Право/8. Конституційне право

Просяник Н.В.

Національний авіаційний університет, Україна

Науковий керівник: к.ю.н., доцент Юринець Ю.Л.

Зміст конституційного принципу визнання людини найвищою соціальною цінністю

Відомо, що в наш час Україна визначає найвищою соціальною цінністю людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку [1]. Життя і здоров’я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека є пріоритетними цінностями, які комплексно визначають людину як найвищу соціальну цінність. Тому говорити про кожну з цих складових як про окрему найвищу соціальну цінність некоректно. Вона може бути лише одна - це людина з її невід’ємними правами. Неможливо піклуватися про людину, не охороняючи її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку.

Підхід до людського життя як до основної складової принципу визнання людини найвищою соціальною цінністю повинен пронизувати все галузеве законодавство: про відповідальність за злочини проти життя, про необхідну оборону, про правила використання зброї, про порядок визнання особи померлою, про умови констатації смерті людини тощо.

Проголошуючи людину найвищою соціальною цінністю, держава повинна захищати життя як те благо, завдяки якому всі інші права для людини існують як самостійні цінності. Слід зазначити, що людське життя захищене правом на життя.

Конституція, розвиваючи положення ст. 3, у ст. 27 проголошує право на життя. Тобто право на життя складається з невід’ємного права на життя, заборони свавільного позбавлення життя, права на позбавлення життя внаслідок неминучої потреби застосувати силу [2, с. 3] .

Щодо загальної характеристики слід зазначити, що право на життя слід визначити як: а) природне право, тому що воно існувало в людини в її природному стані ще до виникнення держави й позитивних законів та по своїй суті є її властивістю як живої істоти; б) природжене право, що виникає з моменту народження людини та виявляється в його невід’ємності й невідчужуваності від неї; в) загальне й універсальне, оскільки всі люди володіють цим правом без будь-якої дискримінації; г) вічне, незмінне і таке, що всюди має однакову силу; ґ) таке, що реалізується безпосередньо, тобто без будь-якого правозастосовного акта; д) таке, що здійснюється об’єктивно, а саме незалежно від волі людей [3, с. 5].

Це право не означає, що держава тим самим дає дозвіл на життя своїм громадянам. Водночас держава бере на себе певні обов’язки щодо захисту життя. Це випливає з положення ст. 27 про заборону свавільного позбавлення життя.

Найбільш тісно з життям людини пов’язано таке благо, як здоров’я. На думку Т. Брижит, право на здоров’я і право на життя певною мірою переплітаються, забезпечуючи однаковий захист в одних і тих самих ситуаціях [4, с. 220].

Не вдаючись до комплексного аналізу поняття «здоров’я», лише зазначимо, що відповідно до Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», який повністю відтворює визначення цього терміна, наведене у Статуті (Конституції) Всесвітньої організації охорони здоров’я, це стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

С. Дюжиков також вважає, що міжнародне визнання права на охорону здоров’я не означає, що люди мають право бути здоровими. Ні уряд, ні самі фізичні особи не можуть гарантувати доброго здоров’я. Разом з тим право індивіда на охорону здоров’я дає права фізичним особам у цій сфері суспільних відносин і створює відповідні обов’язки для органів державної влади [5] .

На думку Т. Брижит , право на здоров’я містить право на медичну допомогу, право на доступ служб планування сім’ї, право на догляд до народження і після народження дитини, право на чисту питну воду та задовільні санітарні умови, право на професійне здоров’я, безпечне навколишнє середовище, а також право на інформацію з питань охорони здоров’я [4, с. 189].

Конституція України у ст. 49 проголошує: «Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо - профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування» [1].

Разом з тим Конституція України окремо передбачає право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст. 48), право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50).

У статті 3 Конституції України здоров’я людини разом із життям поставлено законодавцем на перше місце серед складових принципу визнання людини найвищою соціальною цінністю. Тому, на нашу думку, ці права повинні відкривати конституційний перелік прав людини і громадянина. Право ж на охорону здоров’я міститься лише у ст. 49 Основного Закону.

