Криклій В.А.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

ФОРМУВАННЯ ПІДВАЛИН НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА НЕДЕРЖАВНИХ ПЕНСІЙНИХ ФОНДІВ В УКРАЇНІ

Еволюція розвитку пенсійного забезпечення в Україні, більша частина території якої входила до складу Російської імперії, починається з видання 6 грудня 1827 р. Царського указу про пенсії. Оскільки ці пенсії були досить скромними, тому тодішній уряд започаткував утворення емеритальних (слово "емеритура" означає вислуга років) пенсійних кас різними відомствами, кошти яких створювалися за рахунок обов'язкових відрахувань з платні державних службовців. З цих кас здійснювались виплати державним службовцям, звільненим у відставку, а також виплачувалась допомога вдовам і сиротам. Таким чином, державні службовці, які виходили на пенсію і проживали в Україні, почали отримувати дві пенсії - державну і емеритальну.

Соціальне забезпечення нижчих служивих людей здійснювалося також через "емеритальні" каси (створювалися за рахунок внесків чиновників), а повним інвалідам звільненим із служби і таким, що не мали коштів для існування (у разі їх смерті - членам їх сімей), призначалася пенсія .

Після Кримської війни з'явилися перші каси військово-сухопутного відомства, статути яких було затверджено 25 червня 1859 р. У 1863 р. царський уряд узаконив і земські пенсійні каси емеритального типу, а вже через 20 років - пенсійні каси страхового типу. Найбільш відомими в Україні були Чернігівська (1888 р.) та Катеринославська (1896 р.) емеритальні каси.

З часом виявилося, що емеритальні каси не в змозі забезпечувати всім своїм учасникам достатню пенсію. До того ж з'ясувалось, що каси емеритального типу є фінансово нестійкими. Щоб виплачувати гідну пенсію і запобігти дефіциту коштів в умовах зростання кількості пенсіонерів необхідно було або збільшити відрахування з учасників каси, або змусити земства платити за своїх службовців.

І якщо по відношенню до офіцерських емеритальних кас уряд змушений був покривати цей дефіцит за рахунок емісії державних цінних паперів, то збільшувати відрахування зі свого невеликого жалування учасники кас були не в змозі, а земства не бажали переобтяжувати свої бюджети.

Враховуючи викладене, за таких умов було здійснено перехід до інших принципів фінансування і виплат пенсій. Беручи до уваги неможливість земств покривати дефіцит емеритальних кас, Міністерство внутрішніх справ в травні 1897 р. розробило проект нового "Положение о пенсионныхъ кассахъ для служащих въ земскихъ и городскихъ учреждениях общественного управления" (подано мовою оригіналу). Це положення було затверджене 12 червня 1900 р., і всі пенсійні каси були підпорядковані страховому комітету при Міністерстві внутрішніх справ. Відповідно до цього положення існуючі емеритальні каси перетворювались в пенсійні каси страхового типу. Одну з перших таких кас було утворено в Таврійській губернії. В основу пенсійної каси нового типу було покладено принцип: "Не сплачувати пенсіонеру більше від тієї суми, що обліковується на його пенсійному рахунку". До речі, саме за таким принципом діють недержавні пенсійні фонди, що створюються в Україні з 2004 р. відповідно до Закону України "Про недержавне пенсійне забезпечення".

Таким чином, в період розвитку капіталізму на території України, як частини колишньої Російської імперії склалися і функціонували різні види соціального забезпечення (допомога в зв’язку із вагітністю та пологами; по тимчасовій непрацездатності; пенсії по інвалідності (від трудового каліцтва) та з нагоди втрати годувальника).

Крім того, у цей період було побудовано і три рівні пенсійної системи (досить подібні до сьогоднішніх): 1- державна (пенсії військовим та іншим окремим категоріям осіб); 2- емеритальна (подібна до солідарної); 3-накопичувальна (подібна до сучасних недержавних пенсійних фондів).

На початку ХХ століття в Україні склалися і два підходи до пенсійного забезпечення: розподільчий (емеритальні каси) та накопичувальний (пенсійні каси страхового типу ).

