Карпенко В. К.
студентка 4-го курсу факультету Психології
Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара
м. Дніпропетровськ, Україна
Психокорекційна робота зі
страхами у дитини молодшого шкільного віку
Страх заразителен и опасен. Даже для тех,
кто ничего не боится
Сара Униман
На виникнення дитячих страхів впливає багато зовнішніх та
внутрішніх факторів. Найголовнішим фактором виникнення у дитини страху є її
активна багата дитяча фантазія. Вона дає можливість народжуватись у дитячому
мозку різноманітним образам неіснуючих тварин, чудовиськ, жахливих явищ,
невідомих небезпек, які можуть очікувати на дитину у шафі, у кінці темного
коридору, під столом або ж у темряві.
Також важливим фактором виникнення страху є нескінченний
потік нової інформації, що обрушується на дитину. Дитина сприймає дуже багато
невідомого, з яким вона не може впоратися самостійно, бо ще не має досить
власного досвіду. В наслідок цього у дитини виникають страхи перед невідомим
довгим словом чимось або ж перед кимось.
Нерідко виникненню страху сприяють батьки дитини. Батьки
часто намагаються вберегти свою дитину від усього лиха яке є на землі. Дитина
чує: «не лізь», «не йди», «не торкайся бо вб’є».
Дитячий мозок фіксує існуючу повсюди небезпеку, аналізує все що йому говорять
батьки, додає уяву та починає вигадувати жахіття. Також є думка, що страхи
передаються у спадок. Якщо батьки чогось дуже сильно бояться, то не виключено,
що їхня дитина буде боятись того ж самого.
Через надмірні застереження від усього батьків окрім
фізичних страхів у дитини формуються особистісні страхи. Розвивається
невпевненість у собі та з’являються такі
страхи як : страх не виконати певне завдання, страх залишитися на самоті, страх
зробити щось самостійно.
Для того щоб узагальнити та впорядкувати за значимістю
всі фактори звернемося до Захарова О.І. Отже, Олександр Іванович виділяє такі
фактори що впливають на виникнення страху.
1. Наявність страхів у батьків, головним чином, у матері.
2. Тривожність у стосунках з дитиною, черезмірне застереження її від небезпеки
та ізоляція від спілкування з однолітками.
3. Дуже рання раціоналізація почуттів дитини, яка буває зумовлена надмірною
принциповістю батьків та їх емоційним неприйняттям дітей.
4. Велика кількість заборон з боку родича тієї ж статі, або повне надання
свободи родича іншої статі
5. Відсутність можливості для рольової ідентифікації з родичем тієї ж статі (
переважно у хлопчиків) , що створює проблеми в спілкуванні з однолітками та
невпевненість у собі.
6. Конфліктні стосунки між батьками в сім ї.
7. Психічні травми типу переляку, що загострюють вікову чутливість дітей до
тих чи інших страхів
8. Психічне «зараження» страхами в процесі спілкування з однолітками [8].
Найбільш всього піддатливі страху єдині діти у родині,
які стають епіцентром батьківських турбот і тривог. Як правило, єдина дитина
знаходиться у більш тісному емоційному контакті із батьками та переймає їх
занепокоєння, якщо воно є. Батьки, у свою чергу, часто охопленні тривогою що не
встигнуть зробити все – превсе для виховання дитини, прагнуть інтелектуалізовати
його розвиток, побоюючись, що дитина не буде відповідати їх очікуванням. У
наслідок цього у дитини виникає страх не відповідати вимогам батьків.
Вік батьків також має важливе значення. У молодих
життєрадісних батьків, діти менш схильні до проявів неспокою і тривоги ніж діти
літніх батьків, які вбирають у себе як губка занепокоєння батьків, що приводить
їх до невпевненості у собі.
Сприяють виникненню страхів певні типологічні властивості
вищої нервової діяльності. Це емоційна чутливість і пов’язана з нею вразливість.
Підвищена вразливість дітей виражається в їх емоційному неспокою, коли вони все
сприймають «близько до серця» та легко засмучуються. В молодшому шкільному віці
більшість дітей нездатні до відкритого вираження своїх почуттів і переживань,
тому емоційно чутливі діти «все тримають у собі», внаслідок чого вони
замикаються та переживають свої страхи самотужки.
Як проявляється страх? На думку О.І.Захарова іноді прояви
страху очевидні, такі як жах, зціпеніння, розгубленість, плач, втеча.
