Педагогічні науки / 1. Дистанційна освіта

Богданова Н.Г.

Українська інженерно-педагогічна академія

ПРОБЛЕМА ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ КУЛЬТУРИ І ПРОЦЕСУ ЖИТТЄТВОРЧОСТІ ОСОБИСТОСТІ

В контексті проблеми життєтворчості особистості постає актуальне питання, яким чином взаємопов’язані культурні елементи з процесом життєтворчості особистості.

М. Максюта, аналізуючи взаємозв’язок між культурою та життєтворчістю людини, розглядає культуру як уречевлену та живу творчість, хоча певною мірою вона містить і різновиди нетворчої активності. Однак, саме органічна взаємодія форм творчості є підставою її історичного становлення і розвитку. Ступінь, інтенсивність цієї взаємодії, збіг у самотворчості людини визначаються соціальними умовами і цілями: як, в ім’я чого живе людина, в чому вбачає сенс свого життя, забезпечена її життєдіяльність вільними умовами вияву чи, навпаки, детермінується жорсткою неодмінністю, не позбавленою матеріальних і духовних обмежень, відчаю, байдужості. Витоки культури – у творчій, стверджувальній позиції. Водночас, культура є основою становлення і функціонування механізмів творчої діяльності, яка відроджується в своєму гуманістично спрямованому статусі культурою, коли остання дедалі масштабніше, змістовніше виявляється у розвитку людського існування: культура має своєю передумовою збагачення змісту людського начала – у розмаїтті засобів, предметів, форм діяльності, у знанні, пізнанні, мисленні, духовності [1].

На думку С. Кострюкова, культура одночасно є і умовою, основою людської діяльності, і полем, де вона реалізується, і її результатом. Культура є результатом, показником розвитку та практичної реалізації можливостей людини. В ній кристалізуються сутність предмета, логіка його існування, сама ідея предмета, виражає єство людини, сенс її буття і значення. Як уособлення людських смислів культура акумулює в собі, передусім, ідеальне, смисложиттєве. Культура кристалізує не стільки зміст предмета, скільки його функціональне призначення. Це означає, що в культурі опредметнюються, насамперед, способи людської діяльності. Вони «оживають» тоді, коли людська діяльність залучає предмет культури в своє поле, розкриваючи його ідеальний смисл, призначення. Ось чому культура за своєю сутністю виявляє власну здатність (функцію, роль) бути своєрідною «соціальною спадковістю» суспільства, виступати універсальним механізмом у складному взаємопереході сутнісних сил людини родового та індивідуального рівнів. Культура є своєрідним передавачем втіленої в її формоутвореннях людської сутності [2, с.390-394].

С. Степанов, аналізуючи роль культури у розвитку людини, відмічає, що для особистості загальнолюдська культура виявляється не кунсткамерою цінностей колишніх поколінь і не зведенням законів, норм, готових істин, а невичерпним резервуаром прецедентів (людських доль), створених конкретними історичними особами. Їх переосмислення, рефлексія і є механізмом творіння досвіду власного життя і його культурного, духовного сенсу [3, с. 110].

К. Карпинський розглядає культуру як «згорнуту» і «упаковану» в культурних предметах і мові внутрішню структуру людської діяльності. Сенси, цілі і знаряддя діяльності черпаються у процесі психічного розвитку суб’єкта з культури. Тому проблема суб’єкта повинна розглядатися як проблема психічного розвитку людини в лоні культури, проблема психологічних механізмів та закономірностей вростання людини в культуру і вирощення культури на внутрішньому світі людини. Відлучення людини від культури фатальним чином перешкоджає формуванню в ній суб’єкта діяльності [4, с. 64].

Розглядаючи життя людини як буття у культурі, І. Доннікова визначає культуру в контексті синергетичного підходу як духовно-практичний спосіб самоорганізації людського життя, спрямований на осмислення (розуміння), збереження та розвиток людини й суспільства, виражений в результатах діяльності. Культура є надбіологічним феноменом, пов’язаним з функціонуванням свідомості та визначаючим параметри розвитку соціального буття через становлення індивідуальності. Активізуючи процеси мислення, культура ініціює розвиток засад соціальності – свідомості та діяльності і продовжує, тим самим, процеси природньої самоорганізації [5].

Отже, культура виступає важливим чинником розвитку життєтворчості особистості, значення якого полягає у трансляції смислів та цінностей, що допомагають особистості визначити своє місце у світі та цілі своєї діяльності, у визначенні засобів їх досягнення, стимулюванні творчої активності індивіда, спрямовану на самореалізацію.

Література:

1.Максюта М. Є. Стратегія самобуттійності в умовах техногенної цивілізації / М. Є. Максюта [Електронний ресурс] //Мультиверсум. Філософський альманах. – К.: Центр духовної культури. – 2008. – № 73. – Режим доступу до журн.: http://www.filosof.com.ua/Jornel/M_73/ Maxuta.pdf
2.Кострюков С. В. Культура як матриця виховання особистості / С. В. Кострюков // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: [Зб. наук. праць]. – К: Видавничий центр КНЛУ. – 2009. – Випуск 23. – С. 390-394.
3.Степанов С. Ю. Рефлексивная практика творческого развития человека и организаций / С. Ю. Степанов. – М.: Наука, 2000. – 174 с.
4.Карпинский К. В. Человек как субъект жизни / К. В. Карпинский. – Гродно: ГрГУ, 2002. – 279 с.
5.Доннікова І. А. Особистісний сенс соціального буття культури: Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філос. наук: спец. 09.00.03 «Соціальна філософія та філософія історії» / І. А. Доннікова. – Одеса, 1999. – 16 с.