Джерелами фінансування пенсійної каси були: обов'язкові внески (відрахування) учасників; внески за рахунок казни (державного бюджету); доход з капіталу та майна каси ; добровільні пожертви і випадкові надходження.

В Радянську епоху розвиток пенсійної системи в Україні мав також свої специфічні особливості на відміну від західних країн.

У 1920-х рр. була розгорнута дискусія про необхідність розгляду старості як окремого виду непрацездатності, що потребує пенсійного забезпечення. Проте ситуація швидко мінялася і вже до кінця 20-х років минулого століття пенсійним забезпеченням через старість були охоплені викладачі вищих учбових закладів (з 1924 р. після досягнення 65 років), робітники текстильної промисловості (з 1928 р.), провідних галузей важкої промисловості і транспорту (з 1929 р.). У 1929 р. уперше були встановлені відмінності в розмірі між пенсією по інвалідності і через старість, а також порядок виплати пенсій через старість для тих, хто продовжує працювати.

У 1932 р. пенсійне забезпечення через старість охопило робочих усіх галузей народного господарства. В результаті проведених тоді обстежень робітників, що виходять на пенсію по інвалідності у зв'язку з втратою працездатності, було виявлено, що велика частина жінок до 55 років і до 60 років чоловіків втрачають можливість продовжувати працювати. На цій основі в 1932 р. законодавчо були введений пенсійний вік - 55 років для жінок і 60 років для чоловіків. Відтоді ці межі не змінювались. У 1936 р. після прийняття Конституції СРСР пенсійне забезпечення стало загальним для робітників і службовців. У 1956 р. був ухвалений закон про державні пенсії, регулюючий розмір пенсії через старість. Новий закон відміняв виплату пенсії через старість працюючим пенсіонерам, але одночасно збільшував розмір пенсії. В наслідок чого, доля працюючих пенсіонерів різко скоротилася - за деякими оцінками з 60 % у 1956 р. до 9 % у 1962 р.

В результаті до середини 60-х рр. у колишньому СРСР склалася державна система загального пенсійного забезпечення через старість для працюючого населення, яка потім модифікувалася багаторазово.

З середини 60-х рр. ХХ століття у міру розвитку процесу постаріння населення і скорочення приросту чисельності населення у працездатному віці в дискусію по реформуванню пенсійної системи входить демографічна складова. Проте демографічний чинник трактувався односторонньо - як дефіцит трудових ресурсів. З цієї точки зору наслідком постанови 1956 р. було різке скорочення числа працюючих пенсіонерів, що виявилося негативним. Тому надалі багато в чому пенсійне законодавство змінювалося в напрямку все більше матеріального стимулювання зайнятості пенсіонерів. Постанова Радміну СРСР 1964, 1966 і 1969 рр. про заходи по підвищенню матеріальної зацікавленості працездатних пенсіонерів через старість в продовженні роботи після призначення пенсії зупинили падіння долі працюючих пенсіонерів, а потім і збільшили її , зокрема, вона складала 10,1% в 1960 р., 14,1% в 1965 р., 20,8% в 1970 р., 24,4% в 1975 р., і 30,4% в 1980 р. Вирішальну роль зіграла постанова 1969 р., на підставі якої 65% усіх пенсіонерів через старість отримали право на отримання пенсії (переважно повної) в період роботи .

На початок 80-х рр. минулого століття виникла об'єктивна необхідність своєчасності існуючого пенсійного законодавства, яке відповідало б соціальним і економічним реаліям того часу. Діюча пенсійна система передбачала величезну кількість пільг для окремих категорій працівників, неадекватних їх внескам в пенсійні фонди і, в той же час, відволікаючих значні фінансові ресурси. Разом з тим вона не повною мірою відбивала трудовий внесок більшості задіяних у формуванні свого майбутнього пенсійного змісту і ніяк його не стимулювала.

Основним змістом державної політики розподілу в СРСР було вилучення у безпосередніх виробників більшої частини прибутків і їх наступний жорстко централізований, по суті зрівняльний, розподіл.

