К. філол. н. Мельник Л.В., магістр. Ставицька Т.М.

ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка», Україна

Навчально-виховна й розвивальна роль дидактичного матеріалу краєзнавчого характеру на уроках української мови в початкових класах

Реалізація національної ідеї з урахуванням загальнолюдських цінностей виступає основою змісту освіти української школи, яка сприяє самовизначенню, самореалізації особистості, що надзвичайно необхідно для формування нової ґенерації національної інтелігенції. Важливе місце у цій справі посідає використання в мовній освіті краєзнавчого компонента, який дає уявлення про історію України, її звичаї й обряди, усну народну творчість, видатних діячів минулого й сучасності, сприяючи реалізації соціокультурного змістового компонента, визначеного чинною програмою з української мови для 1-4 класів [3].

Мета нашого дослідження полягає в з’ясуванні ролі дидактичного матеріалу краєзнавчого характеру на уроках української мови в початкових класах і тих чинників, що забезпечують ефективність його використання.

Провідними у визначенні теоретичних засад нашого дослідження виступають ідеї К.Ушинського, А.Макаренка, В.Сухомлинського, Ю.Руденка, М.Стельмаховича, С.Єрмоленко, Л.Мацько, Г.Онкович, О.Неживого, В.Ужченка та інших науковців, які розглядали формування національної свідомості громадян, ототожнення себе з народом як складний, багатогранний процес, що не обмежується певними хронологічними рамками, й усвідомлювали роль рідного слова та значущість роботи з краєзнавчими матеріалами в цьому процесі.

На думку Л.Мацько, «основу його слід закладати в роки навчання, коли формуються світогляд, національно-мовна особистість учня на міцному ґрунті об’єктивних знань про світ, землю, державу, народ, коли учням стають доступні виховні надбання нації, настає усвідомлення не тільки родинного (через батьків), суспільного (через оточення), етнічного (через народ), а головне – духовно-кровного зв’язку зі своєю нацією, з її духовною і матеріальною культурою» [1, с. 67].

Викладання української мови в початкових класах має пізнавально-практичну спрямованість. Вивчення мови – це та площина, з якої починається пізнання світу, свого народу, його духовності. Звідси бере початок національно-патріотичне, моральне та взагалі будь-яке інше виховання. Її освітньо-виховне і практичне значення мови неперевершені, адже, за висловом великого педагога К.Ушинського, «у мові одухотворюється весь народ і вся його батьківщина» [5, с.115].

Свідомо оволодіваючи сучасною літературною мовою, учні початкових класів отримують можливість успішно вивчати решту предметів, розширюючи коло своїх знань про довкілля, засвоюючи досвід старших поколінь. Невипадково на провідній ролі української мови у розв’язанні актуальних завдань становлення національної школи наголошується в усіх розробках новітніх концепцій навчання української мови в школах України, у Державному стандарті загальної середньої освіти.

Для кожної нації важливим засобом єднання народу є літературна мова, тому потрібна наскрізна перспективна програма її вивчення, яка охоплювала б усі ланки освіти від дошкільної до вищої, включаючи й материнську школу та громадянське виховання.

Формування національної свідомості в процесі викладання української мови – проблема комплексна, яка реалізується в кількох напрямах. Перший з них – це пильніша, ніж досі, увага до функціонального аспекту мови, до стилістики, що вивчає мову як код національної культури, мову в її суспільному використанні, мовні функції, мовні явища та їх позамовні причини, мовця й мовну діяльність, образні, суто національні засоби мови.

Другий – потреба визначитися в ставленні до говірок і діалектів. Досі методика орієнтувала вчителя на боротьбу з діалектизмами (фонетичними, лексичними, морфологічними, синтаксичними), узагалі з народним живим мовленням. А воно зв'язує нас з рідним краєм, селом, домівкою. Саме оте особливе домашнє слово. І ніщо так не гріє, і не западає у свідомість так, як рідне мамине чи бабусине специфічне, говіркове слівце.

Виходячи з цього, актуальним стає використання на уроках мови краєзнавчого матеріалу, топоніміки, місцевої говірки (діалекту). Адже українські діалекти – це надзвичайно цінні історичні пам΄ятки української мови, джерело її збагачення й відображення місцевого колориту життя й побуту українців, соковитості, барвистості й розмаїтості звукових і змістових барв українського слова [4, с.23]. «Вивчаючи в школі як культурний код літературну мову, – слушно наголошує Л.Мацько, – треба б не виганяти діалектизми, а тонко відмежовувати від літературної норми і знаходити їм місце в доречному побутовому чи художньому спікуванні, пам'ятаючи, що вони є живими джерелами збагачення мови літературної, без яких вона не матиме майбутнього» [1, с.70].

Третій – це зв'язок української мови з літературою (уроками читання). Після вивчення кожного літературного твору в активному мисленні дітей повинен залишатися слід – слова, образні вирази, афоризми, уривки з цього твору. А на уроках читання має панувати культ красивого слова – національного образу, національного символу.

Четвертий – це українознавча основа всього процесу викладання, народознавчий та краєзнавчий матеріал. Відродження національної культури неможливе без системи знань про український народ, особливості його побуту й трудової діяльності, зокрема його основних і допоміжних галузей господарювання, домашніх промислів та ремесел, без знання народного одягу, харчування, народної медицини й календаря, а також звичаєвості, родинної обрядовості, світоглядних уявлень, вірувань, народної моралі, без знання свого родоводу. Рідна мова, історія (особливо славні й тривожні сторінки «запорізької живої старовини»), краєзнавство та етнографія, народна педагогіка й родинна етнопедагогіка, народні та національні символи – усе це включається в містке поняття «народознавство» [2, с.3].

Складовою частиною знання про народ є фольклор з його численними жанрами: казками, народними оповіданнями, замовляннями, побажаннями, прислів΄ями, приказками. За словами й висловами, граматичними формами й конструкціями учні мають відчувати національну специфіку мови, мовну картину світу, витворену ментальністю українського народу.

Отже, на нашу думку, саме звернення до спадщини та культури рідного краю на уроках української мови в початкових класах допоможе донести до учнів матеріальну й духовну своєрідність регіону, своєї Батьківщини. Рідне слово є невичерпним животворним і невмирущим джерелом, з якого діти черпають уявлення про навколишній світ, про своє село й місто, про весь свій край.

Література:

1. Мацько Л.І. Українська мова: формування національної свідомості / Л.І. Мацько // Пед. і псих. – К., 1996. – №1 (10).

2. Неживий О.І. Дидактичний матеріал з народознавства на уроках української мови / О.І. Неживий, В.Д. Ужченко. – К., 1995.

3. Програма з української мови для 1-4 класів. – К.: Освіта, 2011.

4. Стельмахович М. Етнопедагогічні основи методики української мови / М. Стельмахович // Укр. мова і літ. в шк. – 1993. – № 5-6.

5. Ушинський К.Д. Посібник до викладання за “Рідним словом” / К.Д. Ушинский // Вибрані педагогічні твори: В 2-х т.– К., 1983. – Т. 1.