Атаманюк Т.В.

Вінницький інститут економіки

Тернопільського національного економічного університету

Зарубіжний досвід міжбюджетних відносин та використання його в Україні

Основне завдання організації міжбюджетних відносин полягає в тому, щоб у конкретних економічних і політичних умовах вибрати найбільш ефективну модель управління між рівнями влади. Для цього необхідно чітко розподілити видаткові повноваження між рівнями влади, закріпити відповідні їм джерела фінансування, сформувати систему надання фінансової допомоги найбіднішим територіям.

Окремі питання вибору ефективної моделі організації міжбюджетних відносин є предметом наукових досліджень вітчизняних учених В. Асадчева, Н. Балдич, В. Бодрова, С. Буковинського, А. Дєгтяря, О. Дроздовської, В. Кравченка, О. Лилик, І. Луніної, І. Лютого, І. Розпутенка, С. Слухая та ін.

Західні вчені використовують здебільшого не термін міжбюджетні відносини, а поняття «внутрішні міжурядові фінансові відносини» або «міжрівневі фіскальні зв’язки» [2, с. 126].

Відповідно до Бюджетного кодексу України, міжбюджетні відносини – це відносини між державою, Автономною Республікою Крим та органами місцевого самоврядування щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією та законами України [1].

В європейських країнах останнім часом теоретичні основи міжбюджетних відносин ґрунтуються на теорії державного будівництва та суспільно-політичного устрою. Держава повністю перебирає на себе функції перерозподілу та вирішення в суспільстві проблем справедливості.

Потрібно підкреслити, що однією з найважливіших проблем є створення моделі організації міжбюджетних відносин в країні.

Ю.В. Петленко групує діючі системи бюджетів у зарубіжних країнах можна в три основні моделі. Перша модель грунтується на повному розмежуванні окремих податків між різними адміністративними рівнями влади і на закріпленні їх у законодавчому порядку за відповідними рівнями системи бюджетів (частково характерно для США). Друга модель грунтується на зафіксованому в законодавстві пайовому розподілі основних податків між різними адміністративними рівнями влади і на відповідному закріпленні цих часток за рівнями системи бюджетів (спостерігається в ФРН). Третя модель характеризується застосуванням різними рівнями влади спільної бази оподаткування. У такий спосіб розподіляється прибутковий податок у Швеції [3, с.75].

Вітчизняні науковці близько підійшли до розуміння фіскального федералізму, давно запровадженого в зарубіжних розвинених країнах. І все ж потрібно більш пильніше придивитися до досвіду зарубіжних держав у налагодженні міжбюджетних відносин на засадах бюджетного федералізму.

У підручнику «Бюджетний менеджмент» наведено таке визначення: «Бюджетний федералізм – законодавчо зафіксований розподіл функціональних повноважень та відповідальності структур різних рівнів влади з паритетним розмежуванням на цій основі доходів і видатків між ними на засадах державної соціально-економічної і політичної доцільності, соціальної етики, міжрегіональної, міжнаціональної і суспільної солідарності»[4, c. 650].

В Італії бюджетний федералізм або система міжбюджетних відносин опирається на два основоположні принципи: принцип субсидіарності та децентралізації. Згідно з принципом субсидіарності на державний бюджет не повинні покладатися ті завдання, які можна виконати на нижчому рівні. Децентралізація супроводжується перерозподілом функцій між органами влади різних рівнів на користь регіональних і місцевих урядів.

Щодо німецької моделі міжбюджетних відносин, то вона базується на «загальних» податках, надходження від яких розподіляються між усіма її рівнями, при цьому здійснюється їх частковий перерозподіл – так, щоб скоротити розрив між «багатими» і «бідними» землями. [5, с. 24-27].

Американська модель міжбюджетних відносин характеризується високою децентралізацією бюджетної системи, ґрунтується на чіткому розмежуванні бюджетно-податкових повноважень. Суб’єкти міжбюджетних відносин володіють широкою фінансовою самостійністю, що дає їм право встановлювати так звані «свої» податки.

Широко поширеною є канадська модель організації міжбюджетних відносин (реалізується в Канаді, Швейцарії, Австрії), що використовує одночасно елементи німецької й американської моделей. Вона ґрунтується на використанні нецільових вирівнювальних трансфертів, а також цільових грантів.

Дещо по-іншому побудований механізм організації міжбюджетних відносин в унітарних державах. Прикладом є Японія, Швеція, Данія й інші країни, що активно застосовують вирівнювальні трансферти як різниця між базовими фінансовими потребами і базовими фінансовими доходами, причому вони не пов’язані з фактичним виконанням територіальних бюджетів. Так, у Японії в основі розрахунку вирівнювальних трансфертів лежить розрахунок бюджету стандартної території.

В Україні сьогодні на перший план виходять питання децентралізації бюджетної системи, адже фінансова децентралізація є однією з фундаментальних умов незалежності та життєздатності органів місцевої влади.

Можемо зазначити, що в Україні існує проблема надмірної централізації податків і відсутність горизонтального вирівнювання між бюджетами одного рівня.

Зважаючи на зарубіжний досвід організації міжбюджетних відносин в Україні необхідно продовжити реформування системи відносин між рівнями влади. Особливо потребує дослідження досвіду інших країн трансформація основ формування міжбюджетних відносин та трансфертних платежів. Досвід країн Європи з унітарним устроєм, подібною до України ієрархією органів управління (Польща, Франція, Італія та ін.) у формуванні міжбюджетних відносин свідчить, що ці країни мають подібні співвідношення переданих загальнодержавних доходів та власних місцевих надходжень, обсяги трансфертів. Найбільш поширеними є загальні нецільові трансферти – дотації, що доводять свою ефективність, даючи можливість місцевим органам не тільки самостійно визначати пріоритетні напрями витрачання коштів, а й сприяти їх раціональному використанню. Хоча в Україні дотації займають значну частку у структурі трансфертів, однак не завжди їх використання є раціональним, та й забезпечують вони лише поточне споживання (оплату праці та розрахунки за спожиті енергоносії).

Отже, з огляду на зарубіжний досвід більш переконливі аргументи знаходяться на стороні децентралізації міжбюджетних відносин. Вдосконалення дії та підвищення ефективності міжбюджетних відносин в Україні, відповідно до принципів демократії та субсидіарності, передбачає розширення прав і повноважень місцевих органів самоврядування при одночасному зміцненні їх фінансової бази та збереженні централізованих механізмів макроекономічного регулювання та соціальної політики.

Література:

1. Бюджетний кодекс України від 08.07.2010 р. №2456-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minfin.gov.ua.

2. Балтина А. М. Межбюджетные отношения в регионе: модели организации и регулирования: [монографія] / А. М. Балтина, В. А. Волохина. – Оренбург. : ОГУ, 2004. – 197 с.

3. Петленко Ю.В., Рожко О.Д. Місцеві фінанси [Текст] : опорний конспект лекцій. – К.: Кондор, 2004. – 281 с.

4. Бюджетний менеджмент [Текст]: підручник / [В. Федосов, В. Опарін, Л. Сафонова та ін.]; за заг. ред. В. Федосова. – К.: КНЕУ, 2004. – 864 с.

5. Дейкин А. А как у них? Межбюджетные отношения за рубежом / А. Дейкин // Российская Федерация сегодня. – 2002. – № 3