Лісовська Наталія Миколаївна,

студентка 1 курсу

(науковий керівник – к.і.н. О.М. Кропивко)

Національний університет біоресурсів і природокористування, Україна, Київ

Поява та поширення етнопонімів «Русь», «Україна» та етноніма «українці»

Етнічна історія українців відбивається у різноманітті їхніх самоназв, назв з боку інших народів та назв краю, де вони мешкали. Ці назви проливають світло на проходження українців. Етнічним символом формування українства була їхня спільна назва. Ключовим поняттям процесу об’єднання стала Русь. Слов’янські землі,котрі формувалися на території України, завжди були тісно пов’язані між собою не лишу політично та духовно, а й спорідненістю мешканців.

Поняття «Русь» генетично пов’язане з назвою «Україна». Можна сказати,що саме Україна прямо пов’язана з Київською Руссю, точніше кажучи - з Київщиною,місцем де Русь і Україна утворювались. Назва «Русь» поширилась на східне слов’янство, а назва «Україна» - на всіх українців.

Велике значення для етнічної історії українства має час та місце, де виникла назва «Русь». Дослідники розійшлися в своїх думках стосовно поставленого питання: у одних випадках місце поширюється на різні регіони,що можуть знаходитись один від одного досить далеко, у других – обмежується місцевою територією. Дані з Густинського літопису свідчать, що з самого початку утворилась назва «Рос» - вона була відома вже в VІ столітті. Згодом дана назва перетворилась у етнонім «рус», котрий мав певну прив’язку до місцевості – землі біля Руської гори (місця, де оселились поляни у Середній Наддніпрянщині). Підтверджують локальність виникнення поняття «Русь» назви річок, так звані гідроніми, у яких ключовим була часточка «рос». Наприклад , Рось і Росава [5. c. 22]. Історики вважають, що незабаром назва «русь» стрімко розповсюджувалась на територію поширення східних слов’ян, що засвідчувало об’єднуючі процеси, які відбувалися на вищевказаній вказаній місцевості. Ці процеси відзначали літописи через різні сполуки слів,притаманні певним землям Київської Русі. Принцип спільності етнічної свідомості мешканців східнослов’янських земель, що виник в ХІ столітті, присутній в усіх давніх писаннях.

Князі різних українських земель, які мали власні назви, звал себе князями Русі, а жителів – русами, русичами. Власне, саме ці назви впродовж тривалого часу були поширенні (в деяких регіонах України їх використовують досі) навіть після того як запровадились нові – «Україна» і «українець».

Термін «Україна» вперше зустрічається в Іпатіївському літописі під 1187 р., на означення смерті князя Володимира Глібовича, котрий організував опір вторгненню половців: « и плакали о нем все переяславцы, ибо он наполнен был всякими добродетелями, а без него Украина много потеряет». Побутує думка, що ця назва мала місцеве поширення, проте літописи ХІІ – ХІІІ ст. вказують на те, що вона поширилась на всі землі Київської Русі. Згодом назва «Україна» почала використовуватись для позначення земель у верхів’ях річок, що протікали територіями Сіверщини, Закарпаття, Переяславщини.[3, с.45]

Назву «Україна» визнали тільки у ХVІІ столітті, але тоді вона використовувалась разом з назвою «Малоросія», яка виникла внаслідок підпорядкування України Московській державі. Термін «Малоросія» на відміну від попередньої назви «Мала Русь», яка виділяла зв'язок з Київською Руссю, носив відтінок зневаги до України та її населення як до окраїни.

Якщо досліджувати самоназву «українець», то виявимо, що вона виникла набагато пізніше назви «Україна», а саме у ХVІІ ст. Це пов’язано з тогочасним соціальним розвитком країни, з козацтвом, котре мало роль головного носія етнічності. В той час назви «козак» та «українець» визнавались однаковими і співіснували. Одночасно з цими назвами існували і інші, такі як русини, руські. Власне, це реакція на національні утиски з боку держав, що підпорядковували собі українські землі. У відстоюванні національних свобод українці звертались до першоджерела – Русі. Навіть Богдан Хмельницький, організатор національно-визвольної війни українців проти Польщі, називав себе «князем руським» .[5, C. 26-29]