Зовнішніми проявами страху можуть слугувати бентеження та сором’язливість при спілкуванні. Дитина губиться, не
знаходить потрібних слів для відповіді, говорить невиразним, тремтячим голосом,
часто замовкає зовсім. Погляд при цьому відсутній, вираз обличчя – переляканий.
Дитина одночасно робить багато зайвих рухів, переминається з ноги на ногу,
поправляє без кінця одяг, волосся,
кліпає очима, або навпаки стає нерухомою та скутою.
Внутрішньо дитина відчуває, що всередині
все «опускається», холоне. Тіло стає важким, ноги ватяними, в роті пересихає,
дихання перехоплює, щемить в області серця, долоні стають вологими та все
немовби «обливається холодним потом».
Нерідким проявом страху може слугувати
через мірна зацікавленість дитиною певною темою. Наприклад, якщо в дитини є страх
смерті, то вона постійно допитується в батьків: « Всі люди помирають? – Так. –
А ми? – І ми також помремо. – Ні це не так! Скажи що ти шуткуєш!; - Чому в бабусі зморшки? – Тому що вона вже
старенька. – А коли вона буде молодою в неї не буде зморшок? – Бабуся вже була
молода, тепер вона буде стара. – А потім помре? – Так, помре. – Я боюся бути
старою! – Чому? – Тому що я помру… »
Окрім того прояв страхів супроводжується
зникненням позитивних емоцій, особливо зникненням безпосереднього дитячого
сміху, життєрадісності та безтурботності.
У стані страху дитина знаходиться в
напруженому очікуванні, легко лякається, рідко посміхається, завжди серйозна та
стурбована. Вона не може повністю розслабити м’язи, швидко та сильно стомлюється, їй властиві головні болі та спазми в
різних частинах тіла. Не дивлячись на стому, дитині не вдається відразу ж
заснути, оскільки їй заважають «погані» думки, здогадки, передчуття.
Страх спотворює і мислення, яке
становиться все швидшим, хаотичним, або навпаки млявим, загальмованим. В обох
випадках воно втрачає гнучкість, стає скутим нескінченними побоюваннями,
передчуттями і сумнівами. Другорядні деталі займають місце головних, а саме
сприйняття світу позбавляється цілісності і безпосередності. Через постійно
наростаючу емоційну напруженість і страху здаватися смішним, зробити щось не те
і не так як потрібно, зменшується пізнавальна активність, допитливість,
цікавість. Все нове, невідоме сприймається з певною часткою настророженності і
недовіри, а поведінка приймає пасивгний і надмірно обережний характер [9].
Отже, ми бачимо, що страх
віддзеркалюється майже на всіх сферах життєдіяльності дитини, помітно
погіршуючи її самопочуття та ускладнюючи стосунки із оточуючими. Страх наповнює
всі почуття тривожним забарвленням. Наслідки страхів дуже різноманітні, але в
молодшому шкільному віці страхи найбільш успішно піддаються психологічному
втручанню, адже поки що, вони більш зумовлені емоціями, ніж характером, і
багато в чому носять віковий перехідний характер. Головна задача батьків та вчителів
на даному етапі скоригувати або повністю виключити страх з життя дитини.
Психологічна корекція як форма психолого-педагогічної діяльності вперше виникла саме у
дефектології та застосовувалася до різних варіантів аномального розвитку. У цій
області психологічна корекція означає сукупність педагогічних впливів,
спрямованих на виправлення, компенсацію недоліків у психічному розвитку дитини.
По мірі становлення і зміцнення професійних позицій дитячої практичної
психології поняття психологічної корекції «перекочувало» з області аномального
розвитку в галузь нормального психічного розвитку дитини, адже у нормальному ході розвитку нерідко
зустрічаються різні розлади, порушення та відхилення. Поняття нормального
дитинства зовсім не означає якогось «стерильного», правильного, безтурботного
розвитку дитини, а в ньому також є найрізноманітніші труднощі і проблеми, як
поширені, так і суто індивідуальні. Виходячи з такого положення маємо
визначення психологічної корекції.
Психологічна
корекція – це певна форма психолого-педагогічної
діяльності щодо виправлення таких особливостей психічного розвиту, які за
прийнятою у віковій психології системою критеріїв не відповідають «оптимальній»
моделі цього розвиту, нормі, або віковому орієнтиру, як ідеальному варіанту
розвитку дитини на тій чи іншій ступені онтогенезу [3].