Для кращого розуміння змісту конституційного принципу визнання людини найвищою соціальною цінністю необхідно розкрити сутність двох взаємопов’язаних категорій «честь» та «гідність».

В юридичній літературі не існує однозначності думок стосовно розуміння понять «честь» і «гідність». Багато авторів ототожнюють ці поняття.

Категорія людської гідності є однією з основних понять гуманізму. Гідність людини з точки зору вимог демократії не визначається її належністю до будь-якого класу, групи, раси або нації, до професії, вона не визначається також багатством або посадою у суспільстві. Людина може відігравати більшу або меншу роль у науковій, політичній, літературній або іншій суспільній діяльності, користуватися у певному соціальному середовищі більшим або меншим авторитетом. Усе це не має безпосереднього зв’язку з питанням про гідність і цінність людської особистості. Стаття 21 Конституції України закріплює, що усі є вільні й рівні у своїй гідності та правах. Тому гідність і цінність особи повинні визнаватися юридично рівними за кожною особою незалежно від її майнового і соціального стану, професії, національності, кольору шкіри тощо.

Отже, в суто юридичному значенні або у вузькому розумінні гідність людини можна визначити як сукупність особистих прав і свобод, реалізація яких дає змогу кожній людині стати, бути і залишатися особистістю [2].

Дуже близька до гідності категорія честі. Як уже було зазначено, часто вони помилково вживаються в одному і тому самому розумінні.

Честь у цілому можна визначити як позитивну моральну репутацію людини (або спільноти людей) і сприйняття людиною своєї репутації, ставлення до суспільної оцінки своєї діяльності й гідності.

Критерієм честі як моральної оцінки і репутації слугують суспільні інтереси, які виступають у формі вимог суспільного обов’язку. Моральна репутація індивіда викликає певне ставлення до нього з боку суспільства, яке можна назвати моральним ставленням честі. На захисті честі та гідності людини стоять багато норм Конституції України: право на достатній життєвий рівень, право на недоторканність приватного життя, на недоторканність житла, на невтручання в особисте і сімейне життя, на свободу думки і слова та ін. [3]

Отже, відсутність поваги до честі та гідності громадян є суттєвою перепоною на шляху до утвердження принципу визнання людини найвищою соціальною цінністю. Тому діяльність державних органів повинна бути чітко спрямована на дослідження проблем, що виникають у цій сфері, та вироблення ефективних способів їх подолання.

Отже, аналізуючи зміст принципу визнання людини найвищою соціальною цінністю, можна зробити такий висновок, що, ґрунтуючись на положеннях Конституції України, його складовими є: життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека. Попарність закріплення благ пояснюється високим ступенем їх взаємозумовленості та невід’ємності одна від одної. Разом з тим зазначені складові також тісно взаємопов’язані між собою, зумовлюють та визначають зміст одна одної. У цій ієрархії рівновеликих благ саме життя і здоров’я людини є тієї основоположною складовою, яка стоїть на вершині усіх суспільних пріоритетів. І саме цей елемент принципу посідає визначальне місце серед інших соціальних цінностей.

Література

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – С. 141.

2. Романовский Г.Б. Гносеология права на жизнь / Г.Б. Романовский. - СПб.: 2003. - С. 12-16.

3. Мірошниченко О.А. Право людини на життя (теорія і практика міжнародного співробітництва) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.11 / Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого / О.А. Мірошниченко. - Х.: Освіта. - 2005. - С. 13.

4. Тобес Брижит. Право на здоровье: теория и практика / Т. Брижит. - М.: 2001. - С. 237.

5. Дюжиков С.А. Международно-правовые стандарты в области охраны здоровья человека и их реализация в конституциях современных государств / С.А. Дюжиков. - [Електронний ресурс] – Режим доступу: http:// www.portal.rsu.ru.