Петрук О.Ф.

Буковинська державна фінансова академія, Україна

Відтік наукового потенціалу України та його вплив на рівень економічного розвитку

Після розпаду колишнього Союзу незалежна Україна отримала науковий потенціал, що за кількісним складом на одиницю населення відповідав передовим країнам світу. Нині ж він зменшився (більше, ніж в два рази). Та й далі йде постійний інтенсивний розвал науки.

Актуальність даної теми зумовлена потребою інтеграції України в єдиний європейський науковий простір і, відповідно, необхідністю пошуку оптимальних шляхів та механізмів співпраці з ЄС у сфері науки та інноваційних технологій, а також оптимізації політики нашої держави у цій сфері.

Тільки чітко усвідомивши особливості сучасної політики ЄС у сфері науки, її стратегічні цілі, завдання й механізми реалізації, Україна зможе на паритетних умовах співпрацювати з Європейським співтовариством, орієнтуючись на власні національні інтереси в сфері науково-технічного прогресу, адекватно реагувати на виклики часу.

В складі інноваційного потенціалу будь-якої системи можна виділити певний комплекс ресурсних елементів (трудовий, інформаційний, техніко-технологічний, матеріальноресурсний, фінансовий та інвестиційний потенціали), що під час своєї взаємодії утворюють інтегральні складові другого та третього рівнів (потенціал матеріальних активів, інтелектуальний, інвестиційно-фінансовий та науковий потенціали) [1, 675-676].

Як відзначають вітчизняні дослідники [2, 7-11; 3, 51], вирішальним фактором інноваційного розвитку країни у сучасних умовах є її інтелектуальний потенціал. Розвинені держави намагаються створити такі умови, що сприяють притоку до них інтелектуальних ресурсів і запобігають "витоку умів".

Явище «відпливу умів» властиве практично всім країнам, що стають на шлях зміни соціального устрою і економічного реформування. І особливо тим, чия економіка не дає змоги забезпечити відповідне працевлаштування фахівців, підготовлених у сфері вищої освіти. Такі країни є інтелектуальними донорами, оскільки значна частина їхніх високоосвічених спеціалістів виїжджає до багатших держав.

На думку вітчизняних дослідників [2,7-11; 4, 4; 5,23], одним з найголовніших чинників, що гальмують інноваційний розвиток національної економіки, є відтік кадрів з наукової сфери. За статистичними даними, чисельність виконавців наукових (і науково-технічних) робіт та дослідників в національній економіці з розрахунку на 10000 осіб зайнятого населення за останні сім років скоротилися з 78 до 63 та з 44 до 39 осіб відповідно (зменшившись на 19% та 11%) [6, с. 188]. Водночас, у 2000-2008 рр. загальна чисельність працівників основної діяльності у вітчизняних наукових організаціях зменшилася з 188,0 тис. до 160,8 тис. осіб, причому визначено негативні зміни торкнулися й найбільш кваліфікованих фахівців, які мають науковий ступінь кандидата або доктора наук - їх чисельність за зазначений період також знизилася (відносне зменшення склало 3,2%) [6, 32].

Проблема висококваліфікованих наукових кадрів для нашої країни не була простою і за радянських часів, оскільки протягом багатьох десятиліть найавторитетніші вузи та наукові заклади містилися на території Росії, куди йшла вчитися та працювати здібна молодь. В останні роки вектор міграції учених змінився на країни Заходу, і засоби інформації друкують привабливі запрошення для навчання і праці за кордоном. Очевидно, настав час, коли не менш привабливими мають бути і запрошення наших учених до роботи в Україні, коли ми повинні озвучити ідею своєї зацікавленості в їхньому поверненні. Потрібні конкретні дії з утілення цієї ідеї в наукову політику України, дії, які сприяли б формуванню науково-освітнього ресурсу, з одного боку, і підготовці відповідного державного забезпечення та рішення — з другого.

Відплив інтелектуальної власності України в подальшому може обернутися дуже серйозною проблемою для держави, тому нинішнє завдання України - захистити свій інтелектуальний потенціал

Міграція наукових працівників, їхня праця в дослідницьких та технологічних центрах різних країн з метою набуття, вдосконалення і застосування своїх знань, створення таких центрів у країнах, що прагнуть забезпечити свій науково-технологічний прогрес, — об’єктивна реальність нашого часу й умова економічного та соціального розвитку в майбутньому. Одна з можливостей для України бути учасницею цього процесу — розширення співпраці з нашими ученими, котрі працюють за кордоном. Це є й одним із важливих механізмів розвитку кадрового потенціалу нашої науки, особливо з огляду на наявну ситуацію розриву наукових поколінь, зменшення прошарку вчених середнього продуктивного віку.

Література:

1. Овєчкіна О.А., Іванова К.В. Формування статичної й динамічної структури складових інноваційного потенціалу регіональних економічних систем // Економіка: проблеми теорії та практики: Збірник наукових праць. - Випуск 225: В 3 т. - Т. ІІІ. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2007. - С. 671-682.

2. Маліцький Б.А. Науково-технологічний потенціал України: сучасний стан та перспективи розвитку // Наука та наукознавство. - 2005. - №3. - С. 4-19.

3. Дюндін В. Методичні проблеми формування моделі оптимізації розвитку інтелектуального потенціалу // Економіст. - 2006. - №11. - С. 51-53.

4. Чечетов М. Инновационная составляющая рыночной трансформации // Экономика Украины. - 2004. - № 11 - С. 4-14.

5. Яцків Я.С. Науково-технологічна сфера України: загальностатистичні дані та спроба передбачення // Наука та наукознавство. - 2005. - №3. - С. 19-27.

6. Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб./ Держкомстат. - К. 2007. - 360 с.