При
визначенні цілей та задач корекції необхідно виходити з розуміння тієї
унікальної ролі, котру грає даний конкретний період вікового розвитку дитини,
ставити завдання, адекватне потенціалу розвитку та цінностям на даному етапі
онтогенезу. Реалізація потенційних можливостей кожної вікової стадії є основною
формою профілактики виникнення відхилень або недоліків у наступних вікових
ступенях. Отже, основна мета
психокорекційної роботи – це сприяння повноцінному психічному і особистісному
розвитку дитини. Основна задача
психокорекційної роботи – це психолого-педагогічна корекція відхилень у
психічному розвитку дитини на основі створення оптимальних психолого –
педагогічних умов для розвитку особистості [4]. Головне не дитину «коригувати» згідно
з певною системою, а саму цю систему скориговувати у тому напрямку, щоб вона
забезпечувала високий рівень усунення
проблем у розвитку.
Беручі до
уваги усе вищесказане, можемо сформулювати основні принципи психокорекційної роботи.
1. Єдність
корекції та розвитку, тобто корекція застосовується лише при вивченні
внутрішніх та зовнішніх умов розвитку дитини.
2. Єдність
вікового та індивідуального розвитку: індивідуальних підхід до дитини у
контексті її вікового розвитку.
3. Єдність
діагностики та корекції розвитку: задачі корекційної роботи можуть бути
зрозумілі лише при повній діагностиці дитини.
4.
Діяльнісний принцип здійснення корекції, цей принцип визначає вибір засобів,
шляхів і способів осягнення поставленої мети. )
5.
Підхід в корекційній роботі до кожної
дитини як до обдарованої: не слід вважати дитину, яка потребує психологічну
корекцію «другосортною» [4].
Серед основних методів
корекційної роботи виділяють наступні:
1. Ігротерапія.
Дитинство невід’ємне від гри, адже гра є
провідним видом діяльності молодшого школярика. В.С.Мухіна в своїх дослідженнях
про вплив гри на розвиток особистості дитини зазначила, що через гру вона
знайомиться з поведінкою і взаємовідносинами дорослих людей, які стають зразком
для власної поведінки, та набуває основних навичок спілкування [13]. У грі
дитина переживає всі події власного та чужого життя у всіх емоційних і
моральних проявах, доступних його розумінню. Гра дитини – це символічна мова
для її самовираження, і саме гра може нам відкрити: через що дитина переживає і
як вона реагує на ці переживання. Нерідко, гра це єдиний шлях допомоги діткам,
які не можуть передати свої емоційні переживання словами. Отже, оскільки ігрова
діяльність є основною діяльністю цього віку, то саме гра є основним засобом
психотерапії молодшого школяра.
2. Арт-терапія
Арт-терапія
– це такий вид діагностики та корекції нервових розладів за допомогою
малювання, прослуховування музики, ліплення, та інших видів творчості. При
арт-терапії корекційна робота проводиться не з власне страхом, а з особистісним
ставленням дитини до нього та з причинами, що створюють цей страх.
Малюнок,
саморобка є безпечним засобом розрядити напругу яка накопичується у дитини зі
страхом. За допомогою образів дитині легше висловити неусвідомлювані внутрішні
конфлікти і страхи, ніж виразити їх у словах. За допомогою малюнка, аплікації
можна з’ясувати
думки та почуття, які дитина звикла придушувати.
Графічне
зображення страху потребує вольових зусиль та знімає тривожне очікування його
реалізації. В процесі малювання відбувається оживлення страху, і разом із тим
усвідомлення умовного характеру його зображення. Об’єкт страху свідомо
піддається маніпуляції іі творчо перетворюється [11].
Поперше
дитині
пропонують методику «Розправитися зі
страхом», де вона повинна намалювати те, чого вона боїться найбільше всього.
Після цього пропонується «розправитися» зі страхом: зім’яти малюнок, порізати
його або замалювати іншою фарбою.
Далі
необхідно запропонувати методику «Мені не страшно», де дитина повинна намалювати
свій страх так, нібито вона його зовсім не боїться. Наприклад, дитина малює собаку, яку вона веде на повідку. При
цьому бажано щоб дитини приговорювала «Собака хороша, добра, вона – мій друг.»
Наступним
етапом корекції страху за допомогою арт-терапії є доповнити малюнок, щоб він
перестав бути страшним, домалювати його так, щоб самій дитині він подобався. Не
зайвим буде надати малюнку ім’я або назву.
Ще
одним цікавим засобом корекційної роботи є методика « Намалювати амулет».
