Викладач Павлович А. В.

Національний технічний університет України «КПІ»

Мислення і мовлення в мовленнєвому дискурсі

Доведено, що є три окремі комунікативні одиниці, що представляють ієрархію комунікативних мовленнєвих одиниць: висловлювання – дискурс – текст. Ці одиниці комплексно взаємозв’язані між собою як окремі елементи і як одне ціле. В основі формування вище згаданих одиниць лежить мова, яка допомагає створювати розмову.

Ще І. Р. Фірт закликав мовознавців вивчати розмову, бо так можна краще зрозуміти що таке мова і як вона діє. Серйозне вивчення розмовного дискурсу проводиться не тільки лінгвістами, а й соціологами, антропологами та філософами. Вже не є спірним питанням те, що людське спілкування потрібно описувати у формах принаймні на трьох рівнях: значення, форма і зміст, або дискурс; а також лексико-граматичний рівень та фонологія, хоча є певні розбіжності щодо меж лінгвістики. Мислення та спілкування нерозривно пов’язані в процесі побудови дискурсу. [1, 269].

Мислення та мовлення допомагають створити дискурс. Мовлення виражає думки мовця, і також мовлення будує контекст висловлювання у відповідній ситуації.

В сучасній лінгвістиці поширеною є теорія Уорфа – теорія лінгвістично відносності. Суть теорії полягає в тому, що структура мови впливає на спосіб мислення людини. З одної сторони можна стверджувати, що це не зовсім вірно так як в різних мовах є різна кількість еквівалентів для одного і того ж явища або предмету.

Мова і мовлення є умовами активної продуктивної психічної діяльності людини. Максименко С. Д. відзначає, що мова є «знаряддям формування і способом існування думки». Мовлення – це результат застосування людиною мови. Мова являє собою систему знаків, які накопичують в собі досвід знань людини. Слово має дві складові: зовнішню (звукову) та внутрішню (смислову). В слові поєднуються функції знака та значення. Мислення – це вища абстрактна форма пізнання реальності. Опосередковане пізнання є однією з особливостей мислення. Мова, мовлення і мислення – це нерозривно пов`язані складові спілкування людини, висловлення нею своїх думок. Мовлення допомагає людині перебувати в зв`язку з соціумом, передавати та отримувати інформацію. [2, 99-111] Мова я к система знаків є засобом передачі інформації в еон тесті конкретної ситуації.

Також варто згадати про мовленнєві події, які є невід’ємною частиною дискурсу. Мовленнєві акти відносяться до ширшого поняття мовленнєвих подій, як зазначив Д. Хаймс, але мовленнєві події, що мають свій власний жанр (унікальне поєднання стилістичної структури та форми), слід відрізняти від мовленнєвих актів, які є «процесом дії» жанру. Щоб підкреслити відмінність між жанром дискурсу і його реалізацією, а відмінність дуже чітко спостерігається, Д. Хаймс вводить категорії мовленнєвої події та мовленнєвого акту, щоб провести паралелі між складними та простими жанрами. Всім жанрам притаманні контекст і ситуації, до яких їх відносять та в яких вони зазвичай знаходяться.

Мовленнєві події трапляються у невербальному контексті, мовленнєвій ситуації, що може впливати або не впливати на вибір жанру. Мовленнєві одиниці – це найбільші одиниці, для яких може бути встановлена лінгвістична структура і не обов’язково межують із відповідною ситуацією; декілька мовленнєвих подій можуть відбуватися послідовно чи навіть синхронно в тій самій ситуації. Відношення між мовленнєвим подіями та мовленнєвими актами ієрархічне: подія може складатися з одного мовленнєвого акту, але завжди включатиме декілька.

Д. Хаймс рекомендує, що для кожної мовленнєвої події дослідник повинен спочатку приводити дані стосовно структури, обстановка, учасників, мети, ключа (основи), теми, каналу (усний, письмовий), та форми повідомлення.

Очевидно, всі мовленнєві події трапляються відповідно до необхідності в часі та просторі: інколи – це визначальний критерій події, яка відбувається в певному місці. Хаймс підкреслює психологічну обстановку події, коли головна різниця не в самій події на своєму місці, а в загальній структурі культури.

Традиційно мовлення описується в межах двох учасників: мовця, який передає повідомлення і слухача, який його приймає. Однак, в той час, як в більшості ситуацій особа, яка говорить є також адресантом або автором відчуттів, які виражаються і слів, в яких вони кодуються, є моменти, коли мовці виступають для інших в ролі джерела передачі інформації. Через це, Хаймс доводить, що є принаймні чотири ролі учасників: адресант, мовець, адресат і слухач або аудієнція, і коли розмова може вимагати лише адресанта та адресата, інші мовленнєві акти вимагають інших конфігурацій (тобто три і більше ролей учасників).

Всі мовленнєві події та мовленнєві акти мають свою мету, навіть якщо вона лише фатична (не має специфічного значення, спрямована лише на встановлення контакту). Інколи кільком подіям притаманний той самий стиль і вони визначаються лише метою та учасниками або обстановкою. Той самий жанр може застосовуватися для серії подій, які визначаються згідно з їх функцією в контрактах про одруження, торгівлі, у завданнях для комунальних робіт та в запрошеннях на свята [3, 34]. Мислення та мовленнєві подіє є складовими мовлення, які допомагають спілкуватися – обмінюватися інформацією. В процесі спілкування мовці користуються мисленням як основою для формування та вираження думок.

Література:

1. Nida E. A. Componential Analysis of Meaning: An Introduction to Semantic Structures. – The Hague etc. (Mouton), 1975. – 269 p.

2. Максименко С. Д. Загальна психологія / Максименко С. Д. – К.: «Центр учбової літератури», 2008. – 271 с.

3. Coutlhard M. An Introduction to Discourse Analysis. – Longman Group UK Limited, 1985. – 212 p.