Усе це призвело на початковому етапі ринкових перетворень до негативних соціальних наслідків: зниженню рівня життя основної маси населення прогресуючому посиленню нетрудової основи майнового і соціального розшарування населення, зростанню відкритого безробіття і т.д.

Протиріччя, негативні наслідки командно-адміністративної системи і специфіка ринкових стосунків перехідного періоду викликали потребу у формуванні розумної і ефективної системи соціального захисту населення, розробці пріоритетних напрямів розвитку цієї системи.

Тому на часі виникла необхідність проведення нової пенсійної реформи, яка й відбулася на прикінці 80-х років ХХ століття, але почала втілюватися в життя лише після набуття Україною своєї незалежності.

У 1992 р. в Україні почало діяти нове пенсійне законодавство, прийняте ще в пору перебування України у складі СРСР (1989 р. - закон СРСР, 1992 р. - закон України). Головною його особливістю була більш виражена соціальна спрямованість, уніфікація для усіх категорій зайнятих, включаючи священнослужителів, творчих працівників тощо; розширення кола пільгових категорій для більш раннього виходу на пенсію; введення соціальних пенсій для осіб, що не мають трудового стажу; встановлення розміру пенсії, в рівній мірі залежного від попереднього заробітку і трудового стажу, та інше, пов'язане з формою розрахунків пенсійних виплат. Проте головне нововведення полягало в тому, що була введена виплата повного розміру пенсії усім працюючим пенсіонерам без виключення, в результаті чого до теперішнього часу усе літнє населення України знаходиться на утриманні держави.

Внаслідок дії нового законодавства склад населення, що було старіше працездатного віку, став практично однорідним. Серед літніх людей не стало утриманців окремих осіб. Ними залишилися тільки ніколи не працюючі жінки у віці 55-59 років і чоловіки у віці 60-64 років, оскільки для призначення соціальних пенсій вимагається вік, що на 5 років перевищує офіційний.

Разом з іншими добре відомими подіями соціально-економічного і політичного характеру, новий закон привів до істотного збільшення кількості пенсіонерів у віці, що був нижче офіційного пенсійного віку (жінки - до 55 років, чоловіки - до 60 років). Так, в 1992-1993 рр., в порівнянні з 1991 р., кількість “ранніх” пенсіонерів збільшилася майже на 30%. Серед них деяку долю складали дострокові пенсіонери, що з'явилися унаслідок безробіття, що почалося (близько 1% від загальної кількості пенсіонерів через старість) [3].

На початку 90-х років з’явились і перші недержавні пенсійні фонди, основною особливістю їх діяльності була відсутність як законодавчої так і нормативно-правової бази. Нині в Україні діють понад 300 недержавних пенсійних фондів, учасниками яких є понад 6 млн. осіб [4].

Підсумовуючи вищевикладене , можна зробити висновок, що формування підвалин системи пенсійного забезпечення та недержавних пенсійних фондів в Україні, почалося ще в період розвитку капіталізму на її території.

Зокрема, наприкінці ХХ століття в Україні було побудовано три рівні пенсійної системи: 1 - державна (пенсії військовим та іншим окремим категоріям осіб); 2 - емеритальна (подібна до солідарної); 3 - накопичувальна (подібна до сучасних недержавних пенсійних фондів ).

Крім того, у цей період склалися і два підходи до пенсійного забезпечення (розподільчий і накопичувальний), а також різні види соціального забезпечення (в зв’язку із вагітністю, непрацездатністю, інвалідністю та втратою годувальника).

Література

1. Рождественский С.В. Служилое землевладение в Московском государтстве XVI века. Спб., 1897.

2. Платонов С.Ф. Очерки по истории смуты в Московском государстве XVI-XVII вв. – М., 1995.

3. Пенсионная реформа в России: причины, содержание, перспективы/ Под ред. Дмитриева М.Є. – Спб.: Норма, 1998. с.45.

4. Папієв М., Ткач О. Думай про пенсію. Уроки пенсійної історії. Укрінформ, 2001-2006.

5. Міщенко В.І., Гордієнко В.В. Недержавні пенсійні фонди в системі реформування пенсійної системи України//Фінанси України.–1997. - № 12. с.32