичних міркувань світлі тони домінували на центральних площинах, а на робочих – темніші, стриманіші: сірий, коричневий, жовтий. На Поділлі піч розмальовували синім і жовтогарячім кольором. На Львівщині характерна інша кольорова гама – поєднання білого із зеленим та коричневим тонами [2, с. 59].

У кожній хаті існував красний святий кут. Він розташований між двома вікнами – покутнім і боковим, і називається покуттям. У цьому кутку розміщували завжди найбільш цінні священні образи. Покуття прикрашали зеленими, жовтими, блакитними паперовими квітами. Ще за образи затикали гілля троїцьких деревець і слідкували, якщо вони, почорніють, то хтось у хаті скоро помре [9, с. 183].

Жіночі буденні сорочки з грубої тканини вишиваються білими нитками, а святкові – червоними, чорними, синіми, жовтими, зеленими [1, с. 114].

При пранні білизни господиня намилює її, розстилає, пересипає гречаним попелом туго набиває в якусь посудину, при цьому промовляючи: «ішов четвер з білого світу, щоб плаття жовте, як мідь, а біле, як на воді лебеді»; або: «Золися й білися і на чорних не дивися, а на білих»; або: «Нехай чуже сіре, як вовк, а наше біле, як білок» [4, с. 219].

Отже, можна констатувати, що кольорова метафорика в українському світогляді має традиційні психологічні трактування і асоціацію кольорів з явищами природи. Кольорові асоціації українців не були відокремленими, вони тісно пов’язані з побутом і ужитковим мистецтвом населення, а також залежали від світосприйняття і життя людей, їх вірувань та уявлень. За допомогою досліджуваної кольорової метафорики ми створюємо композиції, в яких відбиваються наші відчуття, наше сприйняття світу, емоції та стан душі.

Література

1. Волков Ф. Этнографические особенности украинского народа // Украинский народ в его прошлом и настоящем. – Петербург, 1916. – т. 2 . – с. 114.

2. Данилюк А. Г. Українська хата. – К.: Наукова думка, 1991. – 112 с.

3. Дзівак О. М. З історії назв кольорів // Українська мова і література в школі. – 1973. – № 9. – с.10-11.

4. Календарно-обрядові пісні / Упоряд., передм.,приміт. Чебанюк О. Ю. – К.: Дніпро, 1987. – 393 с.

5. Легенди та перекази / Упор. та прим. Іваніді А. Л. – К.: Наукова думка, 1991. – 400 с.

6. Нарис української культури: Нарис / Упор. Діденко З. О. та Горбатюк В. І. – Хмельницький: Поділля, 1992. – 112 с.

7. Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. – М.: Наука, 1981. – с. 452.

8. Українські народні казки, легенди, анекдоти / Упор. передм та приміт. Юзвенко В. А. – К.: Молодь, 1989. – с. 362-363.

9. Українці: народні вірування, повір’я, демонологія / Упор., прим., біогр. Нариси Пономарева А. П., Космічна Т. В., Боряк. О. О. – К.: Либідь, 1991. – 640 с.

10. Фридрак В. Б. Веселкове різнобарв’я // Українська мова і література в школі. – 1991. – № 10. – С. 14.