У ХІХ столітті, в період національного піднесення, остаточно утвердилась серед народу назва «Україна», замінивши термін «Малоросія». Навіть власне поняття «Україна», що раніше використовувалось в значенні окраїни,кордону, пізнало докорінного смислового перетворення. На початку, щоб виділити зв’язки українського життя з його давніми традиціями, вживалась назва в ускладненій формі «Україна-Русь». Проте на рубежі ХІХ – ХХ століть одно порядкові назви «Україна», «українці» стали більше поширеними. Закінченість даний процес здобув на сьогоднішньому етапі культурного відродження країни, це є свідченням про утворення нового типу національної свідомості.

На сьогодні існують різні, часто полярні теорії щодо походження термінів «Русь» та «Україна». Так, теорія південно-слов’янського походження поняття «Русь», авторами котрої були М.Грушевський, Н.Полонська-Василенко, М.Максимович стверджує, що назва «Русь» в чужоземних документах почала використовуватись для позначення поселень українців, що мешкали на півдні та племен полян і сіверян. Походження даної назви і на сьогодні залишається загадкою, адже ніхто не може дати чітких пояснень. Створено багато різноманітних гіпотез: назва «Русь» фінського походження (В.Татіщев,1739.), угорського (Юргевич, 1867), єврейського (Барац, 1910). Добре відомо лише те, що спочатку термін «Русь» використовували лише для Київського князівства і ця назва не набула поширення на північних землях навіть в часи, коли Київська держава їх захопила.[4,c.216] Інша теорія – північна або норманська. Її засновниками були І.Крип’якевич, М.Погодін та Х.Ловмянський. Прихильники теорії стверджували, що Київську Русь створили не слов’яни, а нормани. І.Крип’якевич в своїй праці «Історія України» пояснює, що скандинавські завойовники називались Руси. Від цього утворилась назва новгородської норманської держави. Літописи сповіщають, що Руссю називались варяги, які прийшли до Новгороду з Рюриком, а пізніше від варягів цю назву взяли слов’яни. Деякі вчені в питанні виникнення назви «Русь» звернулись до старої філологічної гіпотези, яка пов’язувала її етимологію з фінським «Руотси», але в цьому випадку це тільки подібність звучання. Щодо походження етнопоніма «Україна» норманісти притримувались думки про те, що ця самоназва утворилась для позначення пограниччя Київської Русі, а з часом стала вживатись для означення всієї держави. [3, C. 34-35]

Територіальна теорія – ще одна з точок зору щодо походження самоназв «Україна» та «Русь». Прихильниками її були М.Аркас, О.Братко-Кутинський та С.Шелухін. Цікаву думку висловив С.Шелухін, котрий у своїй науковій праці «назва України» доводить, що назва «Русь» має географічне походження, як територія. Означення території Україною таке ж давнє, як назва Русь. Самоназва «Україна» місцевого походження і своєю появою завдячує назві території.

Загалом, вітчизняні дослідники доводять, що назву «Україна» дали наші предки нашій землі рідною мовою. І назва ця вживалась не в значенні окраїни. Цього слова тоді ще в такому значені не існувало. В ті часи використовувалось слово «украяти», воно означало «відділити», «відокремити». Тобто, якщо перекладати буквально, слово Україна значить «земля, виокремлена з загалу» і аж ніяк не околиця, пограниччя.[1, C. 124-126]. На сьогодні тема походження етнонімів «Україна» та «Русь» становить значний науковий інтерес і залишається відкритою та дискусійною як для українських так і для іноземних істориків.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аркас М. Історія України-Русі. – К. : Вища школа, 1990 р. – 456 с.

2. Етнографія України / За ред.. С.А. Макарчука. – Вид. 2-ге. – Л.,2004 - 507 с.

3. Макарчук С.А., Турій О.Ю. Український етнос(Історичний розвиток). – Л.,1990. – 168 с.

4. Савчук Б., Кафарський В. Вступ то етнології. – Івано-Франківськ: Лілея, 2003. – с. 558

5. Скляренко В. Звідки походить назва Україна // Україна. – 1991. - №1. – С. 20-39.