Дрозд Ю.С.

студентка групи ПМН-51

Національного університету державної податкової служби України

Наук. кер.: к.ю.н. доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Шемелинець І.І.

Здійснення права спільної сумісної власності

Специфічним правовим явищем, що досить часто зустрічається на практиці є спільна сумісна власність, яка характеризується множинністю суб’єктів при єдності об’єкта, що істотно впливає на специфіку відносин спільної власності, як на відносини між співвласниками так і на відносини самих співвласників із третіми особами.

Стаття 368 ЦК України спільною сумісною власністю визначає спільну власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності.

Законодавець встановив дві підстави виникнення права спільної сумісної власності: набуття майна подружжям за час шлюбу; набуття майна в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Здійснення права спільної сумісної власності включає в себе користування, воодіння та розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності.

Дослідженням питання здійснення права спільної сумісної власності займалися О.П. Печений, Є.А. Суханов, В.П. Маслов, К.В. Граве, В.К. Антошкіна, А.Г. Ярема, В.Г. Кривенко, В.Г. Ротань, І.В. Жилінкова та інші.

Право спільної сумісної власності не передбачає визначення часток співвласників у праві спільної власності, а відтак цей режим спільної власності ще більшою мірою "зв'язує" його учасників, ніж право спільної часткової власності, учасник якої наділений правом вимагати виділення йому у натурі частини майна у володіння та користування, а також самостійно розпоряджатися своєю часткою.

Як вбачається з положень ч. 1 ст. 369 ЦК України, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Проте, як зазначає Ротань та Кривенко, співвласники не позбавлені права домовитись про роздільне володіння та користування спільним майном. Співвласники при цьому вправі домовитись і про розмір компенсації на користь одного чи декількох із них у разі надання йому меншої частини спільного майна у користування. Здійснення повноважень володіння та користування одним з учасників щодо усього спільного майна не може не порушувати аналогічних речових прав інших співвласників (ч. 2 ст. 13 ЦК), тому встановлення домовленості щодо порядку володіння та користування спільним майном може бути вельми доцільним для співвласників.

Ні ст. 369 ЦК, ні інші статті глави 26 ЦК, не визначають правових наслідків одержання плодів та доходів за рахунок спільного майна, а також зобов'язань, що пов'язані із спільним майном. В даному випадку доцільна аналогія зі ст. ст. 359, 360 ЦК, що регулюють відповідні відносини між учасниками спільної часткової власності. Особливості регулювання конкретної ситуації можуть уточнюватись спеціальними правилами (наприклад, ч. 6 ст. 57 СК) або випливати із суті правовідносин.

Наразі законодавець встановив дві підстави виникнення права спільної сумісної власності: набуття майна подружжям за час шлюбу; набуття майна в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Володіння і користування майном, що є у спільній сумісній власності здійснюється співвласниками майна спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною 2 ст. 369 ЦК України закріплюється презумпція наявності згоди всіх співвласників у разі вчинення одним із них правочину щодо розпорядження спільним майном. Згідно ч. 3 ст. 369 ЦК України співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпоряджень спільним майном. Проте, законодавець не визначив форми вираження даного уповноваження, що не може бути вчинене шляхом видачі довіреності або укладення договору доручення. Аналіз законодавства надає підстави вважати, що формою уповноваження співвласниками одного з них на вчинення правочинів, щодо розпорядження спільним майном є укладення відповідного договору між усіма співвласниками або написання заяви кожним з них про наділення одного із співвласників такими повноваженнями.

Актуальним питанням на сьогодні є здійснення права власності подружжям, зокрема і те, чи має один з подружжя право надати другому згоду на розпорядження усім спільним сумісним майном, оскільки закон не встановлює прямих заборон на вчинення таких дій.

На відміну від ч. 4 ст. 369 ЦК, яка дозволяє співвласникам пред'явити позов про визнання недійсним будь-якого правочину, укладеного співвласником без необхідних повноважень, ч. 2 ст. 65 СК надає можливість другому з подружжя на цій підставі звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійним лише, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.

Також актуальним є питання необхідності надання згоди одним із подружжя, на укладення правочину іншим, за яким майно не відчужується, а набувається. При вирішенні цього питання слід виходити з правової природи та презумпції правомірності правочину, що укладається одним з подружжя. Якщо предметом такого правочину є відчуження грошових коштів, слід застосовувати правила ч. 3 ст. 65 СК щодо необхідності отримання згоди другого з подружжя на розпорядження майном. У випадках вчинення правочинів, в яких грошові кошти є засобом платежу, письмової згоди законом не вимагається, однак її оформлення дозволить надати додаткову гарантію чинності укладеного правочину, оскільки укладення відплатних договорів, в яких стороною (набувачем) є один з подружжя, без згоди іншого з подружжя автоматично відносить такий договір до категорії оспорюваних.

Література:

1. Сімейний кодекс України, ВВР, 2002, №21-22, ст. 135 – К.: Велес, 2011. – 64 с.

2. Цивільний кодекс України, ВВР, 2003, №40-44, ст.356 – К.: Велес, 2011.–272 с.

3. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України у 2-х т. Т.1./ Н34 відп. ред. В.Г. Ротань. – 2-ге вид. – Х.: Фактор, 2010. – 800 с.