Д.филос. н., проф. Гаевская О.Б.

Киевский национальный экономический университет имени Вадима Гетьмана, Украина.

Социальное управления: инновационные подходы.

Сьогоднішній стан управління має загальноцивілізаційний характер, тобто ті соціальні системи, які на тому чи іншому рівні задовольняють потреби людей створені людством саме через більш розумну організацію суспільного життя. Відтак постає питання загальноцивілізаційних опор управління як системного феномена, що має здатність органічно впливати на процеси в суспільстві, бути одним із вирішальних чинників його організаційного руху. Отже, поняття загальноцивілізаційних засад соціального управління, їх науковий пошук став теоретичним відтворенням організаційної сутності безлічі соціальних явищ і процесів, які за вирішальною участю людини можуть виявити свій організаційний потенціал через самоорганізацію за допомогою управління.

В цьому контексті управління виробництвом (як матеріальним, так і духовним) є тим загальноцивілізаційним явищем, яке історично найбільш ефективно себе виявляє саме у зв'язку з кооперативною організацією суспільства в активній особистісній формі – підприємницькому управлінні, а людина, в таких умовах, стає все більш містким носієм соціальних відносин.

Як відомо, і це треба підкреслити, всі види людської діяльності є абсолютним опорним показником того чи іншого рівня розвитку цивілізації взагалі, соціального управління, зокрема, оскільки це та упорядковуюча сила, яка є основним джерелом організаційних можливостей соціальної системи. Не кажучи вже про те, що за досконалістю рівня управління процесами поділу праці можна судити про ефективність самоорганізації суспільства. Динамічна націоналізація і глобалізація зусиль суспільства по управлінню саме поділом праці – свідчення того, що цей процес стає дедалі більш важливим для розвитку цивілізації взагалі.

Тому, управління поділом праці як поняття і явище – це організаційний спосіб впливу на професійну спеціалізацію, що відбувається в суспільстві, все більше і більше диференціюючи і спеціалізуючи її, і яка має бути саме в соціальному управлінні оцінена не за наслідком, принаймні, не лише за наслідком, а за процесом, що зумовлює запобігання основній трагічній ваді соціального управління, оскільки саме воно не має право на помилку, особливо в тих випадках, коли її виправлення неможливе, або надто дорого обходиться суспільству. Тому соціальне управління поділом праці повинне створювати таку соціально впорядковану систему, яка абсолютно враховує потреби об'єкту управління, організовує використання його діяльнісного потенціалу у найбільш ефективному вимірі.

І в широкому, і у вузькому аспектах, соціальна організація структурно має такий набір елементів, який сам по собі свідчить про його здатність до розвитку як джерела елементарного існування, що знаходить свій найбільш опуклий вираз у цивілізації як вищій ланці цього розвитку. Тобто сама соціальна організація має певний еволюційний потенціал, що в науковому плані дає можливість вийти на поняття організаційної еволюції як будь-якого окремого елементу соціальної організації, так і всієї системи.

Отже, по відношенню до суспільства організаційна еволюція – це здатність будь-якого соціуму до створення і забезпечення певного власного існування через постійну опору і розрахунок власного матеріального і духовного потенціалу, зокрема, рівня розвитку особистості, перетворення їх у все більш ефективний засіб цього розвитку. І чим вища ця здатність, тим ближче вона знаходиться до того стану людства, будь-якої соціальної системи, коли домінуючим фактором суспільного прогресу буде рівень розвитку найбільш адекватних форм, технологічних способів, засобів управління, тобто рівня розвитку, так званої, управлінської цивілізації.

Тому поняття «управлінська цивілізація» в даному контексті набуває особливого значення, яке має очевидний, органічний зв'язок з поняттями «організація», «організаційна еволюція», бо це історично-еволюційний спосіб самоорганізації людства через різні форми, насамперед, державної організації, ефективність якої має розраховуватись в межах структури потреб людини як відтворення, зокрема, організаційного потенціалу певної соціальної структури. Постійне приведення до розрахованої адекватності об'єкту і суб'єкту управління – вище призначення управлінської цивілізації.

Як відомо, велике значення в науково творчому процесі, в житті суспільства має проблема визначення (якомога більш точного) ролі і місця певної науки в системі знання, оскільки від цього часто-густо залежить не лише сам творчий процес, а й проблема ефективності впливу тієї чи іншої науки на об’єкти, які вона вивчає. Тобто, структуризація наукового знання має практично універсальний методологічний сенс.

Зрозуміло, що сказане повною мірою стосується і науки управління взагалі, соціального зокрема і особливо. Останнє, тобто особливе, і має бути досліджене, насамперед, виходячи з того, що соціальне управління – це наука, яка займає фундаментальне місце не тільки в системі управлінської науки, а й в цілому наук, що мають організаційний потенціал. Саме вона визначає достатню ефективність системи організаційних знань, оскільки йдеться про основне джерело, яке детермінує можливості управління певними об’єктами : суспільними відносинами, матеріальним і духовним виробництвом, галузями суспільного життя, поділом праці, тощо; і нарешті, підводить під соціальне самоуправління основний його чинник - людину, як носія зазначеної структури інтересів цих об`єктів.

Технологічний рівень самого механізму управління, який виявляє свій потенціал у менеджменті, є потужним джерелом ефективності управлінської діяльності. Йдеться не про технологію виробництва продукту, а саме про організаційну технологію, яка для управління має вирішальне значення.

Тому здається, що для підвищення ефективності управлінської діяльності будь-якого рівня та сфер, найбільш продуктивним було б гармонійне поєднання науки соціального управління з знанням з менеджменту, що може бути в якості глибинної методологічної основи підвищення ефективності управлінської діяльності.

Але парадокс як національний, так і міжнародний, полягає у тому, що як у міжнародному, так і особливо, у національному плані, зокрема, українському, до справи становлення нової соціальної системи майже не залучалось наукове знання з соціального управління, хоча багато великих мислителів, науковців різних рівнів постійно наголошували на необхідності такого залучення.

Напрацьоване знання з управління, яке має сучасне людство, дає можливість надати йому статус окремої науки, конкретно, науки соціального управління, тим більше, що системне її використання не відбулося, чому заважає насамперед те, що наука соціального управління не має офіційного статусу, вона не є самостійною галуззю знань, фахівці різних спеціальностей не одержують знання з соціального управління, дисертації з науки соціального управління захищаються в інших спеціалізованих радах, в реєстрі наукових спеціальностей вона відсутня тощо.

І це відбувається в той час, коли становлення сучасної соціальної системи в Україні вирішальним чином залежить саме від науковості соціального управління, його вищого рівня – управління Україною як соціально-системним утворенням.

В статье представлены инновационные подходы, имеющиеся на сегодняшний день в арсенале науки социального управления, которые вышли на уровень определенных понятийных новаций, а также тем проблемам, которые связаны с состоянием самой науки социального управления.

Таким образом, предлагается инновационный взгляд на эволюцию социального управления как такого научного знания, которое, по мнению автора, дает возможность создания на сегодняшний день наиболее адекватной системы управления Украиной, которая именно посредством собственной социально-системной самоорганизации создает современную социальную систему.

Ключевые слова: эволюция социального управления, инновационные подходы в социальном управлении, общецивилизационные основания социального управленния, организация, кооперация, управление разделением труда, организационная эволюция, управленческая цивилизация, профессиональная демократия.