Право/8. Конституційне право

Курінна А.

Національний авіаційний університет, Україна

Науковий керівник: к.ю.н., доцент Юринець Ю.Л.

Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні

Питання прав і свобод людини та громадянина на сьогодні є важливою проблемою внутрішньої і зовнішньої політики всіх держав світу. Саме в роки незалежності України вчені стали приділяти увагу конституційно-правовому статусу національних меншин у державі.

Поліетнічність притаманна більшості держав світу, в тому числі й Україні. За переписом 2001 року на території України проживають 130 національностей, зокрема українці становлять 77,8%, росіяни-17,3%, далі йдуть білоруси (0,6%), молдавани (0,5%), кримські татари (0,5%), болгари (0,4%), угорці, румуни та поляки (по 0,3%), євреї (0,2%) та інші. Саме повага до прав національних меншин, забезпечення їх належного правового статусу є невід’ємним у розбудові демократичного суспільства [1].

Кожен з представлених в Україні етнічних груп прагне зберегти свою мову, традиції, культурну спадщину, які формують основи національної ідентичності, забезпечують можливості для підтримки життєдіяльності й розвитку культури того чи іншого етносу.

За Конституцією України, держава бере на себе зобов’язання сприяти розвиткові етнічної, мовної, культурної та релігійної самобутності національних меншин. Окрім конституційних положень, правовий статус національних меншин визначається Законом України «Про національні меншини в Україні» 1992 року, нормами Декларації прав національностей України 1991 року, Законом України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин»; міжнародними договорами. Відповідно до цих нормативно-правових актів всі громадяни користуються захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, що належать до національних меншин, Україна виходить з того, що ці права є невід’ємною частиною загальновизнаних у світі прав людини.

Забезпечення гарантій та механізму реалізації прав національних меншин стало одним із провідних політико-правових напрямів діяльності у становленні незалежної Української держави та у максимальному наближенні законодавства України до законодавства європейських країн стосовно національних меншин.

За останні роки в Україні простежується тенденція щодо активізації діяльності національних меншин, які виходять на арену суспільно-політичних відносин держави, і, окрім культурних, освітніх та релігійних інтересів, все активніше ставиться питання задоволення політичних інтересів. Це закономірне явище, характерне для усіх суспільств, однак його вирішення великою мірою залежить від рівня демократичності самого суспільства.

До основних громадянських прав осіб, які належать до національних меншин, відносяться основні природні права людини: право на життя; право на національне прізвище, ім’я та по батькові; право рівності перед законом та право на рівний захист перед судом; право на свободу виявлення поглядів,думки, релігії; право недискримінації. В статті 24 Конституції України передбачено, що «…не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, місця проживання, за мовними або іншими ознаками…»[4, с.7]

Законодавство України визнає за громадянами, які належать до національних меншин певні права: вільно обирати та відновлювати національність; на створення національних громадських об’єднань; на сповідування своєї релігії; на відзначення національних свят; на використання національної символіки; інформаційні права; на задоволення потреб у мистецтві, літературі; на розвиток національних культурних традицій; право брати участь у діяльності неурядових організацій як на національному, так і на міжнародному рівні; право встановлювати та підтримувати вільні та мирні транскордонні контакти з особами, з якими представників меншин об’єднують спільні етнічні, культурні, мовні а бо релігійні ознаки чи спільна культурна спадщина; на будь-яку іншу діяльність, що не суперечить законодавству[2].

Забезпечення цих прав гарантується у ефективній взаємодії міжнародного та державного права, норми яких виконують функцію забезпечення захисту прав меншин, розв’язання конфліктів мирним шляхом. Оскільки відсутність такої взаємодії може призвести не тільки до незабезпечення прав, а й до погіршення становища національних груп як в окремій країні, так і до ускладення міжнародної ситуації.

Для громадян, які належать до національних меншин, відповідно до статті 53 Конституції України гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах, а також через національні культурні товариства [4, с.14]. Громадяни України мають право звертатися до будь-яких державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій та їх посадових осіб українською чи іншою мовою їх роботи.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 14 грудня 1999 року зазначив: «У державних і комунальних державних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України та законів України, у навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин» [3].

В Декларації прав національностей України зазначено, що «Українська держава гарантує всім національностям право на забезпечення їхнього традиційного розселення, забезпечує існування територіально-адміністративних одиниць…»[3]. Це відкриває перспективу законодавчого закріплення права меншин на територіальну автономію.

Водночас не може бути прав без обов’язків. Тому чинне законодавство покладає на громадян України, які належать до національних меншин, зобов’язання дотримуватись Конституції України і законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати культуру, мову, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу.

Особливого значення для надання національним меншинам в Україні конституційно-правового статусу мають процесуальні принципи мови та судочинства та рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Усі види юридичної відповідальності як складової конституційно-правового статусу національних меншин в Україні є тотожними в юридичній відповідальності, яка також є характерною для конституційно-правового статусу громадян України.

Відповідно до статті 11 Конституції України, держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин.[4, с.4-5].

Механізм реалізації прав національних меншин є дуже складним і залежить від цілого комплексу різноманітних чинників. Громадяни, які належать до національних меншин можуть вільно обирати форми і обсяг здійснення прав, що надаються їм чинним законодавством, і реалізовувати їх або особисто, або ж через відповідні державні органи та громадські об’єднання.

Безпосередньо до державних органів та установ, які займаються проблемами розвитку національних меншин, здійснюють контроль за дотриманням чинного законодавства у сфері міжнаціональних відносин та національно культурного розвитку належать: Комітету Верховної Ради України з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Департамент етнополітики та євроінтеграції, Державний комітет України у справах національностей і релігії.

У травні 2006 року при Президентові України утворено Раду з питань етнонаціональної політики. Діяльність цього дорадчо-консультативного органу сприяє підвищенню ролі громадських організацій національних меншин у процесі прийняття управлінських рішень, внесення пропозицій щодо удосконалення нормативно-правових актів, що регулюють сферу міжнаціональних відносин, утвердженню в суспільстві громадянської злагоди і порозуміння.

Українська держава піклується про розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин, підтримує здійснення заходів, спрямованих на вивчення та розвиток їх мови, культури, традицій, формування у них знань та уявлень про історію, розуміння і шанування національних духовних надбань, залучення представників національних меншин до участі у громадсько-політичній та духовно-культурній діяльності [1].

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що подальше вивчення правового статусу національних меншин необхідне для остаточного вирішення проблеми щодо розмежування між національними меншинами та корінними народами; приведення чинного законодавства у відповідність з міжнародним з метою сприяння вільному розвитку та вдосконаленню системи захисту прав національних меншин в Україні. Перш за все це забезпечить підтримання міжнаціональної злагоди та стабільний демократичний розвиток суспільного ладу України.

Література

1. Антонович М. Права національних меншин в Україні: національне законодавство та міжнародно-правові стандарти / Антонович М. – К.: Право України. – 2004. - №6. - С.9-12.

2. Загальна Декларація прав людини // Міжнародні договори України. – К., 1922.

3. І.С. Міронова. Національні меншини України: Навчально-методичний посібник / І.С. Міронова. - Миколаїв-Одеса: ТОВ ВіД, 2006. - С.103-105.

4. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – С. 141.