Дитині пропонується намалювати або зробити із підручних засобів амулет для
захисту від страху. Психотерапевт повинен розпитати дитину: «Як діє твій
амулет? Які властивості він має? Як він допоможе впоратися тобі зі страхом?»,
для того, що дитина сама для себе чітко визначилася від чого вона буде
захищатися, та зрозуміла, що тепер їй є, чим побороти свій страх.
Завершальним
етапом, як і в ігротерапії, є обговорення з дитиною змін, які відбулися, або ж
не відбулися з нею. Психотерапевт задає питання: «Чи змінилося твоє ставлення
до твого страху? Як ти зараз до нього ставишся? Що допомогло побороти тобі твій
страх?» та інші. [14]
1.
Казкотерапія.
Казкотерапія – це напрям практичної психології, при якому для досягнення
терапевтичного ефекту використовуються придумані історії, казки [10].
Як відомо, «страшилки» різного змісту є одним із різновидів своєрідного
дитячого фольклору. Розповідаючи «страшилку» дитина самостійно моделює емоціями
подолання своїх страхів. Вербалізація страхів викликає чуттєву відповідь, емоційне переключення, яке виступає у ролі
психологічного захисту.
Основною методикою казкотерапії у роботі зі страхом молодшого школяра є
«Казка про страх», де дитина самостійно придумує та розповідає різні історії,
пов’язані зі своїм страхом. Наступною пропонується методика «Завершення казки».
Дітям пропонується завершити казку за запропонованим початком. Наприклад: «
Жили були хлопчик та дівчинка, які найбільше боялися … Одного разу вони
потрапили в дрімучий ліс… І раптом на їх шляху…» Наприкінці роботи дитина
починає розуміти, що казкові персонажі – це вигадка, і їх можна зробити такими
як вона сама хоче, тобто добрими, смішними, і зовсім не страшними [9].
Для усунення дитячих страхів недостатньо лише допомоги спеціалістів. З
метою профілактики дуже важливо проводити роботу і з батьками дитини, оскільки
більшість страхів дитина «виносить» із сім’ї. Це можуть бути бесіди на теми:
«Як допомогти дитині подолати страх», «Як виникають страхи вашої дитини»,
«Способи покарання дитини». Робота з батьками повинна бути направлена не тільки
на профілактику можливих порушень, а і в деякому роді на корекцію неправильних,
травмуючих дитину стилів виховання.
Для профілактики страхів слід заохочувати батьків, адже головним чином у
цьому віці на дитину впливають саме
батьки. По перше, батькам потрібно створити довірчу обстановку у родині, бо
дитині дуже важливо знати, що вона може поділитися своїми переживаннями. Треба
намагатися зрозуміти дитину, не відштовхувати її, навіть якщо її страх здається
маячним. По друге, батькам необхідно критично переглянути свої вимоги до дитини, звернувши увагу на
те, чи не дуже їх запити перевищують
реальні можливості дитини. Корисним буде розповісти дитині як ви самі, або
хтось із ваших близьких, чогось боялися, та як ви подолали цей страх, адже тоді
дитина не буде почувати себе самотньою у своїх переживаннях, та знайде в
обличчі батьків надійну підтримку та опору.
Література:
1.
Гонкова–Ямпольская Р.В.,
Черток Т.Л. Воспитателю
о ребенке школьного
возраста – М.: Просвещение, 1987. – с.305
2.
Гордон Томас Эффективное воспитание
детей, Plume, Нью-Йорк, 1970.
3.
Грабенко Т. М.,
Зинкевич-Евстигнеева Т. Д., Практикум по креативной терапии. – СПб.: Речь, 2003. – 400с.
4.
Дубровина И.В. Психокорекционная и развивающая работа с
детьми – М.: Издательский центр «Академия», 1998.
5.
Ежкова Н. Развитие
эмоций в совместной с педагогом деятельности: Эмоциональное развитие детей
школьного возраста // Дошкольное воспитание. – 2003. - №1. – С.20-27.
6.
Захаров А.
И. Психотерапия неврозов
у детей и
подростков. – Л ., 1982 С.
53-55.
7.
Захаров А.И.
Дневные и ночные
страхи у детей.
Серия – «Психология
ребёнка». – СПБ:
2000.
8.
Захаров А.И.
Неврозы у детей
и подростков: Анамнез,
этиология и патогенез – Л.: Медицина, 1988.
9.
Захаров А.И. Как
предупредить отклонения в поведении ребенка. – М.: Просвещение, 1993. – 115с
10. Захаров А.И. Как преодолеть страхи у детей. – М.:
Педагогика, 1986. – 112 с.
11. Карандашев В.Н. Жить без страха смерти. М.: Смысл. Академический проект.
1999